Упродовж 5-ти років у Львові діє Ісламський культурний центр імені Мухаммада Асада. За цей час він став не лише культурним осередком, але також місцем, де завжди раді гостям, зокрема студентам УКУ та університету імені Івана Франка.На переконання, імама Ісламського культурного центру і кримського татарина, Мурата Сулейманова серед найголовніших досягнень — це те, що тепер кожен мусульманин у Львові знає, куди можна прийти помолитися, а також зміна ставлення до Ісламу.
– Імаме Мурате, на Ваш погляд, чого вдалося досягти за ці 5 років роботи Ісламського культурного центру?
– Найважливіше для нас, що сьогодні кожен мусульманин Львова знає, що є мечеть. Що він може прийти сюди у будь-який момент і тут будуть забезпечені його релігійні потреби. Раніше також були місця, де мусульмани могли збиратися, але це були переважно орендовані квартири, але не завжди вони були відчинені постійно, там не було щоденно присутнього імама, який міг би відповісти на ті, чи інші питання. Там не було бібліотеки. Тому для мусульман дуже важливо, що є таке місце, куди вони можуть прийти і помолитися, а також поспілкуватися з імамом. Друга важлива річ, що завдяки діяльності Ісламського культурного центру, ми змінили ставлення до Ісламу у Львові. Одним із наших завдань було поламати ті стереотипи, які існують у суспільстві довкола Ісламу. І думаю, що представники інших релігій мають тепер нагоду побачити хто такі мусульмани, що вони роблять, до чого закликають. Кожен може прийти на п’ятничну молитву, послухати, що говорить імам. У мене є досвід спілкування з представниками інших релігій і багато-хто каже про те, що вони розуміють, що тавро “терористів” було навмисно насаджене. Але стереотипи досі залишаються. Чимало хто приходить, щоб дізнатися, чи, наприклад, жінка у Ісламі перебувають під гнітом, чи це не так. Чи наші дружини мають сидіти вдома, чи можуть бути активними. Я не виправдовую всіх мусульман, бо мусульмани є різні і можуть дивитися по-різному на те саме питання. Я не можу нести відповідальність за всіх мусульман. Часто мені телефонують і кажуть про те, що от я імам і я маю стежити за вчинками мусульман. Але ж я, наприклад, перед Богом не буду за них відповідати, я відповідатиму за себе. Кожна людина доросла.
Також для Ісламського культурного центру, дуже цінно, що у нас з’явилося багато друзів. Це дуже приємно. Хочемо відзначити друзів з УКУ, з Національного університету імені Івана Франка, різномантіних кримсько-татарських організацій. Чого ми прагнемо? Щоб Всевишній прийняв нашу працю, не задля життя у цьому світі, чи похвали, але наша мета показати відкритість, що Іслам не є таким складним як це намагаються насадити. Ми прагнемо, щоб люди розуміли, що ми також молимося Богу.
-Львів багатогранне місто. Як саме виражається Ваша співпраця і взаємодія з іншими культурами, конфесіями та деномінаціями?
-У нас часто бували семінари на різні релігійні тематики. Ми збиралися міжрелігійно і обговорювали різні важливі теми. Ми запрошували також муфтія духовного управління мусульман Шейха Саїда Ісмагілова. Одним із останніх серйозних наших проектів була подія про роль жінки у суспільстві, у родині, і її роль загалом у цьому житті. Як вона, будучи релігійною: чи мусульманкою, чи християнкою має поводити себе у житті. Через пандемію нас трошки повернуло назад. Але, сподіваюся, що скоро наші ініціативи поновляться. Будуть різні проекти цікаві. І один із яскравих проектів, про які ми зараз думаємо, це Коран в Україні. Ми присвятимо цю ініціативу історії Корану, його ролі у житті кримських татар. Коли їх депортували, то люди, у першу чергу, брали із собою Коран.
А сьогодні, напевно, люди будуть забирати свої матеріальні речі: ноутбуки, айфони. Наразі наш Ісламський центр працює із дотриманням усіх карантинних обмежень. Діє мечеть. Викладають курси арабської мови, які є дуже успішними. Ми набираємо бажаючих кожні півроку. приблизно 15-20 людей. Арабська мова стає зараз дуже популярною, фактично другою після англійської. У бібліотеці у нас можна взяти цікаві книги. Нещодавно вийшла у світ книга “Мухаммад і ти”. Її написала наша місцева мусульманка, українка. Ми її спільно з Лігою мусульманок України видали. Стараємося друкувати літературу, друкувати книги, ділитися ними з людьми, з бібліотеками.
-Як карантин вплинув на життя Вашої релігійної спільноти?
-Коли почався карантин, то ми відразу відчули відповідальність і необхідність дотримуватися усіх визначених норм. Чимало прихожан просили дозволу прийти у мечеть, але ми відповідали: “Ні, ми повинні дотримуватися законів”, дотримуватися того, що вимагає наше місто. Ми навіть не зважали на те, що деякі торгові центри продовжували свою працю. Ми розуміли, що якщо є обмеження, то ми повинні їм слідувати. Навіть у нас у Ісламі є Хадіс Пророка Мухаммеда, мир йому, де сказано про те, що якщо ви знаєте, що є місця, де людина може захворіти, то не відвідуйте їх і якщо хворієте, то також не йдіть туди, де є люди, щоб їх не заразити. Ми це пояснили. Деякий час у період карантину ми не молилися. Бо для того, щоб п’ятнична молитва була повноцінною, потрібно, як мінімум, 40 людей. І такої кількості зібрання не дозволялися, тому ми скасували на певний період молитви. Але щотижневі, наприклад, уроки ми могли проводити через онлайн, через zoom. І це відкрило перед нами чимало нових технічних можливостей. Втім найважливіший урок, який ми взяли з карантину, це відчуття цінності мечеті. Бо коли мечеть постійно відчинена, то віряни іноді можуть нехтувати цією можливістю прийти на молитву. Коли ж мечеть зачинена, то набагато гостріше відчуваєш жагу за молитовним спільнотним життям.
-Зараз багато людей через карантин відчувають депресію, як ви підтримуєте у своїй спільноті одне одного?
-На початку карантину, від мечеті ми допомагали прихожанам, особливо тим, що перебували у нужді. Багато людей втратили роботу. І насправді, щоб зібрати один хороший пакет з продуктами велика кількість коштів непотрібна, а для чисельних людей це може стати суттєвою допомогою. Цю ініціативу ми започаткували до священного місяця Рамадана, а під час нього також продовжили і готували їжу та розвозили додому прихожанам, студентам. Таким чином, ми старалися дати зрозуміти, що ми одне ціле, що ми не забули. Адже людям дуже важливо відчути, що вони потрібні комусь.
-Повертаючись 5 років тому, до витоків заснування Вашого центру, розкажіть, силами кого все вдалося?
-До відкриття нашого центру, у 2015 році спільнота була. Неофіційно, студенти починали спільноту у 90-х роках, релігійна молодіжна організація була зареєстрована у 2000-х роках. З того моменту, молодь орендувала квартири і там звершували молитви. Дуже потрібен був простір для молитов, адже у Львів приїздять чимало студентів-мусульман, але також була казанська спільнота, яка складалася із казанських татар,які приїхали сюди у 50-ті роки. Їхні батьки сюди приїхали під час Союзу і досі проживають у Львові. І до 2014 року піднімалося питання про те, щоби була мечеть. І навіть хтось зі спільноти мав проєкт мечеті. І працювали над ним, але щось не вийшло. Це був 2006-2007 рік. Щось не вийшло, орендували, постійно змінювали. Але коли у 2014 році сталася проблема з Кримом і відповідно кримські татари, які приїхали до Львова, почали теж відвідувати орендовані квартири, де звершували молитви. І тоді віряни звернулися до духовного управління з проханням знайти місце, де мусульмани можуть збиратися. І коли купувалося це місце під Ісламський центр, я тоді тільки приїхав з навчання у Ємені до Криму. І мені запропонували переїхати до Львова, бо тут потрібен був спеціаліст у сфері Ісламу, який міг би вести релігійну працю. І у 2015 році я сюди приїхав. Нове місце, новий виклик, нові люди. Раніше чув, що Львів дуже красивий.
-Розкажіть, як Вам було після Криму звикати до Львова?
-Взагалі з 13-ти років я був самостійним, багато подорожував. І щоб звикнути до нового місця, мені багато часу непотрібно. Звісно, довелося було перелаштовуватися на нове оточення. Хоча перед цим, звісно мав практику. Трошки часу у Харкові, трошки у Вінниці. У всіх свій менталітет, свої звичаї традиції. Хоча, коли ти живеш у Криму, це твоє. Твоя Батьківщина, твоє місце. У Львові, я живу 5 років, але у мене цього відчуття немає. Бо твоє гніздо — це гніздо. Навіть, якщо я тут житиму 20-30 років, мене тягнутиме у Крим. І звісно, любов до своєї Батьківщини – це нормально.
-Як довго Ваша родина мала змогу проживати на території Криму, вже повернувшись після депортації? І як поверталися, знаю, що татари після повернення переживали дуже велику необлаштованість, аж до того, що були змушені на початках жити у наметах…
-Мій тато повернувся у 1988 році. Тоді велика маса людей повернулася у Крим. А мама повернулася з Таджикистана. Мої батьки одружилися вже через рік у 1989 році. А я народився у 1990 році, тобто вже безпосередньо у Криму. Звісно, тим татарам, які повернулися, було нелегко. Коли повернулися кримські татари додому, багато-хто їх боявся. Дуже тяжко давали землю. Моя бабуся розповідала, що їх і били, і штовхали. Або якщо й давали землю, то у гірських, у скельних місцях. Але потихеньку-потихеньку обживалися. І сьогодні біля Сімферополя є невеличкі мікрорайони, це ті землі, які давали кримським татарам. А з часом ці мікрорайони приєдналися до Сімферополя,стали частиною міста.
-Як Вашому народу вдається зберігати таку відкритість, при сильних випробуваннях і не падати духом?
-Якщо народ має честь і гідність, то які б не були випробування, він вистоїть. І є аяти Корану, де написано, що Всевишній випробовує людину не понад її можливості. У всіх різні випробування. У когось сильна хвороба, у когось менша. Кожен має силу витерпіти свої проблеми. Людина має жити з цим. У цьому є наше випробування, у цьому є великий урок для нас. Як духовна особа, кажучи про ті випробування, які переживає мій народ, то з точки зору Ісламу зазначу, що якщо ти татарин, мусульманин, то ти повинен слідувати тому, що написано у Корані. Але якщо ти починаєш відходити від віри, казати, що тобі це непотрібно. то Всевишній буде тебе випробовувати. Якщо говорити про мій народ,то у нас, можливо 20% зі 100%. тих, хто дотримується Ісламу. І ті речі, які відбуваються, та сама депортація, чи анексія Криму, це від Всевишнього, щоб народ подумав над своїм життям, змінив його і тоді все буде добре. У Корані йдеться про те, що поки ти не зміниш своє життя, Всевишній його не змінить. Цей аят для всіх нас. Я часто згадую про цей аят. Якщо ми хочемо, щоб Україна жила краще, то маємо починати із себе. Кожен українець має змінити себе і побачить зміни у країні.
Світлини із фб-сторінки співрозмовника та фб-сторінки Ісламського культурного центру імені Мухаммада Асада
Повязані записи
