Не хотілося б бути пасивним спостерігачем за процесами, що відбуваються у Церкві, до якої маю честь належати. Текст, написаний нижче – це не наукова праця і не богословський трактат. Це рефлексія. Звичайний роздум звичайного священника над гострим питанням сьогодення. Роздум над тим, наскільки свобода може перерости у свавілля. Онлайн Літургія і дистанційне перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Христові – реальність, що сколихнула контент соцмереж і заставила когось задуматись, когось – осудити, когось – підтримати, а когось – проігнорувати. Я спершу належав до останніх, не бачачи особливої проблеми у поодинокому акті дивної літургічної творчості в реаліях карантину і пандемії. Проте резонанс і невдалі спроби диспуту заставили мене подумати: які особисто в мене відчуття та рефлексії викликала ця подія? Загалом, все, що стосується літургійного перетворення складне до пояснення. Євхаристія – це як Боговтілення: ми віримо, але пояснити повністю не можемо. Тому о. Олександр Шмеман застерігає, що “… не тільки не потрібні, але й справді шкідливі спроби пояснити перетворення, вкласти його в формули і причини. Так начебто недостатньо було початкової віри і досвіду Церкви, які виражені в словах молитви: “Ще вірую, що це є саме Тіло Твоє, це є сама чесна Кров Твоя…”. Вірую, а не знаю, бо в “світі цьому” жодне знання, крім того, яке розкривається в вірі, ніяка “наука” не можуть пояснити того, що відбувається в новому часі, в пришесті Святого Духа, в перетворенні життя на нове життя Царства Божого, яке “посеред нас” (“Євхаристія. Таїнство Царства”). І ця думка мені дуже імпонує. Проте для себе особисто (нагадаю, що я ніяк не претендую на висвітлення позиції Церкви, говорю лише від себе особисто) я визначив кілька аргументів, чому б я не звершував такого, скажімо, дійства.
Історичний. Мені не відомо в історії Церкви жодного випадку звершення Євхаристії дистанційно. Тут можна заперечити, що для цього Церква не мала: 1) потреби і 2) засобів. Щодо першого, то потреба якраз була гостра і неодноразово. Пандемії – явище не нове у світовій історії і Церква вже не раз жила в умовах карантину. Зрештою, під час жорстоких гонінь на християн до Міланського едикту, чи в період іконоборства, проведення спільної Трапези – Літургії – також було під загрозою. Тож перед християнами могла стояти спокуса проведення Літургії дистанційно. І тут ми переходимо до другого – засоби. Зрозуміло, що ні в період Нерона, ні в Середньовіччі, ні навіть у час сталінських репресій у християн не було гаджетів, планшетів, ноутів та інтернету. Тому перегляд/участь і богослужіння онлайн a priori був неможливий. Тим більше не було можливим по той бік монітора/екрана отримати “свіжі” Святі Дари. Отож, розвиток технологій та засобів комунікації дозволяє причаститись, не виходячи з дому, – скажуть прихильники такого богослужбового ноу-хау. Але у мене, звичайного священника, виникає тоді запитання: “То технічні засоби дозволяють Духові Святому діяти на відстані? Чи він Сам діє поза часом і простором?” Якщо Він діє через світову мережу і Євхаристія дистанційно звершується завдяки онлайн трансляції, то дискусія втрачає будь-який сенс. Бо це звичайний магізм і про нього говорити не варто. Якщо ж ми визнаємо, що Дух дише, де хоче і коли хоче, то тоді наступне запитання: “А що заважало християнам у час гонінь дистанційно причащатись?”. Механізм для цього доволі простий: пресвітер, чи єпископ повідомляє спільноту, що, наприклад, у неділю, о 21.00 год. він у себе вдома звершуватиме Євхаристію. В цей час християни по своїх домівках моляться біля хліба, вина і води і, умовно через пів години, споживають це як Тіло і Кров Христові. Адже в цю мить уся громада єднається в євхаристійній молитві, а Дух Святий, Який дійсно не має перепон часу і простору об’єднує їх усіх і Таїнство звершується. Тобто у періоди особливої небезпеки і переслідувань християни могли вдатись до такого методу. Але вони збирались у реальному місці, в реальному часі, нехтуючи небезпекою для життя. У жодному ранньохристиянському чи святоотцівському тексті немає навіть натяку на дистанційне звершення Літургії. Є багато її форм, багато способів звершення, з використанням різних матерій, але завжди це відбувалось при особистій, а не віртуальній присутності.
Еклезіологічний. Безсумнівно, що всі Таїнства звершує Господь. Ті, хто діють від Його імені, люди наділені цим правом через покладання рук святих апостолів, є лише Його знаряддям. Дуже гарна метафора у св. Іоана Золотоустого. Він порівнює священника з царською печаттю. Немає значення, – каже святитель, – з якого матеріалу виготовлена печать – золота, міді чи дерева – відбиток вона залишає так чи інакше царський. Тож Таїнство звершує Господь. Звершує не просто так, але за молитвами Церкви, навіть якщо на цей момент це лише двоє-троє людей. А Церква – це ті, хто збираються в ім’я Христа. Саме єдність спільноти в одному Бозі, навколо однієї віри, через одне хрещення – є запорукою перебування в єдиному Тілі Христовому. Максимальна реалізація такої єдності відбувається через Євхаристію. Але єдність ставить одну дуже важливу умову: в Церкві не може бути свавілля. Пам’ятаємо, що “коли царство проти себе поділиться, не може встояти те царство” (Мк. 3: 24). Апостол Павло закликає: “Благаю вас, брати, ім’ям нашого Господа Ісуса Христа, щоб ви всі одне говорили, щоб не було між вами розколів, щоб ви були з’єднані в однім розумінні і в одній думці” (1Кор. 1: 10). Саме тому апостоли, коли перед ними постали перші проблематичні питання, не приймали самостійних рішень, а зібрались разом, щоб соборно прийти до істини (Діян. 15). Єпископ в Церкві – це не феодал, не латифундатор і не рабовласник. Єпископ – це спостерігач за порядком, хранитель Передання. А як можна пильнувати порядок, якщо кожен самовільно робить, що заманеться? Зрештою, людина, яка не живе за законами своєї ж громади (Церкви на чолі з єпископом), сама виключає себе з цієї спільноти. Людина, якій некомфортно у тій, чи іншій спільноті, шукає собі іншу, близьку за духом.
Психологічно-теологічний. Мені, як священнику дуже важко перенести карантин. Я звик підносити свою молитву, відчуваючи за спиною гарячі людські серця. Дух Святий животворить громаду, коли вона перебуває у єдності. І цю єдність можна відчути майже фізично. Мені важко, бо я звик проповідувати до людських очей, бачити їх реакцію, відчувати, чи сіється моє слово у ґрунт їх сердець. Тепер цього всього немає. І хоч онлайн трансляція Літургії ведеться, і хоч я маю досвід проповіді для телебачення, на камеру, відчуття зовсім інші. Те саме говорять люди, які дивляться трансляції богослужінь, але прагнуть повернутись до живої храмової молитви. Можна читати лекцію дистанційно, а можна безпосередньо в аудиторії, можна відвідати батьків, а можна набрати їх у комунікаторі, можна піти в гості, а можна попити кави через відеоконференцію. Різниця буде відчутна у всіх випадках. Можна заперечити, що принцип дії Святого Духа і відчуття від спілкування з людьми – це зовсім різні речі. Але через почуття людей також діє Дух Святий. Хіба любов до батьків – це не плід Святого Духа? Хіба любити – це не дар Божий. А тому відчуття єдності від спілкування із рідними і відчуття єдності в церковній спільності мають одне джерело, хоч і різну динаміку. Я чудово розумію, що ціль Літургії – це причастя вірних Святого Духа. Але Літургія – це не лише Євхаристія, хоч вона і є квінтесенцією Літургії. Літургія – це ще молитва один за одного, це можливість побути з Богом у сакралізованому, містичному просторі. Літургія – це живе спілкування спільноти. Літургія – це максимальна реалізація єдності з Христом. Але ця максимальна реальність Божої присутності наповнена символізмом. Євхаристія – не символ, а реальна таємниця, яка не може бути виражена категоріями світу, тому і виражається у символах. Єдність спільноти також виражена у символізмі Євхаристії. У літургійній молитві св. Василія Великого це актуалізовано словами: “А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємось, з’єднай одного з одним на спільність з єдиним Святим Духом“. Один хліб і одна чаша – це не збірні поняття. Навіть у той час, коли люди приносили до храму для звершення Літургії свої хліб і вино, диякони вибирали з усіх хлібин одну, найкращу, і її використовували для Агнця. Не кожен стояв зі своєю хлібиною і зі своїм вином і після молитов священника причащався, але один хліб і одна чаша подавались усій громаді. Від одного хліба і від однієї чаші причащаємось. Це глибокий символ реального Таїнства. У момент встановення Євхаристії на Вечері Христос розламав один хліб і подав апостолам, хоч, напевно, кожен із них мав біля себе свої шматки хліба. Тож символізм одного хліба і однієї чаші насправді дуже важливий. Це символізм одного Христа і однієї Церкви: із тисяч зерен формується однин євхаристійний Хліб, із тисяч вірних твориться одне Тіло Церкви. Тому християни попри загрозу смерті збирались у найважчі часи навколо одного Хліба і однієї Чаші, а не кожен відчужено чекав трансформації для свого хліба і своєї чашки вина. Жодне віртуальне споглядання Літургії не замінить живої присутності в храмі під час звершення Таїнства. Навіть тоді, коли більшість у храмі – просто молільники, а не причасники.
Доцільність. Про це сказано вже багато. Справді, ми не космічній орбіті, не в пустелі, не на безлюдному острові. Абсолютного нічого не перешкоджає священникам відвідати своїх парафіян зі Святими Тайнами, якщо для цього є потреба. Більше того, ніщо не перешкоджає навіть звершити Літургію вдома в тих сім’ях, де реально немає можливості відвідати храм через важку хворобу, наприклад. Це теж допустимо. Але спосіб Євхаристії, який вже охрестили “телепричастям”, секуляризує реальність живого богоспілкування. Якщо бути зовсім чесним, то дуже важко, або й неможливо відповісти, чи звершується перетворення Дарів у такий спосіб, зате точно можна сказати, що така практика абсолютно чужа lex orandi (закон молитви) та приносить Церкві більше шкоди, аніж користі.
Прот.Назарій Лозинський
Повязані записи
