Час Великого посту – особливий благодатний етап життя Церкви. У цей благословенний період кожен християнин покликаний звершити більше добрих справ і краще поринути у свій внутрішній світ. Бог благословив людству пройти випробування – пандемію Коронавірусу. І в цей непростий час кожна людина складає іспит віри і совісті. Сидячи вдома, не обов’язково «залипати» в Інтернеті чи не «вилазити» з серіалів, а потрібно провести час з користю… користю для душі. Піст – період молитви, добрих справ і духовних подвигів. Які подвиги і добрі справи можна зробити у «чотирьох стінах» власного помешкання? Це питання дуже важливе, адже, нарешті, християнин може не бігти по життю, а замислитися і зосереджено поглянути в своє нутро – що там і як? Ми повинні навчитися зрозуміти себе і прийняти себе такими які ми є.
Тема «Прийняття себе» дуже неоднозначна і заплутана. Розмірковуючи над нею треба остерігатися впасти в крайність. Православна Церква має своє бачення цієї проблеми. З моменту гріхопадіння в душу прийшов «ветхий» чоловік і затулив собою образ Божий. За словами апостола Павла: «Якщо зовнішній наш чоловік i тліє, то внутрішній день у день оновлюється» (2 Кор. 4,16), тож наше завдання – «старого» чоловіка применшити, щоб внутрішній оновився .
Протопресвітер Олександр Шмеман стверджував: «Початок фальшивої релігії – невміння радіти, вірніше – відмова від радості. Відчуття провини, моралізм не «звільняють» від світу і його спокус». Самосприйняття, любов до себе – це чесний погляд всередину себе, адекватне сприйняття як своїх достоїнств, так і недоліків. Людина була створена за образом і подобою Бога, тому справжня любов до себе – це невпинне прагнення повернення стану богоподібного образу людини, який був втрачений в результаті гріхопадіння. Ми можемо, і навіть повинні, порпатися в собі, шукаючи особисті недоліки. Проте, кожен з нас повинен усвідомити, що важливі не наші гріхи, а їх виправлення. Сучасний святий Порфирій Кавсокалівіт любив повторювати: «Христос – ваш друг, Він любить вас, Він не лякає вас вічними пекельними муками… Наскільки зростає в нас любов до Христа, настільки зменшуються і наші пристрасті. І навпаки, наскільки зменшуються пристрасті, настільки зростає любов до Христа». І це повинне походити від чистого серця і з радістю.
Прийняття себе, має декілька аспектів. По-перше – це вміння ставитися до себе і своїх особливостей без негативної оцінки, просто як до факту. Сам Господь підтверджує що початковим етапом любові до Бога і ближнього є любов до себе (див. Мф 22: 37-39). Тому простими словами це звучить так – «Перестань себе гризти і на себе лаятися»! Чи треба боятися егоїзму? – Ні, якщо усвідомити що егоїзм виникає тоді, коли людина ставить себе вище інших, і власну значимість для нього вище значимості іншого. Егоїст завжди і у всьому бачить в центрі лише себе і свої потреби.
По-друге, самосприйняття – дещо нагадує материнську любов відносно самого себе. У православній площині розуміння психосоматичного і соціально-психічного терміну «самосприйняття» повинне супроводжуватися упокорюванням. Духовна покірність винагороджується благодаттю Божою, яка сходить на всякого віруючого при молитві, покаянні і звершені добрих справ. Тільки у покірливому серці може відбутися істинне прийняття себе, своєї недосконалості. Лагідність душі сприяє розвитку особистості.
Варто відмітити, що прийняття себе сприяє адекватній самооцінці, емоційній стабільності, душевному здоров’ю і духовній рівновазі. Відмінність віруючої людини від невіруючої в тому, що перша усвідомлює любов Божу. І ця любов настільки сильна, що її вистачить, щоб заповнити всі недоліки і несприйняття самого себе – «Покладайся на Господа у скорботах твоїх, і Він підтримає тебе. Ніколи не дасть Він упасти праведникові» (Пс. 54: 23). Безглуздо і даремно вимагати від себе негайної досконалості і, вчинивши помилку, себе гризти.
Висока міра самосприйняття нерідко може перетворюватися на елементарну невимогливість, коли людині «все добре» – «завжди нормально», навіть в тих випадках, коли й зовсім недобре. Важливо знати, що розвиток особистості повинен супроводжуватися прийняттям себе, але не повинен їм закінчуватися. Прийняття себе дає внутрішній спокій.
Спробуємо:
- Любити себе як образ Божий і ставитися до себе позитивно, з радістю і турботою.
- Не виправдовувати свої гріхи і проступки, але визнавши, поступово їх виправляти.
Підбиваючи підсумки, треба зазначити, що здатність працювати з собою на основі позитивної мотивації дасть можливість одночасно і позитивно до себе ставитися, себе даремно не лаяти, розвиваючи себе прагнути до кращого. Давайте запам’ятаємо одне – Бог є Любов і приймає нас такими як ми є!
Протоієрей Діонісій Буренко
Повязані записи
