Кожного листопада ми відзначаємо річницю пам’яті жертв Голодоморів. Цього року додалася ще одна дата – 21 листопада – День Свободи. Варто сказати, що вказане свято «прижилося» у календарі українців ще з ініціативи президента Віктора Ющенка, який прагнув хоча б так зафіксувати згадку про Помаранчеву революцію 2004-2005 років. Проте День Свободи 2014-го містить нові акценти, бо рана у серці народу ще надто свіжа, а Небесна Сотня «кличе» до своїх лав все нових героїв! Тому для мене особисто листопадові дні – це Дні Пам’яті. Бо пам’ять – це найкраща панацея щодо прийняття неправильних рішень у майбутньому. Здатність пам’ятати зберігає у серці кожного звук внутрішнього дзвону сумління, подібно з тексту Ернеста Гемінгвея. Щороку, 22 листопада, дзвони звучать з ще більшою скорботою, бо у їхніх голосах – плетиво сліз, болю і страждання закатованих Голодоморами українців.
На одній зі стін женевського музею Червоного Хреста зазначено: «Україна. Голодомор. Близько 10 мільйонів». Доповідь Конгресу Комісії США з питань голоду в Україні, яку підготував у 1986 році виконавчий директор комісії Джеймс Мейс, відкрила масштабні показники української трагедії. Для мене особисто постать Джеймса Мейса є свідченням духовного гіганта і великого свободолюба. Не маючи ніякого генетичного зв’язку з українством (був за походженням індіанцем, за паспортом – громадянином США), був і залишатиметься у пам’яті найбільшим з-поміж сучасників! Викриття правди про Голодомор для дослідника – не лише справа наукового зацікавлення, але всього активного громадського життя. Джеймс Мейс був тривалий час редактором англомовного дайджесту газети «День», а також автором публікацій для видання.
Через людиноненависний сталінський режим трагедія українського народу була б незбагненною для світової громадськості, якби не західна журналістика. Хоча висвітлення теми у світовій журналістиці спричинило до появи багатьох викликів. 16 липня 2003 року на шпальтах газети опублікували статтю «Повість про двох журналістів»: Волтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія». Для мене особисто цей приклад – етичний стандарт і водночас запевнення того, про що писала вище: пам’ять – найкраща панацея! Волтер Дюранті або «людина «Нью-Йорк Таймс» завжди вмів правильно підбирати факти для своєї аудиторіїї, через те мав неабияку популярність. У 1921 році став одним з перших журналістів, що допускалися до меж Радянського Союзу. У Москві Волтер Дюранті виявляв себе американським комуністичним підлабузником. Невдовзі Дюранті отримав почесну у журналістиці Пулітцерівську премію, хоча і вів кампанію на підтримку сталінського Союзу зі сторінок «Нью-Йорк Таймс». Проте історія на цьому не завершується, адже правда має здатність виходити на поверхню. Західна журналістика протиставляє брехливим матеріалам Дюранті серію публікацій Гарета Джонса. Його репортажі, здійснені на основі власних вражень, були настільки правдоподібними, що їх друкувала лондонська газета «Таймс». Зарубіжні кореспонденти не могли потрапити за межі Радянського Союзу, проте Джонс ламає заборони: він купує квиток на поїзд і нелегально проникає у «великий карцер». Потрапивши до місця призначення, журналіст спілкується з місцевими жителями про ситуацію в державі. «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо», – пише Гарет Джонс на сторінках «Манчестер Гардіан». Дюранті ж став опонентом Джонса. 31 березня 1933 року він публікує статтю на сторінках «Нью-Йорк Таймс» – «Росіяни голодні, але не помирають з голоду»: «Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, але вельми поширені випадки від хворіб, викликаних недоїданням… Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було у 1921 р., Росії справді загрожуватиме голод». Матеріал містив у собі замовчування подвійного злочину – по-перше, фальшував ідентичність українців; по-друге, заперечував факт геноциду. Історія світової журналістики 30-их років ніби викидає «за борт» постать Гарета Джонса, він скрізь стає небажаною персоною. Проте у двотисячних, з публікацією Джеймса Мейса, прожита історія набирає нового прочитання, відбувається зміна означень для персонажів: Вольтера Дюранті асоціюють з брехнею, аморальністю і непрофесійністю, натомість Гарета Джонса поважають за позиційність, ризик і боротьбу за правду. Минув час, справедливість взяла гору. Для мене історія про Дюранті і Джонса цінна у двох аспектах – по-перше, це наочний урок із журналістської етики для майбутніх медійників; по-друге, це урок для кожного, що пам’ять про людський біль і трагедію – це більше, ніж обов’язок!
«Смерть кожної Людини зменшує і мене, оскільки я в єдності з усім Людством, а тому не питай ніколи по кому дзвонить Дзвін: Він дзвонить по тобі», – цю фразу запозичив у Джона Донна Ернест Гемінгвей і водночас зробив її крилатою через знаменитий твір «По кому подзвін». У серці кожного з нас у цей день битимуть дзвони, а у вікні – горітиме свічка. До речі, ініціатива щодо запалення свічки у вікні також належить Джеймсові Мейсу. Мені хотілося б, щоб цього року свічка у вікні горіла більш яскраво, бо навіть пережиті великі страждання не дають права на песимізм і опускання рук; навпаки, спонукають до наснаги і нового бою! А ще хотіла б, щоб кожен із нас помолився за заморених голодом, невинно вбитих на Майдані і переслідуваних за правду. Їхні погляди завжди за нашими плечима, а душі завжди потребують Молитви і Пам’яті!
Юліана Лавриш
Повязані записи
