Потяг «Лисичанськ – Київ». У мене перше місце. Десь у Сватове ввічливо стукає і заходить дівчина років так 25-и. Дуже просить залишити в моєму купе порожню валізу, бо в неї верхнє місце, а валіза величенька. Перепрошує, відкриває, аби показати, що там справді нічого немає. Жартома кажу: «Та вірю, що Ви туди бомбу не заклали». В неї на обличчі сумна усмішка.
Заходить у купе чоловік. Жінка починає йому те ж говорити й пояснювати. Він: «Якщо там бомби немає, то залишайте». Сумно усміхнулися, всі троє. Такі в нас тепер жарти, Луганщина це чи Львівщина. Жарти… Нещодавно працівники залізниці виявили у потязі цього напряму вибуховий пристрій. Потязі, який курсує підконтрольними Україні територіями.
Навпроти сидить жінка. Їде із Лисичанська до Харкова. Молода, а очі – дуже дорослі, навіть старі. Вона дивиться якось боляче, проникливо, здається, з розпачем.
Насмілююся все ж почати розмову. Здається, вона того чекала, навіть просила – очима. Розповідає. Спершу їй важко, але з кожним словом вона відкривається більше. І я розумію, як для неї важливо просто розповісти, поділитися, сказати, що болить. Знаєте, фразу «почути Донбас» можна трактувати дуже просто – вислухати того, хто хоче сказати. Можна просто мовчати і слухати когось. А не думати, що Донбас має чути лише Верховна Рада. Вона теж. Але починати треба з нас, тих, які мають не лише говорити, але й слухати.
Жінці 30 років. Вона із Лисичанська. Просить не зважати, що виглядає на всі 50-60 (обличчя покрите зморшками, очі запали, волосся – сиве), просто вона пережила війну. Так сталося, що пережила її не лише у Лисичанську. Поволі, не кваплячись розповідає про всі жахи, через які довелося перейти. Їй до очей підступають сльози, але тримається сильно.
І раптово перериває цю розмову запитанням: «А скільки у вас коштує стартовий пакет для мобільного?». Кажу: «20-30 гривень. Залежно від оператора». Мовчить. Дивиться на мене і наче не розуміє: «Війна – це бізнес. Коли наш найпоширеніший оператор перестав працювати у Лисичанську, бо всі бази були знищені, люди масово почали скуповувати стартові пакети інших операторів, які хоча б періодично забезпечували мережу. Ціна – 200-300 гривень за один пакет. А люди купували, вони боялися залишитися без зв’язку, якщо раптом щось трапиться». Розповідає про ціну на оренду житла, тарифи на комунальні послуги та проїзд у громадському транспорті, які зростали в геометричній прогресії в тому чи іншому регіоні Донеччини чи Луганщини.. Про скорочення працівників і шалений ріст цін. Згодом:
- А Ви звідки?
- Зі Львова.
- Серйозно? Чесно, зі Львова?
- Так.
- А чого Вас аж сюди на Схід понесло???
- Я хочу чути Донбас. І бачити.
- Так по телебаченню ж…
- Я не дивлюся телевізора.
- Газети…
- Я не читаю газет. Окремі статті. Чи просто переглядаю, щоби проаналізувати матеріал. Але точно не для отримання інформації.
- Для чого Вам чути Донбас?..
- Бо це Україна. І треба її знати, чути, бачити, розуміти.
- Дякую!
- За що?
- Що пізнаєте Україну. І не з телебачення чи газет.
Мовчить. Десь за три хвилини продовжує: «Знаєте, війна – дуже страшна. Найважче дітям. Вони поки мало розуміють, але їм з тим ще жити. Довше, ніж нам. І, головне, їм не поясниш, чому взагалі існують війни, навіщо люди вбивають один одного. Було б чудово, якби вони цього не розуміли, не сприймали. Але не так буде. На жаль.
Син моєї родички просидів у підвалі чотири дні. В темряві, холоді, часто голодний. Отримав такий стрес, що досі не можуть з ним дати ради. Вночі кричить, не може спати, як вчепить когось за руку, то вже не відійде. Він ще зовсім малий, три роки. Заходиться від сліз, якщо мама на одну хвилину відходить. Одну, розумієте? Чого вже тільки не робили – до психологів водили, знахарів, бабок різних, лікарів. А результату немає, просто немає».
Несміливо питаю: «А до священика не пробували завести?». Жінка дивиться на мене здивовано і каже: «Знаєте, ми віримо в Бога, але не думаю, що священик чимось зміг би допомогти. Якщо би це був наш останній шанс, може, пішли б. але ще є інші способи, треба пробувати». Мовчу. Вона теж. Вирішую все ж не відступати:
- Які способи? Здається, вже все спробували, що тільки можна.
- Не знаю.
- А може, це ваш останній шанс допомогти дитині і собі?
- Да не учили нас, не учили!
- Чого?
- Веры в Бога, ходить в церковь…
Потяг прибув до Харкова. Жінка готується до виходу. Наостанок каже: «Приємно, що Ви захотіли вислухати мене. Цінуйте, бо вас навчили. А нас – ні. І ви бачите, як потрібно все те, чого вас вчать з дитинства. Прощайте! Щасливо Вам! Бережіться!».
Одразу пригадую хлопця, якого теж «не учили». Але він навчився сам. Тоді ще за Донецький аеропорт точилися бої. Ми сиділи на балконі покинутого кимось будинку, пили каву і дивилися на свинець, який періодично різав небо.
Хтось з першого поверху крикнув: «Друже Хрест, підійди на хвилю». Я запитально подивилася на молодого хлопця, з яким розмовляю вже три години, а досі не знаю ні позивного, ні імені. Другом Хрестом виявився боєць зі Східної України. Його тоді теж «не учили»! Ввечері сиділи, розмовляли. Питаю: «Чому Хрест?».
- Мені подобається.
- Що?
- Мій позивний подобається – «Хрест». Хрест захищає. Бачиш, тут теж є (дістає з кишені бронежилету вервичку. І не таку білу, яка свого часу була на Майдані, а згодом – на фронті, але дерев’яну, зі стертими зернятками…).
- Ти знаєш, що це?
- Ні. Але тут є хрестик. Маленький, бачиш?
- Це вервичка, вервиця. В нас це так називають.
- Так гарно… Я її в бронежилеті ношу. Хотів на шиї, голова не пролазить. Нічого, переживу (усміхається). Це не найбільша проблема, яка тут є.
- Де ти її взяв?
- Знайшов на дорозі, як одне село брали.
- На ній можна молитися.
- Напиши мені все. Але детально розпиши, бо я не знаю нічого. Завтра поясниш. Іду на нічне чергування. Спокійної тобі ночі.
- Тобі теж!
Хоча обоє добре знаємо, що спокійною ця ніч не буде. Як і попередня. Як останній тиждень, місяць… Але він виживе, і я теж. Бо завтра маю вчити його молитися.
Лише через місяць після повернення додому зрозуміла, що ми не обмінялися ні мейлом, ні посиланням на профіль у фейсбуці чи просто телефонами. Але, мабуть, не треба. Тепер я впевнена: все в нього буде добре. Я навіть не знаю його імені, не те що прізвища чи як його знайти. Не треба, хай краще буде просто «Другом Хрестом».
Війна нас змінила. Усіх. А ще вона показала, хто ким є насправді. Спрацювала таким собі рентгеном – перевірила нас як націю загалом, і кожне місто, село, родину та людину окремо.
Перемога – це не постійні розмови про те, яка влада погана і як всіх нас продали за якусь суму. Перемога – це слухати людей зі Сходу і ламати стереотипи про те, що ми ненавидимо російськомовних. Перемога – це Друг Хрест, який так назвався, бо вірить у силу хреста. Перемога – це вервиці на фронті. Перемога – це неймовірної сили і масштабу рух волонтерів. Перемога – це добровольці, які, не чекаючи призову чи знаючи, що їх не покличуть, самі пішли воювати. Перемога – це мобілізовані, які не чекають на ротацію, а з дня на день все більше і гарячіше зі зброєю в руках відвойовують по сантиметрах українські землі. Перемога – це молитва за Україну, щира, гаряча, постійна, це Служба Божа за Україну, добра справа, пожертвувана за закінчення війни.
Війна – це іспит, який не вдасться прогуляти чи потім скласти по талону. Головна боротьба – не зброї, а сил, які воюють за місце у кожному серці. Вибирай, і будь розумний у своєму виборі.
Нехай Бог допоможе вибрати Україні.
Волю зійшли Україні,
Щастя і долю дай їй!
Анастасія Шибіко
Повязані записи
