Як виглядає сучасне монашество в Православній церкві України, які його особливості та що буде з монахами найбільших українських Лавр? Про це сайту «Духовна велич Львова» розповів намісник Іоано-Золотоустівського чоловічого монастиря ПЦУ ігумен Кипріан (Лозинський).
Скільки монастирів та монахів у ПЦУ (та на території Львівщини)?
Щодо кількості монахів у нашій Церкві, то на це питання, напевно, можуть відповісти у Митрополії чи у комісії з питань монашества. Я ж можу сказати приблизно, яка кількість монастирів. Станом на сьогодні ПЦУ налічує близько 60 монастирів та 10 скитів. З них 6 монастирів на території Львівщини. Кажу, що приблизно, тому що майже на кожному засіданні Синоду відкриваються нові монастирі і назвати точну кількість мені складно.
В Католицькій Церкві монахи, як правило, належать до орденів та згромаджень. За яким принципом організовані православні монастирі?
В історії Церкви перші монахи були самітниками. Про це говорить саме слово «монах» від «моно» – один. Монах за своєю суттю – самітник. Ті, хто обирав такий шлях зречення світу і служіння в молитві, віддалялись у гори, в пустелі. Туди, де немає спілкування зі соціумом. І, відповідно, менше спокус. Багато із них досягали високого рівня духовності, ставали досконалими в Бозі і це притягувало до них тих, хто шукав подібного способу життя. Так формувались перші монастирі: навколо подвижника-аскета збирались однодумці для спільних подвигів і молитви під керівництвом досвідченого монаха. Хоча були такі, що продовжували жити самі і не допускали формування спільножительного монастиря навколо своєї келії/печери тощо. Тож така традиція у Православній Церкві збереглась досі. Існують спільножительні монастирі і їх більшість, є невеликі відгалуження від монастирів, скити, де живе один або кілька монахів, а є одинокі келії, у яких монахи живуть давнім анахоретським життям.
У Православній Церкві так склалось, що всі монахи і монастирі керуються настановами перших ченців-подвижників – преп. Макарія Єгипетського, преп. Антонія Великого. Також маємо чернечі статути свят. Василія Великого, преп. Феодора Студита. На основі цих настанов і статутів були укладені принципи і спосіб життя для православного чернецтва загалом. Тож окремих орденів зі своїми особливостями чи напрямками, як це є в Католицькій Церкві, у Православній немає. Звісно, що всі монастирі мають свої традиції і практики, свої молитовні правила, які передаються з покоління в покоління. Але суттєвих відмінностей між монастирями немає. Ці відмінності пов’язані радше з приналежністю до певної богослужбової та історичної традиції – зазвичай візантійської, київської та московської. Наприклад, у Львові є Новоафонський Воскресенський монастир. Його ігумен – о. Іов Ольшанський – приніс великий досвід, традиції та статут зі святої гори Афон. І цей монастир живе за цими традиціями і статутом, зважаючи на досвід афонського чернецтва о. ігумена. Це безперервне слідування афонським традиціям. Наш же монастир, де мене поставлено ігуменом – Іоано-Золотоустівський – не має такого досвіду, я до цього не жив у жодному монастирі, тому доводиться формувати свій власний уклад життя. Будувати власну чернечу традицію, опираючись на загальні знання і досвід Православної Церкви.
Тож основний принцип організації православних монастирів – це спільножительний принцип. Є ігумен монастиря, який очолює Духовний Собор цього монастиря (всі насельники). Саме на Духовному Соборі вирішуються всі важливі питання. Поміж засіданнями Духовного Собору ігумен звершує керівництво монастирем під загальним благословенням керуючого архієрея єпархії, на території якої цей монастир розташований. Будучи ченцем, архієрей також є частиною Духовного Собору.
Як людина може стати православним монахом? Скільки для цього потрібно часу? Яким умовам він/вона має відповідати?
Православним монахом може стати будь-яка охрещена і воцерковлена людина, яка не мала чи не має сім’ї. Зрозуміло, що ігумен не постригає відразу в монахи кожного, хто виявляє таке бажання. Для того, щоб стати ченцем, слід пройти відповідне випробування. У Православній Церкві немає чітко визначених термінів цього випробування. Такі терміни встановлює сам ігумен за порадою духівника монастиря, який дає оцінку духовному стану і готовності послушника до монашого постригу (вічних обітів). І це логічно. Бо людина може мати такий духовний стан і підготовку, що вже за рік готова прийняти постриг, а може і за п’ять років не бути готовою до цього. Тож все вирішується індивідуально, зважаючи на духовно-моральний стан кандидата в ченці. А цей стан повинен бути відповідним.
Кожен розуміє, що кандидат у ченці (послушник) не є святим у повному розумінні цього слова. Адже кожен, навіть найбільший праведник, має свої слабкості і немочі. Кожен грішить тією чи іншою мірою в думках, помислах, на словах. Кожен падає, навіть найдосвідченіший монах. Але для монаха важливо, по-перше, максимально мінімізувати падіння в гріх, а по-друге, кожне падіння супроводжувати покаянням і щирою готовністю змінюватись до кращого, тобто максимально намагатись гріха не повторювати. Життя монаха – це щире покаяння за свої гріхи і постійна молитва за інших.
Яка тенденція покликань? Чому в ПЦУ в порівнянні з католиками та УПЦ МП суттєво менше монашества? Який вік монахів? Що це за люди?
Це, напевно, найболючіша тема церковного сьогодення. Ми маємо величезний брак покликань. І це стосується не лише Православної церкви України. Про це зараз говорять у всіх конфесіях. Також це стосується священничих покликань. І якщо в інших конфесіях (маю на увазі УГКЦ та особливо УПЦ МП) ситуація трохи краща в силу історичних обставин, то в ПЦУ трохи складніше. Що я маю на увазі? УГКЦ багато років до сумнозвісного трагічного Собору 1946 року мала свої великі монастирі з усталеними традиціями і великою кількістю чернецтва. Пізніше ті ченці, яким вдалось врятуватись від московських репресій, продовжували чернече життя в підпіллі. Тож після розпаду Радянського Союзу все це підпільне чернецтво, а також ті, хто на піднесенні та ейфорії доєднались до богопосвяченого стану, склали досить суттєвий кістяк УГКЦ. Для УПЦ, за якою залишились усі найбільші монастирі України, де в радянський час були сотні ченців і черниць, також не стало проблемою існування чернецтва як явища. Все ж тяглість монаших традицій, статутів і духовного спадку і в УГКЦ, і в УПЦ були безперервними.
Наша ж Церква цієї традиції фактично не мала. І ми були змушені будувати монастирі, як кажуть, з нуля. Формувати свої традиції і свій статут. Тому ті монастирі, які існують давніше, наприклад, Михайлівський Золотоверхий, Манявський Скит, Видубицький монастир тощо, не мають проблем із насельниками, а новіші монастирі мають таку проблему. Але у цьому також свій позитив, адже в молодих монастирях і вік ченців є молодшим. Тож у середньому наші монастирі населяють ченці молодого та середнього віку. Серед них є різні люди, але більшість – це випускники духовних шкіл. І це закономірно, оскільки саме в духовній школі студент найбільше дізнається про чернече життя, історію чернецтва і робить вибір на його користь.
Сьогодні гостро постало питання щодо приналежності українських Лавр в Києві та Почаєві. У випадку їхньої передачі в користування ПЦУ чи буде кому замінити московських монахів?
Я так би не ставив питання. Думаю, а навіть переконаний, що не буде потреби заміняти багато монахів. Ми маємо розуміти, що монах – це той, хто обирає життя з Христом, а не з юрисдикцією. Справжні монахи це розуміють, а я не маю причин сумніватись, що серед монахів згаданих Лавр є багато справжніх монахів, які не думають про юрисдикційну приналежність і залишатимуться в цих монастирях, коли вони перейдуть під управління ПЦУ. Є й такі, які, звісно ж, вірні, на жаль, не Христу, а Москві. Ну то нехай Москві і служать, але в Москві. А монахи в Лаврах будуть.
Як людині зрозуміти, що їй треба стати монахом?
Ось це дуже складно. Як би дивно не звучало з уст ігумена, але я перший відмовляю від прийняття чернецтва тих, хто приходить до мене з таким бажанням. Особливо, це стосується молоді. Адже сам я став монахом у 40 років. Молоді люди плутають релігійний романтизм із чернечим життям. Вони думають, що зможуть жити із постійним відчуттям самотності та зможуть боротись зі собою. Але якщо в 40 років це робити простіше, то в 20 – дуже складно. Тому я завжди кажу почекати, не спішити, пожити в світі, а якщо бажання чернецтва не пропаде, то прийти знову. Також буває, що приходить людина, у якої життєві труднощі. Таких також відправляю вирішити ці труднощі, а тоді приходити. Ще жоден не повернувся. Монастир – це не сховище від життя. Монастир – це і є життя, при тім досить складне. Якщо людина готова житі в одинокості і самотності, готова до посиленої молитви і постійної боротьби – то ласкаво просимо.
Хіба життя монаха не безтурботне? Нема дружини, дітей, не ходиш на роботу, як всі люди? Може скластися враження, що монаше життя дуже егоїстичне?
Буду чесним. Колись я вже говорив про це в одному із інтерв’ю. Так, елемент егоїзму тут є. Але якщо спитати людину, яка має чоловіка/дружину, дітей, чи проміняла б вона це на чернецтво, то всі (чи переважна більшість) скажуть, що ні. Знаєте, яке найстрашніше випробування у чернецтві? Випробування самотністю. Людина створена Богом соціальною істотою. «Не добре чоловікові бути самому на землі, створимо йому помічницю, подібну до нього»,– так каже Господь після створення Адама. Тож людині не добре бути самій. І навіть якщо хтось не створює сім’ї з певним причин, то все ж не хоче віддалятися від світу, замикатись у монастирських стінах. Звісно, що монастир – це також спільнота, але це спільнота самітників. Я суджу по собі: моє найулюбленіше місце – це замкнена зсередини келія. Тут я можу побути сам на сам з Богом. А це для ченця – найкращий час. Чи багато із людей готові саме до такого способу життя – одинокості? Тому якщо спитати того, хто говорить про безтурботність монаха, чи готовий він сам стати монахом, то кожен відмовиться. Мені доводилось чути таке: як це можна бути монахом? Це постійно молишся, ходиш на довгі богослужіння, працюєш, ніяких розваг і особистого життя. Це ж нудно, нецікаво і крінжово. Тому тепер мало хто обирає таку безтурботність.
Римо- і греко-католики відзначають суттєве скорочення охочих стати монахами в Україні в порівнянні з 90-ми. Православ’я в Україні досі поділене на два непримиримих табори? Що чекає на Православну Церкву в Україні?
Частково про це ми вже говорили. Спад чернечих і священничих покликань справді помітний. Причин для цього насправді багато. Але головна – це перманентна секуляризація суспільства. І ми від цього не втечемо. Тож повинні (це стосується всіх конфесій) вчитись жити в реаліях сьогодення і майбуття. Шукати способи служіння Богові і країні, відповідно до запитів соціуму. Це завдання Церкви в Україні. І з цим завданням Церква поки справляється. Тому Православна Церква в Україні житиме і розвиватиметься, не зважаючи – а навіть всупереч сподіванням деяких «доброзичливців». Цей розвиток не обов’язково має бути стрімким і кількісним. Але він обов’язково буде якісним.
Також читайте: Єрм. Юстин (Бойко): «Багато монастирів, які колись були наповнені, сьогодні пустіють»
Єпископ Едвард (Кава): «Покликання зараз мають зовсім інший вимір, ніж у 90-х роках»
Повязані записи
