Фільм “вийшов” у світ 1993-го року, в Москві. Проте знімав його режисер ще задового до цього, у столиці Молдови – Кишиневі. У своїй філософській докудрамі він пропонує глядачеві історію про калік, волоцюг, жебраків та знедолених – про тих, кого колись називали люмпенами. Арістакісян знав усіх своїх героїв особисто, він жив поміж них.
Стрічка монотонна, майже позбавлена динамічності. Глядачу автор пропонує німе чорно-біле та нечітке зображення (фільм знято на найдешевшу плівку). Воно лякає, проте пробирає до кісток, викликає дискомфорт, проте зачаровує жахом. Кіно, що завантажує в транс. Враження підсилюють симфонії Джузеппе Верді – “Страшний суд” та “Реквієм”, що лунають постійно – то заспокоюючи, то турбуючи. Окрім музики, ми чуємо монолог – батько тихим та жалісним голосом говорить до ненародженого сина. За основу, до речі, Арістакісян взяв реальну історію про чоловіка, що зійшов з розуму, бо його жінка втекла від нього з коханцем, попередньо зробивши аборт.
З перших кардів автор фільму спрямовує нас у період правління імператора Нерона, який оголошує христян поза законом. Ми бачимо, як їх ловлять, як з них знущаються – з людей, які знайшли свою віру. Далі місце та час змінюються – ми опиняємося в радянському (а насправді вже пострадянському) Кишиневі. Проте чи змінився стан справ ? Я думаю, автор мав на увазі наступне: ти або отримуєш право на користування благами цивілізації, перетворюючись на її раба, або залишаєшся вільним. Звісно, для компромісу тут місця нема – є лише два полюси. Мені здається, тут доречно згадати слова братів Стругацьких про те, що після сірих завжди приходять чорні.
Режисер підштовхує нас побачити, як люди більшості “стріляють” в диваків через їхній опір та дисидентство (вбивають “виродка” з почуття колективного обов’язку). При тому самі, якщо відкинути загальне, натомість прийняти індивідуальне, можуть виявитись інакшими, ба навіть такими і є.
Якщо Маркс ідентифікував вищезгаданих “люмпенів” як паразитів, то своїм фільмом автор пропонує нам інший бік медалі – він показує в тих людях любов та найвищу форму боротьби, протесту. Арістакісян через свого героя каже, що ці люди зберігають святість, вони не хочуть жити в “системі”. Спосіб їхнього життя – це порятунок. Але тоді закономірно виникає запитання – хіба рятує занепад фізичний людину від занепаду морального?
І хоча фільм про них, все ж, на мою думку, створений він для нас – тих, що нездатні свою віру захистити діями. Навіть гірше – тих, що нездатні щирих вірян зрозуміти та прийняти. Сам Арістакісян вже згодом, через майже 20 років після виходу в світ цієї стрічки, в одному з інтерв’ю казав: “Люди просто не можуть побачити Бога за іконою”. Часто вони ніби й вірять, проте до доказів Божого існування вони не готові.
Вкінці ми бачимо напівзруйнований цвинтар, різні фото померлих та чуємо слова: “Ось і все моє життя, ось і все моє життя…”
Життя швидкоплинне, смерть – ось що об’єднало і того, що долоню простягав, і того, що тримав її в кишені, міцно оберігаючи свого гаманця. Це картина про любов, людей та їх життя. Про систему, яку вони самі для себе спорудили і вихід з якої – тільки в землю.
P.S. Для того, аби Ви краще могли зрозуміти автора та його твір ще до перегляду фільму, я виділив кілька реплік, якими хотів би поділитись:
-
Будь-яка людина видужає, якщо її поцілувати 1050 разів за ніч.
-
Система каталізує світло в мені – воно твердіє.
-
Люди ходять на роботу, бо їм потрібні гарантії. Їм платять гроші, але не за їхню працю, а за те, що вони відмовилися від злиднів.
-
З’єднай свою незайманість зі своїми злиднями, і ти вчитимешся любові в самої любові.
-
Сину, я не хочу, аби твоє життя йшло шляхом здобуття, я хочу, аби воно йшло шляхом відмови і втрати. Тільки так ти станеш тим, кого немає в системі.
-
Сину, злидні вбережуть тебе від системи, а незайманість – від розпусти системи.
-
Сину, не поцілувати кохану – означає поцілувати її.
Назар Наконечний
Повязані записи
