Світ соцмереж нагадує безкінечну павутину, у яку ми всі вплутані. В інтернеті можна знайти практично все, що цікавить людей, і те, чим ми займаємося. Тому не дивно, що духовний вимір життя вже давно став частиною віртуального світу. Все більше священників, імамів, буддистських ченців та інших людей провадять свої проповіді у сучасний спосіб.
О. Сергій Гончаров відомий у світі соцмереж під нікнеймом «падре Серж». Він греко-католицький священник, і є отцем-редемтористом, який зараз перебуває на служінні у Тернополі. На початку травня о. Сергій розпочав записувати короткі відеоблоги в Youtube та Facebook на релігійну тему. За короткий час вони стали дуже популярними. Для прикладу, один із роликів набрав майже 200 тис. переглядів! Зараз у падре Сержа вже близько двох тисяч підписників, яких він щотижня дивує новими цікавими та актуальними відео.
Журналіст ІА «Діло» поспілкувався із Сергієм Гончаровим про його життя та про те, що означає бути блогером-священником у сучасному світі.
Проста білоруська родина
– Отче Сергію, у першу чергу мені цікаво дізнатися, чому ви обрали собі такий нікнейм як падре Серж?
– Сержом мене почали називати ще до того, як став священником. Так буває, що на вулиці дають тобі прізвисько і потім це стає твоїм другим ім’ям. Звик до того. А падре… Наше монаше згромадження походить з Італії. У внутрішньому спілкуванні ми час до часу можемо одне одного називати падре, тобто отче. Тому так і вийшло це соцмережеве ім’я «падре Серж».
– Зрозуміло. Відчувається, що ви говорите з акцентом. Розкажіть, будь ласка, трішки своєї біографії: звідки ви, чим цікавилися і як так сталося, що вирішили стати священником?
– Так, акцент дещо є, бо родом з Мінська. Моя родина почала жити у Мінську десь у 70-х роках минулого століття. Я народився у столиці, але зв’язок із селом завжди відчував, бо час від часу літом їздили на дачу. Жив у православній сім’ї, яка не практикувала сильно християнство, лише традиційно. Тобто прийти на Пасху, посвятити паску чи куліч і на Йордан води набрати. У школі був дев’ять класів. Потім пішов у коледж, де навчався на техніка-електрика. Логіка була дуже проста – буду там вчитися і матиму чим займатися. Бо це потрібна професія, яка завжди даватиме заробіток. Але під час навчання зрозумів, що це не моє. Не відчував якоїсь радості з того, чим займався. Почав більш поглиблено шукати Бога. Ставити питання про життя і смерть, про майбутнє і минуле. Мінськ – це більше атеїстична частина Білорусі. Народ там не сильно зацікавлений у релігії і додатковий інтерес викликає підозри. Люди думають, що ти у якійсь секті чи щось подібне. Але не вся Білорусь така. Наприклад, у нас є Західна Білорусь, де люди щонеділі ходять до костелу, бо там багато католиків і для них це нормально.
Я довго змагався з християнським поняттям Бога. Не розумів його. Мені більш ясним було мусульманське трактування, що є єдиний Бог – Сотворитель неба і землі, що він десь там далеко на нас споглядає і дає свої закони. А зрозуміти про те, що Ісус Христос є Богом і людиною – мені це здавалося якимось поганством. Не розумів того. Одного разу зайшов у костел, гарний червоний костел у Мінську, сидів там, дивився на велике розп’яття і сперечався з Богом у своїх думках. Тоді відчув, що почав з ним спілкуватися. Це момент мого навернення, коли не розумом дійшов до того, ким він є, але просто почав з Ісусом спілкуватися. Тоді вже розумом дивився на всі ці моменти по-іншому, повірив у християнство. Так я став християнином. Це було у 17-18 років. Потім ще певний час ходив до православної церкви і був у Жировицькому монастирі (Білорусь). Це монастир, де свого часу засновник монашого ордену Василіян Йосафат Кунцевич був ігуменом. Зараз це православний монастир. Там є така дуже маленька іконка Матері Божої Жировицької, яка надзвичайно шанована у Білорусі. У цьому місці я дізнався про греко-католиків, про уніатську церкву, про їх потужну історію у Білорусі. Відчув до цього щось своє, рідне. У серці запалився вогонь Божий, якого я пізнав там… Тоді почав шукати греко-католиків і все більше практикувати християнство. Одного разу зрозумів, що більше не можу жити так, як живу. Я захотів піти у монастир. Пішов до архімандрита Сергія, який є апостольським візитатором для греко-католиків Білорусі, повідомив йому про своє бажання служити і він сказав, щоб я поїхав в Україну. І я поїхав.
– А він пояснив, чому саме в Україну? Скільки вам було років?
– Ні, він не пояснював. Сказав просто, що там є студити і редемптористи, подивишся на тих і тих, вибереш собі. Моя ідея взагалі була іти до францисканців чи до них подібних. Але архімандрит сказав в Україну, і все. Це не питання якогось сліпого послуху, це питання довіри до духовної людини. Я тут себе віднаходжу постійно. Мені було 20 років, коли поїхав в Україну.
Позбувся кальки одномовності
Сергій Гончаров (падре Серж). Фото: Юра Мартинович
– Складно було акліматизуватися в україномовному середовищі?
– Я з російськомовної родини, але сам вивчив білоруську. Тому мені не було так важко, бо білоруська та українська мова подібні. 90% слів були зрозумілі. Мене відправили в монастир у село Кохавине (Гніздичів) у Жидачівському районі (Львівська область). Люди там спілкуються галицькою говіркою, зокрема, старше покоління. Одразу почав вчити українську, бо чув її кожен день. Пам’ятаю, на початках, підходжу до співбрата і він питає: «Ти звідки?» А я «не понимаю». Він повторює: «Ну, звідки ти?» Я далі своє: «Не понял». Він тоді каже: «Откудова?» (Усміхається, – авт.) Так що було багато кумедних моментів. Перші враження дуже сильні. Бо порівняно з моїм регіоном, з центральною Білоруссю, Галичина має своє сильне традиційне коріння, за яке тримається. Для мене все було цікавим. Я був захоплений буквально всім, у тому числі і похоронами, бо дуже багато цікавих пісень та обрядів. Тоді почав детальніше свою білоруську традицію вивчати. Так що поступово з українською мовою я почав дружити. Спершу швидко втомлювався, бо всі говорять українською і ніхто російською, але потім відбувся мовний перелом і калька одномовності злетіла з голови.
– То скільки часу ви були у тому монастирі і що було далі?
– У монастирі закритого типу був рік. Далі навчання у Львові. У нас така формація: кандидатура, ініціат і студентат, коли відправляють до Львова на навчання. Так що я, як і всі, поїхав вчитися. У Львові інший світ. Бо це велике культурне місто, безліч цікавих людей, ідей, а також, відповідно, багато різних спокус. Монастир у місті – це інше, ніж монастир у селі. Однак, дякуючи Богу, наше згромадження покликане для того, щоб бути серед людей. Тоді це досить сильно зрозумів, бо ми, як редемптористи, є тими, які живуть серед людей. Це завжди додає мені наснаги. Якщо ми віддаляємося від людей, закриваємося, то ми втрачаємо покликання.
– Які саме спокуси?
– Легко змагатися зі спокусами, коли біля тебе є багато співбратів, які все про тебе знають. Хочеш ти чи не хочеш, але вони будуть допомагати. То життя, і завжди виникають різні моменти. Для прикладу, можна на когось розгніватися чи щось подібне. Тоді старший співбрат скаже: «Ага, ось ти гніваєшся і мусиш попрацювати з гнівом». Спільнота, у якій ти живеш, вона тебе перемелює трішки, всі ці твої речі, які ти міг приховувати, коли був вдома. Співбрати допомагають боротися з гнівом, лінивством і так далі. Ти не звик вставати зранку, але пів на шосту треба бути на ногах. Хочеш не хочеш, але брати допоможуть.
– Довго у Львові навчалися?
– Шість років у Львові. А потім став дияконом і почалася практика вже іншого формату. Після складання вічних обітниць і закінчення семінарії у Львові, поїхав на місяць у нашу латинську спільноту у Гродно, потім у Брюсселі був три місяці, як диякон практику мав. Далі у Новояворівську. Як священника, мене відправили сюди у Тернопіль. З лютого я тут (церква Матері Божої Неустанної Помочі) є молодим священником.
– До речі, а скільки вам років?
– 28 років. У вересні буде на рік більше.
– Значить, ви вже десять років з Богом…
– Знаю, складно сказати, бо Бог ніколи людину не залишає. Він завжди простягає до нас руки. А от людина може віддалятися від Бога чи не бачити його присутності.
Відеоблог як щира проповідь
Сергій Гончаров (падре Серж). Фото: Юра Мартинович
– Безперечно. Давайте тепер поговоримо про вашу блогерську діяльність. Звідки взялася така ідея та наснага, що варто спробувати доносити слово Боже в сучасний спосіб відеоблогів? Більше того, ви це робите мовою молоді і вам це добре вдається.
– Дякую. До монастиря я любив фотографувати. Привіз із собою стареньку фотокамеру. Під час того, як був у монастирі, помітив, що деякі мої друзі з Білорусі та, зокрема, православний священник Олександр Кухта, почали вести популярні відеоблоги на релігійну тему. Я подумав, чому тут, в Україні, де народ більш побожний і заангажований у церковне життя, немає можливості у такий спосіб зустрітися зі священником? Так, дехто записує свої блоги, але у дуже консервативний спосіб. Поставив камеру і на неї диктує щось не зрозуміле людям. Тобто бракує того живого спілкування від серця до серця, яким і є проповідь. Бо проповідь – це спілкування від серця до серця щирою розмовою. Мені бракувало щирості у всіх тих місцевих відеоблогах. Я подумав, якщо ніхто не робить, тоді сам зроблю. Так і стартував.
Все почалося у квітні-травні на Пасху. Спочатку записував на свою стареньку камеру відео і воно, як кажуть, «бабахнуло», людям сподобалося. Перше відео називається «Чому не всі монахи є монахами?». Людям воно зайшло, полюбилося. Тоді зрозумів, якщо воно працює, треба продовжувати. Був у моєму житті такий період, коли став неодруженим священником. Це вважається певним святом. Народ тоді несе подарунки, словом, надарували мені грошей. Все майно, що ми, редемтористи, маємо – це спільне майно монастиря. Відповідно, все, що мені подарували, – це теж спільне майно монастиря. Я пішов до настоятеля і запитав, чи можна купити нову камеру? Пояснив і показав, які відео записую, що вони людям подобаються. Він дав дозвіл і тоді придбав новий фотоапарат Canon 200D. Тепер на нього записую відео. Мені цього достатньо.
– А як співбрати сприйняли вашу ініціативу?
– Співбрати сприйняли це нормально. Ніхто не заважає, вже плюс (Усміхається, – авт.). Протоігумен сказав просто: «Сергію, не втрачай щирості!». Благословив на ту месійну працю.
– Звідки виникають ідеї до відео?
– Багато людей, які заангажовані в церковному житті, пишуть свої думки, про що би записати відео. Питання теми – це питання того, яку відчуваю емоцію. Якщо відчуваю певну емоцію до того, щоб записати щось, тоді я можу висловити її найкраще. Є деякі відео, де не мав правильної емоції. Вони виглядають так, що просто вийшов і розказав. Якщо відчуваю щось, переживаю, то цю емоцію доношу, розповідаю. Я собі поставив такий план, щоб раз у тиждень відео з’являлося. Таким чином хочу тримати себе у ритмі. Думаю, мені потрібно більше попрацювати над темами, більше їх планувати. Поки що все це роблю на емоціях.
– Чи складаєте ви якийсь сценарій перед тим, як записувати свій блог?
– День або два перед тим, як записати відео, обдумую сценарій. Точніше певні пункти. А на відео ці пункти розкриваю. Тобто не пишу собі повний текст для відео. Я не хочу читати. Мав такі небезпечні моменти у своїх проповідях, коли писав їх, виходив на люди і читав повністю. Але така проповідь здалася мені мертвою. Відчував, що щось воно не те. Коли ж маю певні пункти, по яких рухаюся і від себе говорю, тоді воно більш живо виглядає. Походив з камерою, познімав себе, поговорив, вибрав з того, що найбільше подобається, і змонтував. Я не вчився ніколи тому, часом у Youtube дивлюся якісь уроки. Тому можна побачити мої «гріхи» монтажу. (Усміхається, – авт.). Самостійно пробую це все робити, бо не маю команди.
– А чому вибрали саме таку тривалість відео? Тобто 3-4 хвилини?
– Папа Франциск сказав, що проповідь не має бути довгою. Я не розповідаю через свої відео все, що хочу сказати. Для прикладу, у відео скажу: «Пожадлива частина душі», а у мене під цими словами цілий розділ дипломної праці. Однак 3-4 хв. є достатньо, щоб зацікавити людей, щоб вони далі самостійно почали щось шукати. Для того і працюю, закидаю такі «гачки». Якщо спрацює, то спрацює, а якщо не спрацює, тоді без сенсу мені і тригодинне відео записувати.
Допомогти семінаристам повірити у такий спосіб проповідей
Сергій Гончаров (падре Серж). Фото: Юра Мартинович
– Чи можна сказати, що мета ваших відео також у тому, щоб популяризувати такий спосіб розмови духовних осіб зі своєю аудиторією?
– Мене дивиться багато семінаристів. Багато священнослужителів. Хтось із них теж роздумує над тим, щоб писати відеоблоги. Я спілкувався з ними. Їм страшно почати це робити. Тому хочу своїм прикладом надихнути, щоб не боялися. Я є місіонером і мене можуть відіслати в іншу частину України чи світу і я буду працювати для місцевого населення. Якщо мене відішлють у Білорусь, тоді працюватиму для білорусів. В Росію, то буду працювати для росіян. В Польщу, тоді для поляків. Я можу закінчити свій відеоблог, а може просто закінчиться натхнення для такого формату праці. Можливо, іншою мовою буду для іншого населення говорити. Та мені важливо, щоб нове покоління священнослужителів і мирян перестали боятися відкривати для себе нові формати комунікації. Бо, думаю, що нам зараз необхідно дати цей прапор ініціативи у руку мирянам, людям, які є у церкві, переживають за неї, моляться і є активною частиною. На мою думку, у Галичині ще живий дух клерикалізму і його потрібно подолати.
– Тобто ви вважаєте, що соціальні мережі – це новий етап розвитку церкви?
– Я дивлюся на перші часи християн і вони у такий спосіб діяли. Апостол Павло одразу йшов на ринок чи у синагогу, де збиралося багато людей, і там проповідував. Місце, де зараз збираються люди – це інтернет. Тому я дію у такий спосіб, у який діяли апостоли. Вони використовували тодішні можливі способи передачі інформації. Тоді це були листи. Тому у нас є Новий Завіт, бо вони записували інформацію. Розповідали свої «сторіз». І це було популярно. Чотири євангелісти записали свої «сторіз» про Ісуса Христа. А ще інші написали «сторіз» про те, що було, коли Господь вознісся на небо і як діяли апостоли. Це були тодішні засоби передачі інформації, але тоді вони не були у відеоформаті, бо відео ще не було. Коли би було відео, переконаний, вони б записували відео.
Говорити мовою сучасною і не боятися тем про секс
Сергій Гончаров (падре Серж). Фото: Юра Мартинович
– У ваших відео ви піднімаєте різні хвилюючі у суспільстві питання, на зразок алкоголю та сексу. Тобто ви не боїтеся говорити людям прямо про секс, не ховаєтеся, як багато священників робить, за, скажемо, сімейними цінностями…
– Сімейні цінності – це дуже розпливчаста тема. Якщо я говорю про секс, тоді я хочу говорити з людьми про секс. Я народився у 1990 році. Це покоління, яке поміж собою вільно спілкується на такі теми. То чому ми не можемо у церкві це обговорювати? Чому ми маємо вдягати маски якоїсь такої не зрозумілої для мене релігійності? Для чого вигадувати таку особливу манеру проповіді, використовувати особливу протяглість? Навіщо це? Коли у житті ми так не спілкуємося. Здається, зараз треба зробити те, що зробив Іван XXIII на Ватиканському соборі – відкрити вікна, бо стає трішки душно від того всього. Якщо говорити з людьми, тоді треба це робити відверто. Я у цьому впевнений. Називати все своїми іменами.
– Ви говорите сучасною мовою, бо таким чином може бути більшою ваша аудиторія?
– Коли Святий Дух зійшов на апостолів, тоді апостол Петро почав промовляти, і всі люди слухали його у своїй мові. Апостол Петро говорив, що Христос Воскрес і кожен це чув своєю зрозумілою мовою. Я говорю мовою сучасною і час від часу використовую якісь «блатні» слова. І далі буду це робити. Тому що це є зрозуміло для людей. Я вмію говорити високо, дуже гарними та інтелектуальними словами, але це не є мова, якою я думаю. Я не роздумую з собою на Ви. Я говорю з собою на Ти. І так я хочу говорити з людьми.
– Як думаєте, чи є ще якийсь інший, кращий спосіб донесення вашого контенту?
– Я не знаю іншого способу, крім щирості розмови від серця до серця. Хоч ця фраза теж така дуже загальна, але вважаю, що це необхідно постійно практикувати. Бо, якщо не практикуєш, як би то не називав, тоді воно не буде працювати. Якщо ти не молишся, то іншого не навчиш молитися. А формат? Мені здається, просто необхідно ламати стереотипи і міфи, які є на шляху. Подолати речі, які відкидають людей від церкви. Це також різні проблемні питання у церкві: питання якихось скандалів та фінансів, якоїсь закритості та клерикалізму, якоїсь церковної протухлості. Це все треба повідкривати, відверто говорити, щоб погане винести з церкви і відкрити шлях до нового бачення. Також необхідно розвивати мирянські рухи, які б змогли до людей промовляти на їхніх місцях праці та зустрічі, щоб не лише у церкві. Тому важливим є вихід поза церкву, маю на увазі храм, щоб бути ближчим до людей.
– Зараз у вас близько двох тисяч підписників у Youtube. Яка ваша мета чи стратегія? Скажімо, 10 тис. підписників?
– Я напрацьовую стратегію, щоб число підписників зростало. Хочу показати іншим, що реально просто взяти камеру, бігати себе знімати і бути цікавим людям. Але, якщо твій контент, слова, які ти говориш, є важливими, то немає необхідності у великій кількості людей. Головне, що всередині несеш. Тому я працюю не для цифр, але вони мене мотивують.
Відео у 200 тис. переглядів
– Зрозуміло. А яка мережа вам більше подобається, Youtube чи Facebook? Не пробували себе в Instagram?
– Паралельно заливаю відео в Youtube та Facebook. Мені більше подобається Facebook, бо там люди можуть поширювати відео. У Youtube ти сам пробиваєшся знизу і треба якісь зовнішні платформи, щоб просунути своє відео. У Facebook все просто, людині сподобалося відео і вона його поширює, лайкає, коментує, тоді воно з’являється іншим людям. Зараз найбільш популярне моє відео у Facebook про забобони. Воно має майже 200 тис. переглядів. Я є в Instagram, але у мене нема так багато часу, щоб добре освоїти цю платформу. Бо вона потребує трішки іншого формату.
– До речі, а ролик-заставку ви самі придумали? Вона добре запам’ятовується.
– Я був на семінарі щодо медіа-комунікацій і тоді подумав, що треба записати відео. Зробити заставку коротеньку, щоб запам’яталася, щоб люди не знудилися і зрозуміли суть. Зняв свою проходку у дуже гарному монастирі сестер монахинь. Поставив фоном кантрі музику. Тепер люди сприймають це, як мою фішку чи марку – у джинсах і у своєму священницькому вбранні йду назустріч людям.
Любов до дизлайків
Сергій Гончаров (падре Серж). Фото: Юра Мартинович
– Дивився ваше нещодавнє інтерв’ю для місцевого телебачення і ви згадували, що вам подобається, коли ставлять дизлайки. Поясність цю думку.
– Все залежить від коментарів і від цих дизлайків. Чому мені подобаються дизлайки? Тому що люди, які мене ніколи б не почули, вони мене таки почули. Їм це не сподобалося, але інформацію цю вони якось сприйняли. Коментарі різні бувають. Може бути якийсь троль, а як з тролем дискутувати? Це не має сенсу. Є люди, які щось шукають, ставлять запитання. Вони можуть не погоджуватися з чимось і я теж можу багато з чим не погоджуватися, але можна вести діалог. Для прикладу, якийсь протестант доводив, що монахи взагалі не можуть існувати. Я на основі Святого Писання пробував пояснити, що таки можуть. Так і поговорили. Ми не були ображені один на одного, бо вивели цю тему на якусь дискусію. Бувають різні люди. Є такі консервативні кола у церкві, яким я не подобаюся через свою ліберальність. З ними нічого не зроблю, але то не має значення, бо головне, щоб міг вістку про Ісуса Христа проповідувати.
– Молоді люди часто коментують ваші відео?
– Мені подобаються молоді люди за їх відвертість, якщо їм щось не подобається, тоді вони так і кажуть. А якщо подобається, тоді вони ставлять лайки і поширюють. Мені подобається критика, люблю, коли критикують, але конструктивно. Бо це підказки, як можна далі розвиватися. Коли просто сказати, що це все дурня і неправильно, відразу хочеться запитати, а як правильно? Натомість, коли мені кажуть, що це не найкращий момент, але можна зробити краще так і так, тоді я це сприймаю. Бо це співпраця. Молоді люди хочуть брати участь у церковному житті. Вони хочуть діяти. Тому у такий спосіб намагаюся їх залучувати і знаходити, щоб вони теж були причасними.
– До речі, у тому ж інтерв’ю ви згадували, що у Польщі відеоблогери дуже популярні. Як думаєте, чому?
– У Польщі священники можуть мати і 500 тис. підписників. Там трішки інша релігійна ситуація. У Польщі релігія не була настільки потоптана під час Радянського Союзу, як в Україні та Білорусі. Поляки набагато краще працюють з новими медіа. Краще працює християнська телевізія, радіо, ЗМІ, які вміють сучасною та реальною мовою доносити інформацію. Добру новину про Ісуса Христа треба доносити у спосіб, зрозумілий для людей, використовувати сучасні засоби та притчі, які би, напевно, використовував Господь, якби був зараз серед людей. Поляки вчаться і вміють це робити. А ми дуже часто виїжджаємо на традиційності. Ми досі використовуємо аргумент підпілля. Так, це важливий період у житті християнства України, зокрема, Греко-католицької церкви, але нам потрібні герої сучасності. Маємо зараз робити речі достойні, так, як робили наші отці у підпіллі. Я з радістю слухаю наших старших отців, які розповідають просто дивовижні історії про ті часи, про силу свого незламного духу. Як від КГБ ховалися і через вікна вилазили у стилі Джеймса Бонда. Нам потрібні такі герої сучасності. Наше покоління має бути достойним того покоління, яке відходить.
Християнство – це не нудно, це радісно
Сергій Гончаров (падре Серж). Фото: Юра Мартинович
– Думаєте, Ісус Христос став був зіркою соціальних мереж, якщо б жив зараз?
– Не знаю, чи зіркою, бо у нього було би багато гейтерів, але його би всі чули. Бо він би зміг промовити до всіх: і тих, які його слухають з радістю, і тих, які його не хочуть слухати. Господь простягає руки абсолютно до всіх людей, чекає кожну людину, дає знаки, що присутній у нашому житті і у різних ситуаціях. Але людина не завжди відповідає. Тому, вважаю, що наше завдання як християн – це доносити ту добру новину всіма можливим способами. Для мене важливо сказати людям, що християнство є релігією вільних людей, що це цікава річ. Це не є нудно, це є радісно. Бо дехто вважає, що християнство – це щось таке застаріле і присутнє тільки у якихось традиціях. У християнстві є традиції, але християнство завжди живе і нове, бо має спілкування з живим Богом.
– Хто такі ці «вільні люди»?
– Вільні люди – це свобода людини, яка любить. Якщо ти любиш, то у любові ти робиш все, що хочеш. Якщо ти маєш любов, тоді вона веде тебе до добрих речей. Якщо ти наповнений Святим Духом, наповнений життям любові, тоді ти не будеш грішити, бо тобі це не потрібно. Ти будеш робити все, що тобі завгодно. Веселитися, радіти і це все робити у любові. Це є свобода у християн. Не залежно від зовнішнього осудження, не залежно від лайків чи дизлайків, тільки любов Господня.
– Які ваші плани на майбутнє? Чи будете продовжувати відеоблогерство, якщо залишитеся в Україні?
– Я зараз роздумую також над форматом цікавих інтерв’ю. Зробити їх декілька. Також намагаюся зібрати команду, бо сам один все це роблю. Тому у пошуках натхненних людей з натхненними ідеями, щоб далі працювати і робити ще кращі відео і розширити свій медіапростір. Необхідно виходити в інформаційний простір, бо це є територія присутності людей. Це особливий простір, де ми можемо доносити добру новину про Христа Відкупителя. Це основне завдання редемптористів, мого монашого згромадження – проповідувати Христа Відкупителя. Це єдина мета. А все інше, то таке. Продовжуватиму свої відео. Хочу створити нову платформу – місійну лабораторію. Треба подумати ще над форматом, але це би була місійна лабораторія для людей, які хочуть себе реалізувати, як місіонери. У цьому напрямку буду працювати.
Розмовляв Юра Мартинович
Джерело: https://dilo.lviv.ua
Повязані записи
