Сучасна людина часто скаржиться на те, що їй не вистачає часу. Здавалося б часовий простір не змінився, протягом століть людина живе в ритмі двадцяти чотирьох годин, проте саме сьогодні, в епосі інформаційного суспільства, вона дедалі більше заповнює життя різноманітною зайнятістю. Світ ХХІ століття скидається на неспинний годинник. Варто лише вийти з метро у центрі Києва, Токіо, Нью-Йорка, зупинитися і просто стежити за циркуляцією потоків людей. Біг, поспіх, споглядання на годинники. Тільки ритм – без зупинок! До речі, мене здивувало, що у Познані (Польщі) майже на кожній багатоповерхівці – великий циферблат. Ти виглядаєш у вікно, спішиш на роботу чи зустріч, готуєш на кухні і бачиш час. Перед очима – постійне миготіння двокрапки між годинами і хвилинами, а отже – без права на зупинку. І тоді я замислилась: як сучасні люди, витрачаємо час буквально на все, але чи маємо час на тишу?
Тиша як простір єдності. Мабуть, переломними у моєму духовному житті можна вважати 2009-2010 роки. Я часто їх згадую. Звичайно, до того часу я не жила без Бога, батьки привили мені любов до Церкви, до молитви. Проте, з погляду сьогодення, мені видається, що весь цей час, до внутрішньої зміни, я жила за принципами «формального християнства», де все перетворювалось на звичку – бути на Літургії, молитися вранці і ввечері, всюди брати з собою маленьку ікону. У 2009 році мій тато побачив оголошення про зустріч молодіжної спільноти Тезе у Познані і запропонував мені поїхати. У 2009 р. – паломництво до Познані, у 2010 р. – до Роттердаму. Так і розпочалося паломництво до самої себе, проте у кожній поїздці я відчувала всюди реальну присутність Бога. Було багато пригод і відкриттів (це, мабуть, вже теми для наступних роздумів :), але саме під час цих зустрічей я, особисто для себе, відкрила глибину і важливість тиші. У кожній молитві спільноти є спеціально відведено 7 хвилин на тишу. У перші дні ці 7 хвилин мене дуже гнітили, пам’ятаю, як я нервово дивилась на годинник, здавалося, що вони тривають безкінечно. Проте з кожним днем я відкривала унікальність цієї тиші – в одному павільйоні одночасно молиться від 15 до 30 тисяч молодих людей, які є представниками різних національностей, рас, культур. Тиша об’єднала. І саме тоді, у тиші, я побачила модель правдивої Церкви, живого організму, у якому нема поділу на православних, католиків чи протестантів. Тут всі з увагою, опікою та любов’ю ставляться одне до одного, не зважаючи на мову, національність чи конфесію. Серед цих людей чимало тих, які ще не можуть самоідентифікувати себе конфесійно або ще не пізнали Бога у своєму житті. Я зрозуміла, що рядок із нашого «Символу віри»: «Вірю в святу, соборну і апостольську Церкву» – це не абстракція, а реальна можливість, яка саме народжується з тиші, бо у тиші ми замовкаємо, припиняємо критику і аргументи у доведенні своєї правоти, а починаємо слухати серце і голос Бога! У тиші я зрозуміла цю модель Любові і Єдності. І саме у тиші навчилася любити всіх християн, незалежно від переконань, традицій і обрядів. Для мене це принципово не важливо, це лише зовнішня форма. Важливо, що людина має духовні вектори, прагне робити цей світ добрішим і ділиться своїм внутрішнім багатством. Бо очі кожного з нас спрямовані до неба, до одного Бога! Мабуть, тоді це був один із аргументів займатися релігійною проблематикою у журналістиці. Бо, коли ти пізнаєш щось справжнє, то прагнеш розділити своє відкриття з усіма і відстоювати цю ідею!
Тиша як дзеркало. Я роздумувала над тим, чому мені у перші дні зустрічі так важко було перенести час тиші. Пізніше вдалося побувати на міні-ігнатіанських реколекціях у єзуїтів. Майже дві доби у мовчанні і роздумах давалися дуже нелегко. І тоді подумалось, наскільки мовчання може бути важким? Гадаю, що тиша – це дзеркало, у якому ми бачимо всі наші рани і внутрішні патології. Пам’ятаєте екранізацію знаменитої антиутопії Джорджа Орвелла «1984»? Вкінці фільму головний герой, який постійно боровся проти системи, якого нищила і катувала ця ж система, дивиться на себе у дзеркало і починає кричати від жахливого вигляду свого тіла. Щось подібне відбувається у тиші. Ми «забиваємо» свій час клопотами, бо насправді боїмося залишитись наодинці, страхаємося свого внутрішнього крику від болю завданих ран і образ, упадків і нещасть. Але, чи можна вилікувати якусь рану чи патологію, не розпізнавши, де тебе болить і у якому місці? Тому тиша є і може бути цим лікувальним засобом, рентгеном душі і внутрішнього простору. Після усвідомлення цього я вирішила для себе, незалежно від рівня щоденної зайнятості, кілька хвилин у дні, бодай кілька днів у році виділити для тиші; для себе і Бога, для діалогу з Богом. Це важливо – взяти тайм-аут і продіагностувати себе у дзеркалі!
Тиша як музика серця. У журналістиці, думаю, що всім моїм колегам це дуже знайомо, часто настає момент виснаження. Коли ти втомився від інформаційної матриці, втомився думати і аналізувати, боротися і відстоювати щось для себе важливе, бо видається, що світу твоя праця не потрібна; що всюди – сліпці і глухі, що ти стукаєш і вже навіть волаєш, а ніхто не відчинить. У такі моменти тиша стає знову-таки лікувальною. Варто зачинити двері, сісти у кімнаті, замовкнути і просто послухати стук серця у грудях, послухати пульсацію крові у собі і зрозуміти, що ти живий! Що ти – унікальний! Що музика крові у тобі – найпрекрасніший шедевр, а життя – найбільший Дар. Все інше тоді вже не має значення!
Юліана Лавриш
Повязані записи
