Юліана Лавриш
Часто мої близькі та друзі приходять до мене і скаржаться на духовенство, мовляв вони зробили бізнес з Церкви, мають безліч залежностей, а закликають людей бути порядними, чесними, відповідальними, є справжніми лицемірами. Тому визрівала ідея тексту про те, як я, як християнка і водночас релігійний журналіст, розумію для себе модель співпраці між священиком і мирянином. На мою думку, цей діалог міг би бути ефективним, якби не присутність міфів-стереотипів з обох сторін, які або унеможливлюють комунікацію, або знижують її рівень до межі формалізму.
Міф перший – «Праведний аферист із хрестом на грудях». Радянська ідеологія та пропаганда виробили у нашому суспільстві негативне сприйняття «людей у підрясниках». Атеїстична система змоделювала образ «продажного попа-п’яниці», який ладний піти на все заради власної вигоди (пригадаймо хоча б радянський кінематограф). У людській підсвідомості виробився стереотип, що праведник у підряснику і з хрестом на грудях – це лише прикриття, насправді це ще той аферист. У такому випадку Проте відбувається ще одна «ментальна патологія» – коли люди бачать у своєму товаристві духовенство чи монашество, то зразу ж вибудовують бар’єри у спілкуванні з можливим острахом сказати щось не те, «наліплюють» ярлики – він не має права курити, пити пиво, танцювати, ходити у шортах/джинсах і т.д (у цьому списку тільки ті «заборони», які я особисто чула). Нещодавно один мій знайомий отець сказав, що він спеціально на круглі столи чи конференції не одягає підрясника, оскільки, коли він приходить «у цивільному» це полегшує розмову із людьми. Теоретично модель будь-якої комунікації виглядає так: адресат (той, хто передає інформацію), повідомлення/меседж (інформаційний пакет, який складається із системи вербальних (мовленнєвих) і невербальних (міміка, жести) складових) і адресант (той, хто отримує повідомлення). Безумовно, що кожен компонент цієї моделі потрібний, проте важливо зупинитися на адресатові і адресанті, якщо адресат спотворено розглядатиме адресанта, то чи матимемо якісний інформаційний пакет, а отже – злагоджену комунікацію?
Міф другий – «Мій отець – мій кумир». Якщо перший міф принижує особу священика, то цей навпаки возвеличує. На жаль, знаю багатьох людей, які сповідаються тільки у певних священиків, а також їдуть через півміста (або з інших міст!), аби бути на Літургії, яку служить улюблений отець. Безумовно, з одного боку,тут здавалося б нема нічого поганого, адже навпаки у Церкві пропонують мати постійного сповідника чи дружити зі священиком, це лише допоможе розвивати духовний рівень мирянина. Проте найчастіше ці аргументи переходять межу. Мені видається, що це обожнення ментально закоренилось у нашому народі з тих часів, коли у селі майже не було письменних людей. Інколи священик також не відзначався блискучою освітою, він вмів читати, знав церковнослов’янську, володів знанням із життя святих. Тому бідні і «темні» селяни вельми поважали отця у громаді, завжди слухали його порад. Зі зміною сучасного суспільства ситуація дещо змінилася, навіть дещо ускладнилася. Прихожани возвеличують священиків своєї парафії, творять живого божка у храмі. По-перше, таким чином вони порушують Божий закон; по-друге, надмірна ідеалізація призводить до надмірного розчарування, мовляв ми от думали, що він такий прекрасний отець, а от ми впіймали його за курінням, а вчора бачили на вечірці за чаркою. Насправді священик – це така ж людина, як кожен із нас. Корінь слова «священик» прямує від «святості», проте він не вказує на ідеальність, тільки на місію.
Міф третій «Моє священство – моя всемогутність». Спокуса кумирства зачіпає не лише мирян, але і духовенство. На жаль, доводилося бачити чимало священиків (це стосується абсолютно всіх конфесій), яким подобається, коли парафіяни їх обожнюють. Вони навіть спекулюють цією «любов’ю» – просять прибирати свій дім, виховувати власних дітей, доглядати господарство… Окрім того, це породжує ще інші виклики – грошолюбство, зловживання владою, небажання дотримуватись уставу у літургійному служінні. Звичайно, що системне повторення гріха, підмінна насолода свободою, творить систему залежностей. Попередньо, я писала, що священик – це також грішник. Треба розуміти, що дія нечистого на духовну особу у стократ більша, ніж на звичайного мирянина, але це не звільняє його від відповідальності, висловленої перед членами Церкви, а також перед Богом. Власне саме розуміння відповідальності за кожну людину, особливо за розвиток її духовного світу, мало б виробити рефлекс страху Божого, адже те, що можна приховати перед громадою, перед Ним не сховаєш!
Думки наостанок
Я тривалий час розмірковувала над тим, як покращити модель цього спілкування, як вийти із системи стереотипів, оскільки проблеми неефективності такої комунікації набагато глибші, ніж просто несприйняття одне одного. Перше – людина може поступово віддалятися від Церкви, від свого християнського єства і найжахливіше – ввійти в секту. На мій погляд, у цьому випадку можна дати кілька порад:
- Не осуджувати, адже поверховий осуд людини ніколи не зрівняється із глибинним і справедливим Божим судом.
- Не бути байдужим. Це означає те, що коли ми бачимо, що священик входить у якусь залежність, намагатися з ним поговорити про це або звернутися до єпископа, представивши вагомі докази гріховності. Ми маємо розуміти, що наша байдужість і мовчання може, по-перше, завдати нам особистої духовної руйнації; по-друге, нести загрозу для інших вірних. Така модель земного суду, зрештою, представлена у повчанні Нагірної проповіді.
- Розуміти священика як посередника, людину, яка виконує певну місію; яка тільки є провідною ланкою у комунікації між людиною і Богом, звичайним виконавцем і служителем і не більше. Не потрібно виокремлювати духовенство в окрему касту.
Звичайно, що у кожного із нас можуть виникнути власні поради, зауваження і пропозиції, можливо виникне дискусія. Мені ж наостанок залишається сказати те, що вважаю ключовим правилом у вирішенні будь-яких комунікаційних проблем – йти до храму на зустріч із живим Богом, розуміти, що це лише зустріч для мене і Нього, і нікого більше.
Повязані записи
