Сучасні реалії дедалі більше спонукають нас замислитись про духовне, про внутрішній світ. Події останніх двох років спричинили до розуміння, що витримати самим біль і страждання, наругу над гідністю, психологічно важко. Єдина опора – внутрішній стержень. Сьогодні, у День незалежності Батьківщини, пропоную поміркувати над тим, а як вплинула наша політична незалежність на розвиток духовного тла у суспільстві? Я не пригадую початків дев’яностих, проте вже у віці 6-7 років мала можливість спостерігати за тими процесами, які багатьох людей відвернули від Церкви, – битвою духовенства за храми; коли моїх друзів, з якими бавились у класики, ділили на православних і греко-католиків. Пам’ятаю фрагменти з дитинства. Бабуся розповідала мені, як чимало сільських храмів слугували «стодолами», там зберігали збіжжя, господарський реманент, інколи їх перетворювали на клуби, де відпочивала радянська молодь, музеями атеїзму. Мені було важко це уявити, оскільки все своє свідоме життя пам’ятаю у чисто прибраному храмі, де усміхаються лики святих. Пізніше, вже у зрілому віці, читаючи сторінки «Собору» Олеся Гончара, пригадала собі розповіді із дитинства. Гадаю, що метафорика Гончаревого Собору якраз підходить до окреслення нашого духовного життя, до його розвитку. Ми косметично прибрали Собор, відчинили двері, та чи зберегли у собі його душу, його атмосферу? Часом говоримо зі студентами на заняттях про те, чому релігійна проблематика у медіа є настільки нерентабельною, непопулярною. Чому крізь призму церковного життя наші колеги звикли бачити лише сенсації, жовч і бруд? Довго думала над відповідями на ці запитання. На мій погляд, це знову-таки проблема нашого духовного Собору з прочиненими дверима, але з павутинням на стінах і світильниках. На жаль, вміла машина атеїстичної пропаганди вдало виховала не одну генерацію. Саме тому плоди промивання мізків пожинаємо і досі. Щось приблизно, як в Орвелла, у його знаменитій антиутопії «1984»: «Великий Брат» з екрану виявився більш ефективним і популярним, ніж якийсь невидимий і непримітний Бог. «Великий Брат» міг все: від подарунків квартир, автомобілів до безкоштовних поїздок на дорогі курорти, привабливих посад, а що міг Той невидимий і незнаний? Саме тому ті, хто довіряв Богові, були настільки невигідними системі, адже вони руйнували всі задуми і плани атеїстичної машини. Тому на початках нашої незалежності для багатьох, вдало «перефарбованих з червоного у синьо-жовтий», Церква знову-таки стала елементом продовження імперської істини «divide et impera», себто «розділяй і володарюй». Я розпочала із негативу, але не все так погано, як здається. Українці – особливий народ. Саме тому наш історичний архіваріус був настільки привабливим для збіднілих сусідів і для тих же «фарбованих лисів», які у незалежній державі прагли будувати «союз нерушимий». Ми розуміємо, наскільки релігійне середовище важливе у житті країни, можемо брати до уваги весь історичний діапазон, починаючи від перших руських правителів, закінчуючи сучасними подіями. Поміркуймо, наскільки важливою була присутність Церкви у житті суспільства протягом Революції Гідності. Церква стала притулком, госпіталем, волонтером і порадником, загалом – підставила плече тим, які, можливо, до того часу вважали її пасивною і недієздатною спільнотою молільників. У лютому 2014 року українські духовні лідери були рупорами правди про Майдан у світі, згадаймо візит Патріархів Святослава та Філарета на Національний молитовний сніданок до США, їхні зустрічі з американською владною верхівкою та діаспорою, місцевими ЗМІ. Згадаймо молитовний намет у Донецьку, який об’єднав представників різних християнських гілок та інших релігій, був свідченням великого духовного потенціалу всередині нас. Ми були не готовими до війни, проте тепер розуміємо, наскільки важливо у своїй державі розвивати інститут військового капеланства – на законодавчому та соціальному рівнях. Ми знову-таки повернулися до ідеї єднання, розуміючи, що спільний духовний фронт є найкращою протидією не тільки фізичному ворогові, але насамперед злу! Ми ніби і змагаємо до кращого, та все ж знову-таки залишається багато такого, чого не хотілось бачити у релігійних колах, – продажність, підлабузництво, особисті амбіції, які більші за Божий закон, синдром побіленого гробу (ззовні дуже правильного і побожного, але червиво-порожнього у душі). Конфлікти та вдало розроблені маніпуляційні схеми минулого, небажання простягнути руки братові – все це тягне назад і «наш віз досі там». У ці дні міркую собі: 24 – це відлік для змін у нашому духовному житті чи підбиття підсумків пережитого? Думаю, і те, і інше. На мій погляд, варто глибинно аналізувати минуле, проте не зациклюватись на образах і конфліктах; розпочинати відлік нової ери порозуміння. Тепер, як ніколи, не маємо часу на помилки, бо вони оцінюються занадто дорого – величиною життів українців! Розуміймо, що без надійного духовного тла – ми маріонетки у руках ворога. Тому, міркуючи над цими проблемами, ми також запропонували долучитись думками наших експертів.
Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету
Усі 24 роки нашої незалежності – це надзвичайно важливий процес «зростання у свободі». За цим стоїть поступове подолання комплексу вторинності, вивільнення національного духу – отієї спроможності народу творчо й самобутньо реагувати на виклики часу. Недарма всі духовні піднесення цього періоду – Революція на граніті, Помаранчева революція і Революція гідності (не кажучи вже про саму боротьбу за незалежність) – були пов’язані з величезною креативністю їхніх учасників. За цей час країна утвердила своє «ідеальне» духовне обличчя – Майдани, в яких втілилися найкращі риси українського народу. Майдани були потужними ціннісними струсами-пологами, які означають народження нової України. Ні, вона ще не народилась остаточно, але Бог уже відхилив нам, як ізраїльським пророкам, невидиму куртину і сказав: «Такими, як ви були на Майдані, ви можете бути у звичайному житті. Треба тільки захотіти цього й повірити в себе».
Протоієрей Назарій Лозинський, викладач Львівської православної богословської академії УПЦ КП, благочинний академічного храму Святителя Іоана Золотоустого
Я б не хотів пов’язувати незалежність держави із духовністю, як явищем людського буття. Це неспівставні речі, оскільки духовність людини не залежить від того, чи вона вільна, чи ні. Є багато випадків, коли люди, перебуваючи в тюрмах, у полоні, мали дуже глибоку духовність і людяність. Прикладом цього є сповідники та мученики радянського періоду. І, навпаки, у вільних демократичних країнах не завжди високий рівень духовності. Це дві різні категорії, з різних площин життя. Проте не можна виключати, що між ними немає зв’язку.
Ми, українці, маємо яскравий приклад того, як звільнення від ворожого ярма приводить людей до піднесення духу. В 90-ті роки, коли радянська імперія впала, і ми здобули незалежність, було видно як люди потягнулись до храмів, було надзвичайне піднесення релігійної свідомості, яке, на жаль, часто межувало навіть із фанатизмом. Але тим не менше, тоді виховалось ціле покоління релігійно свідомих людей. Це та молодь, яка тепер ходить у храм не для моди чи показу, а тому, що так кличе її серце. Це та молодь, яка, в основному, іде в храм не за конфесійною ознакою, а туди, де жива парафія, де священик є духовним центром. Отже це та молодь, якій важлива не споруда, нематеріальне, а якій, власне, важливий духовний аспект. Цього не буває в суспільствах, які уярмлені… Зрештою, саме в незалежній країні була можливість виховання такої молоді, яка вийшла на Майдани і дотепер зі зброєю в руках оберігає свій край, свою землю, свій народ, свою країну. Стереже свою незалежність. У цьому і є величезна духовність. Бо Спаситель сказав: “Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою віддасть за друзів своїх”.
Тарас Дзюбанський, голова Центру міжрелігійного діалогу «Лібертас»
Безумовно, що розпад комуністичного режиму був визначним для подальшої долі українського суспільства. Хоча не усі наслідки тоталітарної та безбожної системи такі, як недовіра, страх, нестабільність, патерналізм – пережиті, колосальна робота була зроблена Церквою (маю на увазі сукупність усіх еклезіальних спільнот, які, хоча й в розділеному стані, проголошують добру новину спасіння). Нещодавні події Майдану та Революції Гідності показали, що і громадське (мирське) суспільство ладне на пожертву заради змін, тож Церкви та релігійні діячі усвідомлюють важливість діалогу і співпраці з різними громадськими організаціями та внесок мирян у розбудову України.
З іншого боку, отримавши незалежність та волю, держава Україна «дала» своєрідну «карт бланш» Церквам, релігійним спільнотам та навіть сектам проводити релігійну діяльність, що було неможливим у попередні часи. На тлі незалежності постали як нові перспективи, так і виклики для релігійного середовища. Радію, що віднедавна в Україні активно ведеться і міжрелігійний діалог, де представники релігій прагнуть затвердити своє ставлення до різних питань, роз’яснити публічну роль і внесок та долучитися до побудови кращого суспільства.
Підготувала Юліана Лавриш
Повязані записи
