Про те, чи можна не вірити у те, що робиш, символіку розписів у студентській каплиці Стрітення Господнього УКУ на вулиці Свенціцького і особливості українського іконопису нам розповів художник Остап Лозинський.
-Скільки часу триває Ваша робота у каплиці Стрітення? Які конкретно Ваші завдання тут?
– Робота у цій каплиці триває вже досить тривалий час. Це комплексний проєкт Іванки Крип’якевич-Димид. Проєкт реалізовувався близько 15-ти років. Однак була певна перерва у виконанні розписів. У цій каплиці поряд з Іванкою я працюю досить давно. Святилище розписував приблизно років 8-9 тому. Останній місяць-півтори я працював над Древом Єссея – це такий фінальний акорд.
– Яким є сюжет розписів у цій каплиці?
– Це студентська каплиця Стрітення і, за ідеєю Іванки Крип’якевич-Димид, цей простір має також просвітницьку мету. Тому тут можна побачити Софію Премудрість Божу, Сім діл милосердя, бо каплиця у певний спосіб акцентує на мудрості, оскільки є студентською і милосерді. Окрім того, бачимо багато святих давніх і сучасних, а також постаті важливих людей Церкви, тобто тих, які займалися прославою Бога. Це зокрема мужі Нашої Церкви, мученики та віряни, які були взірцями християнства, композитори та поети, лірники, кобзарі і українські художники, лікарі. Митці-бойчукісти, які були розстріляні. Ця каплиця – справді унікальний об’єкт по змістовому наповненню. А стіна, яку тільки-но завершили -це Рід Христа. Бачимо Єсея з якого виростає дерево, яке увінчується Богородицею Знамення з Христом.
– Часто можна почути, що сучасні іконописці працюють за певним стандартом, шаблоном за яким працювали іконописці минулих століть, і не можуть вносити авторських ноток. Чи це так?
– Український іконопис завжди відрізнявся з-поміж інших поствізантійських тим, що був відкритим на нові віяння, нове богословське прочитання,нові формальні пошуки, він розвивався разом з богословям і філософією. Якщо говорити про російський іконопис, чи грецький, чи балканський, то вони є доволі закоренілими. Це означає, що вони подекуди зупинилися на етапі розвитку XVI століття і якщо ми будемо говорити про класичний пострубльовський іконопис, то це іконописці, які дуже добре володіють ремеслом і технікою, але працюють за певними зразками. Але для українського іконопису завжди було характерним те, що він розвивався. На початку 17 столітті були нові віяння з Європи, коли іконопис повністю змінювався, і переходив до стилістики та філософії Ренесансу та бароко, у 18 столітті це вже рококо, маньєризм, у 19 столітті академізм, на початку ХХ століття, вплив сучасного мистецтва, певний модернізм, бо якщо ми будемо говорити про Бойчука, Ковжуна, Осінчука, Холодного, Сосенка, то є дійсно багато іконописців, які вкладали нове мистецьке бачення і не боялися того. Потім відбулася певна перерва в українському іконописі, бо у радянський період іконопису не було. Не можемо сказати про розвиток іконопису на тому етапі, але діяли у ті часи такі цікаві художники як Омелян Мазурик чи Єжи Новосельський, якого також можемо частково називати своїм художником, хоча він вважається польським митцем, але знаємо, що він навчався у іконописній майстерні в Уневі, і все його мистецтво до певної міри базувалося на давньому українському іконописі. Якщо говорити про кінець ХХ століття і початок ХХІ, то в український іконопис повернулася індивідуальна манера, з’явилося дуже багато мистців, які говорять своєю мовою, які у свій спосіб і у своїй творчій манері прославляють Бога. Звісно, для нас всіх важливо показувати тяглість нашої традиції. Для більшості митців, які займаються сакральною тематикою,притаманно, що за основу вони мають давній іконопис, але ці художники дуже впізнавані, цікаві і знаходять нову дорогу в українському іконописі, нові форми виразу. Бо все-таки ХХ і ХХІ століття є часом індивідуальностей, бо ми всі говоримо про одне, але кожен має свою мову, свою манеру і ми цікаві у своїй різноманітності. Ми не є людьми, які повторюють,але тими, хто творить щось інше.
– А якими є Ваші авторські родзинки? Як впізнати Ваш стиль, наприклад?
– Є певна своя колористика і стилістика самого рисунку, можливо, по цьому я десь впізнаюсь. Колористика завжди сірувато-синя з вкрапленнями червоного. Я дуже люблю, наприклад, використовувати у іконі чорний колір. Тому що мені здається, що у чорному може бути багато всього. І власне чорний для мене це колір не смутку, не тривоги, власне чорний – це недосказаність у якій ми можемо знайти багато чого, це всесвіт. Чорний дає велике поле до недосказаності. Я люблю залишати простір для інтерпретації людини, яка спілкується із твором. Я не є кінцевою інстанцією, яка щось стверджує, для мене важливо задати напрямок думки, а далі людина має сама проінтерпретувати та вести діалог з роботою. Не люблю МОНОЛОГІВ.
– Деякі художники кажуть, що натхнення до них приходить згори. А Ви відчуваєте таке?
– Бувають моменти, коли працюєш постійно з великою віддачею, буває коли лінишся працювати. Так само як апетит приходить під час їжі, так само і з працею. Чим більше ти працюєш, тим більше хочеш працювати. Але я люблю час від часу робити для себе “ліниві тижні”. Коли я не малюю, не працюю руками. Для мене це дуже важливий час, коли можу зупинитися, відійти, подумати. І власне в ті тижні, коли я не малюю, я багато думаю, багато читаю і акумулюю певні ідеї, які я буду потім втілювати на полотні, дошці, папері.
– А чим особисто Вам цікавий іконопис?
-Для мене важливо у іконописі виражати ідеї гуманізму і любові. Бо насправді чим є християнська віра? Це є віра любові. Віра любові до ближнього і до Бога. І мені видається, що у іконописі ця формула любові прочитується наскрізно. Коли ми малюємо Христа, чи Богородицю, то показуємо цю формулу. Бог сам заклав цю формулу любові Бога до людини, бо Він прийшов на землю, щоб принести себе в жертву заради нас, і створюючи ці образи, ми як би повертаємо цю любов: до Бога і до ближнього. Іконопис є дуже символічним і дуже образним. Мені подобається мова символів, мова символіки кольору, мова символіки простої форми. Ікона це величезний пласт візуальної і духовної культури, який навіть у час постмодернізму допомагає знаходити багато нових сенсів. Ікона – це той вид мистецтва, який потребує віри. Тому що якщо ти працюєш з іконою без віри,то твоя праця не має сенсу. І якщо ти робиш це безсенсовно, не віриш,то це річ непотрібна.
– А чи можете себе назвати воцерковленою людиною?
– Напевно, певною мірою так. Можу стверджувати, що я є людиною віруючою, але чи я є до кінця воцерковленим? Це дуже персонально. Що таке Церква? Це ми всі. Церква – це не єпископ і не священик, Церква це, за словами Христа, “Де Ви збираєтеся у Моє Ім’я двоє, чи троє, там я серед вас”. У тому випадку я воцерковлений. Є звісно отці, які насправді вміють достукатись до тебе, донести і сказати те, чого ти потребуєш. На Богослужіння не ходится до отця, а ходиться до Бога. Але знову ж таки, є отці, які є дуже добрими провідниками до Бога, а є отці, які такими не є. Тому, коли говориш про воцерковленість, дуже важливо, знайти провідника. Літургія і Причастя теж є дуже важливими для мене. Тому мені важко відповісти. Але є багато моментів у Церкві, з якими я відверто не погоджуюсь.
– Наприклад?
– Люди, які у Церкві беруть на себе місію провідників, провідників ідей, віри, а насправді займаються зовсім іншим. Мені не подобається, що отці мало займаються саморозвитком, освітою, зокрема мистецькою. Наприклад, всі ці історії про Славськ. Історії з скульптурами на природніх, історичних об’єктах. Коли не цінуються досягнення минулих поколінь, коли люди вважають, що вони є тут і зараз і після них хоч потоп. Ці речі мені у Церкві не подобаються і я про це говорю у доволі гострій формі. Але знову ж таки, чому ми мусимо говорити про ті проблеми у Церкві? Бо набагато важче сказати ти, кого ти любиш щось негативне. У нас звикли багато завуальовувати у суспільстві. Як можна сказати, що отець робить щось погане? Як можна сказати, що мама, чи тато роблять щось погане? У нас люди звикли це прикрашати. А мені здається, що дуже важливо говорити правду в очі тим людям, яких ти любиш, щоб вони змінювалися, думали, очищувалися. Тому коли ти любиш свою Церкву, маєш звертати увагу на проблеми, які є у твоїй Церкві.
– І наостанок, поділіться, де Ви берете натхнення для творчості?
– Всюди насправді. Прочитана книжка, поїздка в гори, зустріч з друзями, буття із собою наодинці, чиїсь твори мистецтва, які ти бачиш, вони надихають і задають тобі певного азарту. Коли ти бачиш, що хтось класне щось зробив, то і собі хочеться зробити щось класне. Це творчий діалог. Для мене дуже часто подразником є чиясь вдала робота, звісно, що хочеться зробити щось не гірше, бо класне втілення ідеї є важливим подразником і це допомагає і стимулює.
Розмовляла Оксана Бабенко
Світлини надані співрозмовником
Повязані записи
