Сучасний світ дедалі більше вибудовує власну схему чи то власний стиль життя. Коли обговорюємо суспільно важливі проблеми, як от: аборти, цивільні шлюби, евтаназію; то часто чуємо такі «аргументи»: «а чому не можу чинити так само?», «так роблять всі», «так модно». Секулярне бачення – це модний стиль життя, не дотримуючись якого людина часто почуває себе «чужою серед своїх». Перебуваючи у товаристві молодого покоління, спостерігаючи за їхнім життям, можу сказати, що спокуса секуляризму найперше стосується цієї когорти, оскільки перед тими, кому «за вісімнадцять» чи не найбільше стежок вибору і прийняття рішень. Тому, на жаль, зазвичай основним аргументом юнака чи дівчини, коли їм пропонують алкоголь, сигарету чи розпусту, є відповідь: «погоджуюсь, бо не хочу бути білою вороною».
ХХІ століття вносить свої корективи у світогляд людини. Вона мислить себе у ролі вселенського Розуму. Для неї Бог знаходиться у пробірках з клонованими ембріонами, в інноваційних технологіях (Deusexmahina). Папа Іван Павло ІІ зазначив: “Віра і розум — це два крила, що піднімають людину до неба”. На жаль, людина сьогоднішнього століття — це зазвичай “однокрилий” Ікар, що ніколи не досягне істини, бо зрозуміти Любов крізь призму егоїзму неможливо. Тому у творах постмодерні стичних письменників натрапляємо на такі метафори: Крістоф Рансмайр у своєму “Останньому світі” апокаліпсис асоціює із новим поколінням — генерацією кам’яних людей, а Патрік Зюськінд у “Парфумері” – із приходом канібалів. Мабуть, постмодерністи частково мали рацію. Серце людини ХХІ століття “кам’яніє” від страху, від відчуття бути нижчим, а ще від постійної небезпеки – можливої втрати праці, бізнесу, авторитету.
Тому на противагу секуляризму виникає альтернатива духовності. Та все ж духовність залишається на рівні «непопулярного» способу життя. Часто можна почути такі репліки: «так жити – не модно», «не будь святенником». Страх бути не таким, як всі, заважає людині приймати «непопулярні» рішення. В інтерв’ю Віторіо Мессорі “Переступити поріг надії” Іван Павло ІІ сказав дуже просту, але водночас надто глибинну сентенцію: “Не бійтеся!”. “Не бійтеся” означає не боятися бути Закхеєм (не встидатися людського осуду), Марією Магдалиною (визнати свій найважчий упадок), Петром (зізнатися у маловір’ї). Бо врешті-решт треба зрозуміти власну неміч, щоб разом з цим розгледіти велич людини. Духовність людини проявляється у багатьох речах, проте найперше – у молитві. У своїй праці “Наодинці з собою” польський письменник і педагог Януш Корчак наводить різні приклади молитов: молитва батька, матері, повії, старця, митця. І ці всі молитви мають свою особливість, бо не кожна із них містить у собі митарське розкаяння, більшість з них скидається на монолог (такий властивий ХХІ століттю), коли людина намагається банально виговоритись, у порожнечі зневіри вона чує лише власний голос, але не Божий, бо відчинять тому, хто стукає, а не тому, хто нахабно вдирається у помешкання.
У грудні 2009 року мені вдалося побувати на Європейській молодіжній зустрічі християнської спільноти Тезе у Познані. Найбільше вражало не лише те, що молитва на годину могла з’єднувати 15 тисяч молодих людей з різних держав світу; а те, що це був приклад істинного діалогу. Із години спільного чування 7 хвилин належали молитві у тиші. Богдан Ігор Антонич писав: “Тиша — це мова, котрою говорить до людини Бог”. Спочатку мені ця молитва у тиші була важкою, потім нестерпною, проте вкінці – найбільшою благодаттю.
Чи маємо час на самозаглиблення? На жаль, людина ХХІ сторіччя заперечно кивне головою. Щоденні нескінченні естафети, невтомні цокання годинників, рипання дверей, сигнали автівок…А що далі? Порожнеча, рівняння з двома невідомими, тиша (не для молитви, а для страждання). Тоді у Познані, на одній із вечірніх молитовних зустрічей, я сиділа біля сектору для неповносправних людей. Коли настав час тиші, зовсім молодий хлопець на інвалідному візку почав плакати, потім через свої особливі звуки – порушувати тишу кількох тисяч людей. Дівчина, яка очевидно доглядала юнака, намагалася його втихомирити і заспокоїти, проте хлопець продовжував «спілкуватись» далі, даруючи усмішку кожному, хто виходив з тиші і концентрував на ньому свій погляд. Цей спогад навічно врізався у мою пам’ять. Гадаю, що той хлопець вчув слова Бога, можливо ті, котрі говорив Ісус у своїй Нагірній проповіді: “Ви — сіль землі…Ви — світло для світу”. Молитва допомогла йому зрозуміти свою особливу місію — носія незгасного смолоскипу, а ще (найважливіше!) — він почув голос Любові. Для мене приклад цього хлопця назавжди змінив особистий духовний діапазон. Коли повернулась з Європи, більше почала роздумувати над власним внутрішнім світом, заглиблюватись у спільноту Церкви, і врешті-решт цікавитись релігійною журналістикою теоретично і практично. Образ хлопця з Познані був свідченням, що у власному житті можна і треба приймати «непопулярні» рішення, звертатися до особистого духовного світу, і у цьому секрет справжнього, непідмінного Щастя! 😉
Повязані записи
