Люблю ранок Великодня, коли світ у передчутті. Одного разу мій хороший друг сказав: «Знаєш, яка найбільша сенсація у релігійній журналістиці?». Відповідаю: «Яка ж?». А він: «Христос воскрес!». Люблю приходити до храму, коли ще зовсім пусто, молитися біля Гробу, який от-от спорожніє. Слухаю тишу великоднього ранку, а десь чую відлуння голосів жінок-мироносиць і відповіді Ангела: «Чого шукаєте живого між мертвими?» У цьому моменті і відчувається Пасха – перехід від зняття плащаниці до відчинених дверей храму із словами «Христос воскрес», від смутку до радості. Зрештою, у цьому і вся, на мій погляд, містерія Великодня. Христос воскрес! Фраза, яка свого часу викликала здивування і незрозумілість (пригадаймо жінок-мироносиць), зневіру (прохання Томи вкласти пальці) або, навпаки, величезну радість і щит перемоги (пригадаймо підпільні Богослужіння якихось тридцять-сорок років тому, коли наші батьки не мали права втрапити на очі своїм вчителям біля храму, бо точно були б покараними). Пасха знаменує щось більше, вона присвячена кожній людині, бо Христос не вмирав на хресті окремо за когось. Про це, зокрема, справедливо зазначено в огласительному слові святого Івана Златоустого на Великдень: «Якщо хто благочестивий і любить Бога, нехай насолодиться цим світлим торжеством. Якщо хто раб благорозумний, нехай увійде, радіючи, у радість Господа свого. Якщо хто потрудився, постячи, нехай прийме нині винагороду. Якщо хто від першої години працював, нехай отримає нині справедливу заплату. Якщо хто після третьої години прийде, дякуючи, нехай святкує. Якщо хто після шостої години з’явився, нехай не засумнівається, тому що нічого не втратив. Якщо хто затримався до дев’ятої години, нехай з’являється без усякого сумніву, нічого не боячись. Якщо хто прийшов тільки об одинадцятій годині, нехай не тривожиться тим, що запізнився, бо щедрий Владика і останнього приймає нарівні з першим; заспокоює того, хто прийшов об одинадцятій годині, як і того, що працював від першої; і останнього милує, і про першого турбується, і тому дає, і цьому дарує. І діла приймає, і наміри вітає, і діяння шанує, і думки хвалить…».
Після дня Пасхи розпочинається Світлий тиждень. І це також один із найбільш улюблених моїх періодів, оскільки саме у цей час природа прокидається по-особливому: у повітрі чутно легкий запах заквітлих дерев, а вітер, зриваючи пелюстки з гілочок, празнично засиплює тебе, ніби готуючи до отримання якоїсь важливої нагороди. Ця важлива нагорода – у пасхальному світанку, порожній гріб перестає бути пусткою…
У Світлий тиждень важливо бути у храмі, наповнюватись цим Сяйвом і Теплом. І тут, на мій погляд, треба зосередити свою увагу на царських вратах, які не зачиняються протягом семи днів. Коли Христос приходить до своїх учнів, вони з ляком відсторонюються, але Спаситель лагідно звертається до них: «Мир вам!». Отак, стоячи навпроти тетраподу з артосом, символом хлібу Життя, якою і є Пасха, розглядаєш відчинені врата, коли через святилище у храм пробиваються промені весняного сонця.
У Католицькій Церкві цей рік названо роком Божого Милосердя, у багатьох святинях є навіть облаштовані символічні «двері» Милосердя, пройшовши через які паломники завершують свій відпуст у наміреннях, висловлених Богу. Відчинені царські ворота – це також особливий символ дверей Милосердя, адже Пасха – це тоді, коли нікому не буде відмовлено; проте, на мій погляд, це не лише двері Милосердя, але – Миру. Ісусове «Мир вам!» з процвяхованими руками, ногами, пробитим боком. Мир – це великий дар, особливо сьогодні, в умовах війни на сході нашої країни. Коли дивлюсь на відчинені царські ворота у храмі, пригадую наших військових, які змушені зустрічати Пасху в окопах зруйнованих аеропортах, де замість святкової світлиці, пробиті кулями стіни і дах, замість торжественного вбрання, – обмундирування. Проте саме вони є живими свідками Пасхи, ми ж лише тут, у відносній ізоляції миру, лише відтворюємо події у наших серцях. Про це чуттєво і водночас дуже сильно написав у книзі «Соняхи. Духовність на час війни» військовий капелан отець Андрій Зелінський, Т.І.: «Палаючі соняхи смиренно хилили свої важкі голови перед розстріляним небом Донбасу. А небо невблаганно ридало кулями. Сипало звідусіль. Сонце повисло у самому зеніті, пропалюючи наскрізь і вітер, і піщану заметіль, і цілий світ й усе довкола світу. Позаду залишались Мар’інка, Іловайськ, Дебальцеве. Мій народ виходив із небуття у напрямку свого майбутнього. Дорогою, вмитою кров’ю та встеленою сотнями молодих життів – первістків нового народу, що стали цілопальними жертвами за його вільне та гідне майбуття. Грізно гуркотіли автоматні черги, розсікали простір реактивні снаряди, палило небо й землю безжалісним вогнем. Мій народ, дивлячись в очі смерті, безстрашно торував собі шлях у напрямку своєї долі, землі обітованної, мрії пращурів та остаточноі звитяги їхніх нащадків – просто людини, простого украінця. Пекло від спеки та від морозу, заливало потом і кров’ю. Хтось не зміг, хтось просто зупинився…Віра Мойсея та його народу розділила море і дозволила учорашнім рабам суходолом пройти до землі свободи, яка щойно зоріла над обріями їхньоі історіі. Господь, “здолавши коня та вершника”, перевів свій народ від рабства до свободи – Пасха Господня! Господь не залишив людину у нетрях гріховної темряви, але у Воплоченні та спасительних стражданнях і смерті свого Сина на Голгофі перевів людину від смерті до життя: Христос воскрес – Пасха Господня! Нездоланна потуга морської стихії, стерильна порожнеча пустелі та темрява гробової тиші не змогли здолати Божої любові. Віра вибраного народу та любов втіленого Бога здолали розпач безвихідності. Вони дають надію моєму народу здолати випробування часу і своєю надією розпалити світло для тих, хто блукає у темряві. Мій народ вірить. Мій народ уміє любити. Нікому не здолати надії мого народу на його остаточне воскресіння !!!»
Ми шукаємо Миру, не розуміючи, що він є у нас, він з нами. Варто відійти від химерних образів і зануритись у себе, побачити практичність сказаного. Двері Миру відчинено Господнім воскресінням, радістю і ніжністю Світлого тижня. Ходімо і зачерпнімо! Мир вам!
Юліана Лавриш
Повязані записи
