Коли приїжджаєш на поле битви під Берестечком 1651 р., що знаходиться біля с. Пляшева, Радивилівського р-ну, Рівненської обл., то неабиякий сум огортає душу. Тут зложили свої голови тисячі козаків за волю України.
Поволі вслухаєшся у реквієм, який біля пам’ятника загиблим нашим звитяжцям виконує народний хор, і здається, що з тобою дійсно розмовляє поле, в якого ти запитуєш: “Ой чого ж ти почорніло, зеленеє поле?”, а воно тобі відповідає: “Почорніло я од крові, за вольную волю. Круг містечка Берестечка, на чотири милі, мене славні запорожці своїм трупом вкрили…”. Поле немов хоче виправдатися перед загиблими, і нами – нащадками козацького роду: “Почорніло я, зелене, та за вашу волю… Я знов буду зеленіти, а ви вже ніколи…”. Ну що ж, народний геній Тарас Шевченко цими словами зачепив душу за живе. Цей реквієм співають козаки й досі на далекій Кубані. А поле битви під Берестечком дійсно сьогодні зеленіє тепер вже нещодавно насадженим гаєм…
Минувшина річ свята, коли ми її пам’ятаємо, то вона захована в наших серцях на найпотаємнішому місці. Але що робити з минувшиною, коли вона, здається, ще не закінчилася? Маю на увазі наш національно-визвольний рух, наш національно-визвольний поступ у відстоюванні незалежної Держави і Церкви. Бо ж хіба повстання під проводом Богдана Хмельницького не переросло у виступ Івана Мазепи? А той мазепинський дух в Українську Революцію 1917-1921 рр.? А далі Рух Опору ОУН-УПА 1939-1960 рр. І насамкінець Помаранчева Революцію та Євромайдан, і ось війна з Росією на Донбасі і за Донбас. Отже, не закінчився наш поступ, не закінчилася наша боротьба. Вона ще триває…
Митрополит Димитрій (Рудюк)
Повязані записи
