Відомий у Львові лікар-хірург Гнат Герич, завідувач Першого хірургічного відділення Львівської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, нещодавно вилікувався від коронавірусу і екслюзивно “Духовній величі Львова” розповів, чому був морально готовим захворіти, повідав про свій професійний шлях, приклад батька Ігоря Герича, а також поділився чому інколи після чергувань, відвідує Гарнізонний храм і за яких обставин вдалося потоваришувати із Владикою Степаном Сусом.
-Знаємо, що Ви зовсім нещодавно одужали від коронавірусу. Розкажіть, як протікала хвороба і чи очікували, що захворієте?
-Я не був здивований, що захворів. Був готовим до цього, лише чекав, коли це станеться. Бо розумів, що медичні працівники, як і всюди у світі, фактично тотально перехворіють, незважаючи на всі протиепідеміологічні заходи, які вживаємо. Можливість інфікуватися цим вірусом є дуже високою, як у лікарні, так і поза її межами. Тому, це просто питання часу. А оскільки лікарі мають високий контакт із хворими пацієнтами, то відповідно і можливість захворіти дуже висока. Отже, це не стало несподіванкою і я був, як мінімум, морально до цього готовим.
“Праця у лікарні під час пандемії є пекельною, на добу доводилося робити 20-30 операцій”
-Як медикам вдається витримувати величезні навантаження, які зараз є у лікарнях?
-В умовах пандемії навантаження зросли у десятки разів. Буває, що за добу треба робити 20-30 операцій. Також знизилася комфортність праці. На це впливають протиепідемічні заходи: захисні костюми, які ми одягаємо і які є дуже незручними. Робота у лікарні зараз фактично є пекельною по своїй інтенсивності.До цього ніхто не був готовий, але можу сказати, що зараз медики з цим справляються. І це потребує оцінки суспільства, бо інакшої сатисфакції від цієї роботи лікарі не отримають, крім якихось позитивних відгуків від пацієнтів.
-Особисто Вам, де вдається брати ресурс для цієї пекельної праці?
-Що стосується хірургічної спеціальності, то вона має свої особливості, бо є набагато важчою, ніж деякі інші напрямки, в плані виснаження, великих ризиків, і концентрації. Але також має свої плюси, це скажімо, така пряма боротьба за життя людини. І пропорційно від твоїх рішень і не без допомоги Бога, залежить,чи людина буде жити, чи все закінчиться якось інакше. Напевно, ці позитивні моменти, коли тобі вдається врятувати життя – рятують тебе від професійного вигорання, і дають наснаги до подальшої роботи.
“Головна мета хірургії – рятувати людям життя”
-Розкажіть, коли Ви зрозуміли, що хочете бути хірургом? Чи Ваші очікування від професії виправдалися? Знаємо, що Ви з відомої родини медиків і очевидно, постать Вашого батька також вплинула на професійний вибір.
-Ще з шкільних лав я спостерігав за життям сім’ї медиків. Це коли серед різних важливих сімейних подій, по дзвінку твої батьки мають їхати на роботу, щоб рятувати комусь життя. Але, у ті ж шкільні роки, був напрямок, який я дуже любив: це спорт і футбол.
Досить професійно займався цим, навіть, розглядав можливість футбольної кар’єри, але прийшов момент коли потрібно було розпочати підготовку до вступу у виш, я все ж таки мав розмову з батьком. Поговорили про певні плюси і мінуси професії і я вибрав медицину. При вступі у медуніверситет вже знав, що мене цікавить хірургія. З перших курсів, я приділяв увагу різним напрямкам хірургії, почав з науки про опіки. Моїми першими вчителями в опікових відділеннях були: Василь Степанович Савчин і Ігор Володимирович Стояновський. Там я побачив перші драматичні випадки, які вкарбовуються у пам’ять на все життя, зрозумів однозначно, що я хочу бути хірургом і це справді моя робота. Головна її мета – рятувати людям життя. Отак прямо, без пафосу, це скажу. Тому що, у хірургії це поняття дуже і дуже пряме. Бо тут є напрямки гострої хірургічної травми, коли все залежить від хірурга, а також від хірургічних бригад і анестезіолога.
“Мені найбільш близький Гарнізонний храм”
-Ви казали в інтерв’ю “Львівській пошті”, що часто ходите у один із львівських храмів. Поділіться з нами, що це за храм.
-Найбільш мені близький до душі і в певних відчуттях Гарнізонний храм, ще відтоді як його його розконсервували. З перших днів, відколи я туди потрапив, він викликав у мене якісь особливі емоції: відчувалося там багаторічне духовне піднесення. Цей храм багато для мене означає і я стараюсь його відвідувати, але у такі періоди тижня і дня, коли там трошки менше людей, бо якось у такі моменти легше подумати наодинці.
-У сьогоденні багато людей приходять у Гарнізонний храм саме після роботи,на Вечірні Богослужіння і Ви серед них. Чому обираєте саме такий час – по буднях, після роботи, а не ходите у храм просто щонеділі, як це робить більшість?
-Дійсно, є певні канони, релігійні устави, що, мовляв, нам треба тільки у неділю ходити до церкви і у мене були з рідними людьми дискусії, стосовно цього.Особисто мені, так спокійніше і так краще. Я, таким чином, у цей вечірній час, можу обдумати певні проблеми, пошукати якихось вирішень. Це часто бувало у будні, після нічних чергувань. Коли приходити до храму, це, на мою думку, бажання індивідуально кожного. У який момент життя: доби, тижня, місяця людина відчуває потребу поспілкуватися з Богом.
-Дуже часто від сучасних лікарів можна почути про те, що вони не вірять у Бога. Що думаєте про це?
-Перше, що можу сказати, що звичайно, релігія, віросповідання є і повинні бути для кожного вільні. Тобто, кожна людина має особисто обирати у що вона вірить, або не вірить. Звичайно, є тенденції, що чим більше людина освічена, тим більше вона може ставити під сумнів певні релігійні проблеми. Оскільки вони багато у чому базуються на певних канонах, які з наукової точки зору, можна ставити під сумнів. Плюс у медицині, коли вивчаєш людський організм, працюєш з анатомією людини, ти знаєш її зсердини. Чимало речей, які не пояснює релігія, стосовно людського організму, може пояснити медична наука. Але знаю 10-ки випадків, коли з наукової, медичної і практичної точки зору – ні медичні технології, ні знання лікарів, не впливають і не можуть вирішити долю людини. І тут дуже часто вступають інші фактори. Я віруюча людина і вважаю, що дуже велике значення у цьому відіграє Бог.
“Владика Степан дуже світла людина, яка просто як магніт притягує все позитивне”
-Бачила неодноразово Ваші фото з Владикою Степаном Сусом. Як Вам вдалося познайомитися і підтримувати досить теплу дружбу, попри те, що Владика досить тривалий час живе у Києві?
-Це напевно склалося досить давно, родинно. Батько спілкувався і підтримував контакт з Владикою Степаном. Можу сказати, що Владика Степан дуже світла людина, яка просто як магніт притягує до себе все позитивне. Це надзвичайно цікава особистість, яка наближає людей до релігії, до християнства, такими особливими, модерними способами. Відходячи від стандартних канонів, іде назустріч молоді дуже прогресивний чоловік і від нього просто віє добром, яке притягує. Ми почали багато спілкуватися, товаришувати. З ним завжди можна обговорити актуальні, навіть дуже гострі теми, які відкриті до обговорення з Владикою.
-Стосовно біоетичного конфлікту. Ви напевно чули цю історію у медичному університеті, коли студенти сказали, що незадоволені викладанням біоетики сестрою Діогеною Терешкевич. Чи вважаєте доцільним викладання біоетики в медичному університеті і як особисто Ви ставитеся до цієї науки?
-Я ставлюся позитивно до біоетики. Вважаю,що це невід’ємний момент кожного медика У тому плані, що кожен лікар повинен розуміти і усвідомлювати певні біоетичні моменти лікувальних процесів, медичних маніпуляцій і повинен бути з цим ознайомлений. Прийняття професійних рішень лягає на плечі лікаря. Звичайно, є наукова, доказова медицина, тільки на базі неї, лікар може приймати певні рішення і лікувати хворих. Для загального розуміння, обов’язково потрібний курс біоетики. Думка студентів теж дуже важлива і це позитивна історія, що Львівський медичний університет є відкритий і студенти мають можливість висловити своє бачення, щодо манери викладання того, чи іншого предмету.
“Пара вільних хвилин під час пандемії – це вже щастя”
-Стосовно професійного і особистого балансу. Чи є у сучасного хірурга можливість відпочити хоча б на вихідних, чи зараз, в умовах пандемії, про це думати не доводиться?
-Під час пандемії, при тому навантаженні, яке ми мали, взагалі було щастя провести наодинці пару вільних хвилин. Можу сказати, що у час, коли я був на самоізоляції і хворів, вдалося трошки відпочити. Бо взяти відпустку, можливості не було. Навантаження були дуже серйозні. Це фактично цілодобове перебування у лікарні, у будні та вихідні і в такому режимі працює все наше відділення, і сотні, тисячі установ України та світу. Тому дійсно, це дуже непросто і сподіваємося, що це рано, чи пізно закінчиться.
–Як Ви проводили свою самоізоляцію і чим рятувалися від хандри?
-Основне завдання самоізоляції – обмежити контакт з іншими людьми. Її можна проводити по-різному. Адже є багато різних книжок, через ІТ-технології є багато пізнавальної інформації, також проводити самоізоляцію на природі.
РОЗМОВЛЯЛА ОКСАНА БАБЕНКО
Фото із особистої фб-сторінки Гната Герича та з Інтернету
Повязані записи
