Інколи цікаво поринути у світ, який передував нашому народженню. Зануритися у життєві історії своїх рідних, які в устах наших бабусь чи дідусів виглядають легендами чи навіть казками з минулого. Часом дивуєшся, як можна було жити у такий час, приймати такі рішення, думати саме так. Думаю, що у родинних скринях пам’яті кожного із нас — чимало цікавого. Інакше ми б не могли дати для себе відповіді на екзистенційні “Хто ми є? Де ми є?”. Минулого тижня у Львівській єпархії УПЦ молилися за упокій всіх невинно убієнних у концентраційному таборі Талергофі, оскільки цього року виповнюється сота річниця із часу заснування першого концентраційного табору у Європі. У цьому блозі вирішила написати кілька слів про це, оскільки частина моєї родини також пережила свій Талергоф.
На столі мого батька стоїть витесаний із дерева хрест із спеціальною підставкою. Одного разу, ще у дитинстві, я поцікавилась історією хреста. Тоді ж батько розповів. Виявилось, що це реліквія, привезена з концентраційного табору Талергофу. На хресті читаю напис старослов’янською: “На пам’ять про заслання у Талергофі”, поряд — видряпані роки: 1914-1915-1916. Заслання у концентраційному таборі відбули мій прапрадід Дмитро із своєю дочкою Емілією. Емілія навчалась у Мукачівській гімназії, згодом залишилась там викладати. Дівчина дуже сильно підтримувала ідеї русинства, через що її відправили на заслання. Оскільки Емілія була неповнолітньою, разом з нею посадили її батька. Батько згадує, що головною ідеєю його прадіда було утвердження батьківської віри, тобто підтримка Православ’я. Саме тому він привіз із Талергофу витесаний за православною традицією хрест з перемичкою. З концтабору, на щастя, мої родичі повернулися живими. Після заслання Емілія переїхала до Польщі, там вона тривалий час займалася викладанням і знову-таки утвердженням ідеї русинства. Проте після приходу комуністичної влади вона емігрувала до США, вийшла заміж, отримала науковий ступінь, писала вірші і займалася журналістикою. Її чоловік часом писав до сестри Емілії — Єви про те, що з ними все гаразд, вони надалі утверджують ідею русинства за океаном у Товаристві русинів. Проте після смерті дідусевої тітки Єви зв’язок перервався. Дідусь інколи розповідає цю історію за столом, коли збираємось родиною, то бабуся часто каже, що я дуже схожа на Емілію — і характером, і позицією, і, зрештою, життєвим самовираженням у журналістиці.
Загалом я захоплююся родиною мого батька, яка для мене є живим свідченням справжньої християнської віри та екуменізму. Не знаю, чи буду ще мати нагоду колись розповісти про цих найдорожчих і водночас найдивовижніших для мене людей, тому користуюсь шансом.
Родинні лінії мого батька — строкаті і водночас цікаві, зокрема у релігійному вимірі. Моя бабця, її сестри, мама, бабця мають польське коріння, є і були ревними римо-католиками. Натомість чоловіча лінія представлена греко-католиками і православними. У родині дотримувались традиції, запропонованої з часів Австро-Угорської імперії, коли греко-католик одружувався з римо-католичкою, то народжених синів хрестили в УГКЦ, а дочок — у Костелі. Так відбувалося майже 3-4 генерації підряд, перервавшись на поколінні мого тата, оскільки у 60-их всі греко-католицькі і римо-католицькі храми були зачинені, тому формально батька з його сестрами похрестили у Православ’ї, але фактично виховали у Католицизмі. Я ледь-ледь пам’ятаю прабабусю Юстину, але єдине, що назавжди ввійде у мою пам’ять — її корунка (вервиця — з польської). Вона до останніх днів носила її у руках, перебирала зернятка; здавалося, що вона постійно молиться, навіть коли працює на господарстві. Коли прабабця померла, її так і похоронили з улюбленою корункою у руках. Скажу, що захоплююся ревністю і набожністю своєї бабусі Софії. Ще з десяток років тому кожна її неділя розпочиналася із Богослужіння у Костелі, до якого треба було йти 3-4 км пішки, пізніше разом з дідусем йшла на обідню Службу до греко-католицького храму, вони поверталися додому, обідали, спілкувалися з дітьми чи сусідами і ввечері ще могли взяти участь у Вечірні знову-таки у греко-католицькому храмі. Я завжди захоплювалась тим, як можна присвятити повністю день Богові. Коли була малою і приїжджала у гості, запитувала з дитячою наївністю, чи не набридло їм цілий день молитися. На що бабуся лише усміхалась. Якось я залишилась у них на тиждень літніх канікул. Якось зауважила, що кожного вечора бабуся закінчувала роботу, вдягалася у святковий одяг і кудись зникала. Одного дня я спитала, куди вона ходить. На що бабуся відповіла: “На Богослужіння до Костела”. Я висловила рішуче бажання також побувати на Літургії. Бабуся взяла мене з собою. Ми вийшли з дому і поки дійшли до храму, то “назбирали” ще з десяток таких же бабусь. На жаль, чимало з них вже відійшли у Вічність. Це було моє перше знайомство із латинським обрядом. Пам’ятаю, як у той вечір нас у храмі застала блискавка і літня злива. Ми вирішили перечекати, бабуся спонукала мене приступити до сповіді. Тому ще досі виринають з пам’яті — тиша храму, блискавка у вікні, старенький священик з гостією у руках і дивовижно гарні свічі на вівтарі. Тепер, коли заходжу до львівської Катедри чи Костелу Святого Антонія, і бачу ці свічі, то завжди усміхаюся. Тоді, у тому вечорі з мого дитинства, я розглядала їх майже всю Літургію, бо не бачила таких у рідному храмі.
Півроку тому бабуся перенесла важку для її віку операцію. Коли я прийшла у лікарню, попри те, що намагалася стримати свої сльози, розплакалась. Я боялася, що серце бабці не витримає тривалої анестезії. Побачивши мої сльози, вона сказала: “Не плач! Нехай буде Божа воля. Якщо Бог захоче, щоб я ще трохи пожила і побувала на весіллях всіх моїх внуків, то так і буде. Якщо захоче забрати до себе, – ще краще”. Бабуся вразила смиренням. Коли вона це сказала, мені пригадалися слова, які ми інколи автоматично промовляємо у молитві “Отче наш” – “Нехай буде воля Твоя”. Впіймала себе на думці, що насправді дуже важко людині ввідати повністю себе у Божу опіку, власне у цей момент перед моїми очима, ніби кадр з фільму, з’явилася картинка апостола Петра, який потопає у хвилях і апостола Томи, який тримає у долонях пробиту долоню Христа. Маловіре, чого засумнівався? Зараз, навіть попри поради лікарів відпочивати і не рухатись надміру, бабуся майже щодня ходить до Костела, правда вже їде транспортом, а не йде пішки, як колись…
Пишу цей текст і перед очима хрест з Талергофу. Наскільки різними і водночас цікавими є стежки моєї родини. Тільки тепер замислилась над тим, що насправді вони містять у собі потужне екуменічне підґрунтя — частина з них відстоювала у непростий час Православ’я, частина — вірна Католицькій Церкві. Сьогодні можна почути чимало історичних позицій про Талергоф, інколи читаю свідчення про те, що насправді це були ідеї утвердження москофільства. Я не знаю, як має бути правильно, не претендую на істину в останній інстанції. На прикладі моїх рідних можу сказати одне — вони відстоювали ідею рідного, милого серцю, – віри та традицій. Вони визначили для себе пріоритетним саме такий шлях боротьби і віддали найкращі роки життя та сили для утвердження цієї ідеї; водночас заклавши міцний духовний камінь у наступних поколіннях. Тому я вдячна їм за все. У мене майже не збереглося їхніх фото, проте залишилось єдине, – молитва за упокій душ!
Юліана Лавриш
Повязані записи
