Молодий священик монах привітно усміхається і тисне мені руку. Я знаю про нього лише те, що він нещодавно приїхав до Львова з Києва та перейшов з УПЦ (МП) в ПЦУ. Ми зустрілися біля житлового корпусу монастиря з таким самим життєвим зиґзаґом. У березні братія цієї обителі разом зі своїм настоятелем о.Іовом (Ольшанським) перейшла до Львівської єпархії ПЦУ, яку очолює владика Макарій (Малетич). З цим мудрим і добрим старцем я спілкувався напередодні. Отець Петро запропонував, щоб ми пройшли для розмови в каплицю. Хто хоч раз побував у ній ніколи її не забуде. Збудована в грецькому стилі, з напрочуд гарним розписом, зайшовши у неї ти відразу попадаєш в інший світ. А мені ще й пригадалось грецьке прислів’я: чим менша церковця, тим більша благодать.
«Неможливо бути християнином і залишатись в церкві агресора»
Зайшовши до каплички, ми присіли. Мене огорнув спокій. Але я тут не для себе, а щоб розмовляти з священиком.
«Це моє перше інтерв’ю в житті», – сказав монах.
«Ну що ж, я постараюсь, щоб воно вийшло гарним», – відповів я.
Ми вирішили, що отець Петро розповість про свій духовний шлях. Однак ви помітите, що розмова вийшла за ці межі. Священику 32 роки, він провів майже все життя в Києві. Народився у багатодітній сім`ї, разом у матері їх п’ятеро. Коли ієромонах Петро був ще маленьким хлопчиком Григорієм, а точніше Гришою, мама почала водити його до храму, тож він став прихожанином православного Свято-Вознесенського храму на Деміївці раніше, ніж пам’ятає себе.
«Розкажіть. отче, як Ви опинились у Львові?»
«Коли Росія напала на Україну я не більше не зміг залишатись в УПЦ. Хоча на мене справило враження те, що в перший день вторгнення митрополит Онуфрій засудив агресію Росії та порівняв її дії з Каїновим гріхом, та на цьому все зупинилось. Я чекав, що моя церква засудить патріарха Кирила, який благословляє цю криваву війну, а після того ми підемо до автокефалії та приєднаємось до ПЦУ».
Зовні священик говорить спокійно, але в його словах відчувається пережита ним життєва драма. Це допомагає і мені краще зосередитись. Мене цікавить, чому він вирішив не чекати, поки УПЦ вповні дозріє до автокефалії. У нього ж складалась прекрасна кар’єра, а тут треба все полишити та як біблійний Авраам піти в іншу землю до незнайомих людей.
«Для мене це було б дуже крамольним. Кирила далі поминали на богослужінні, про автокефалію мовчок, ніяких позитивних сигналів щодо змін в середовищі УПЦ я не спостерігав. Я зрозумів, що там нічого не буде. Як можна залишатись у російській церкві, глава якої благословляє криваву війну проти України. Як це можна сумістити в собі: намагатися бути справжнім християнином і залишатися в церкві агресора?», – пояснив отець Петро.
Священик каже, що йому надходили пропозиції служити на парафії Константинопольського патріархату в Швейцарії, але коли він почув про те, що у Львові монастир перейшов в ПЦУ, то зрозумів, що це його шлях. Запитую, як відреагував на його наміри намісник монастиря отець Іов (Ольшанський)?
«Дуже добре, я зателефонував йому. Дізнався, шо у нього хороша репутація. Опісля ми мали щиру розмову і він запросив мене. У нас спільний бекграунд, ми добре розуміємо один одного»
Слухаючи отця Петра мене не полишає бажання запитати, що він думає про резонансні рішення собору УПЦ, якими вони нібито повністю відокремились від Москви. Чи не поспішив він полишити церкву в якій був змалку?
«Якщо бути християнами без лукавства, треба бути щирими до кінця. Постанова Собору ні про що, вона дуже розмита. Багато речей потрібно уточняти. Немає навіть натяку і згадки про автокефалію, або хоча б того, що вони прямують до неї. «Незалежність і самостійність» УПЦ прив’язали до грамоти московського патріарха Алексія ІІ від 1990 року. Але в тій грамоті сказано, що УПЦ з’єднана із світовим православ’ям через РПЦ. Виглядає так, що в УПЦ залишили люфт для маневру – і нашим, і вашим. Та я надіюсь, що Господь все ж таки приведе їх до діалогу та об’єднання з ПЦУ»
Позиція ієромонаха для мене цілком зрозуміла. Та останнім часом надто багато розмов про церковну політику, тому я вирішив більше дізнатись про минуле священика, про його духовне становлення. І хоча він не пам’ятає, коли вперше мама привела його до храму, однак в його свідомості залишилась яскрава згадка, коли він вперше увійшов до вівтаря та розпочав своє служіння паламаря*.
«Коли перший раз зайшов у вівтар пам’ятаю добре. Мені було тоді дев`ять років. Це словами не передати, це невимовна радість і трепет. Я зайшов, зробив три поклони перед престолом, досі пам’ятаю це незабутнє відчуття солодкості».
«Я привів багатьох однокласників до церкви»
Приблизно тоді ж у Григорія зародилось бажання стати священником. Ні, не монахом, просто священником. Однокласники та вчителі сприймали хлопця добре. А Григорій розповідав їм про Бога та церкву, і чимало з них йшли сповідатись і причащатись.
«Мій кращий друг зараз в США, але ще в школі я залучив його до служіння паламарем в церкві. Нещодавно один з моїх однокласників помер, мав проблеми з серцем. Але за два роки до смерті він почав причащатись і сповідатись, приходив до мене в Лавру. Якраз перед війною він переїхав в Тернопільську область, ми були на зв’язку, він ходив там в церкву ПЦУ, я пояснив йому, що з цим все нормально».
Знаючи, яка нетерпимість панує поміж духовенства УПЦ (МП) до «розкольників» з ПЦУ такий підхід мене здивував.
«Ви тоді ще священик УПЦ, але благословили друга на відвідування храму ПЦУ?»
«Я казав йому, що це така сама церква, особливо після 2018 року, коли було приєднання до родини православних церков. Тоді всі питання для мене були зняті. Він мій друг і його смерть для мене втрата, але я радий, що перед смертю він сповідався і причащався, тобто отримав Христа в себе. Це залог того, що в майбутньому віці ти будеш з Христом в Царстві Небесному. Це вже другий мій однокласник, який передчасно пішов від нас, першому було 26 років. У нього теж були проблеми з серцем. І він також певний час перед смертю зблизився з церквою».
«Якщо в тебе не було особистої зустрічі з Богом, тобі не треба бути священиком»
Людина може привести іншу лише туди, куди прямує сама. Так і з Богом, той, хто не пережив зустрічі з Ним, навряд чи зможе допомогти іншому в духовних пошуках. Тож запитую в священика, чи була в нього особиста зустріч з Богом? Чи може привита з пелюшок віра як спокійна ріка не зустрічала на своєму шляху жодних порогів.
«Для мене особливим переживанням було рішення прийняти монашество. З дитинства я хотів бути священиком, але жонатим. Я зустрічався з дівчатами, тому мав у планах колись одружитися. Однак авторитетний для мене священик порадив мені не йти відразу після школи до семінарії, а отримати спочатку світську освіту. Він сказав, що це допоможе мені прийняти більш свідоме рішення та отримати ремесло. Це була слушна порада, тож після дев’ятого класу я вступив на бюджет в Київський професійно-педагогічний коледж імені Антона Макаренка, на юридичний факультет».
Навчання на бюджеті. А хіба могло бути інакше. Підліток з багатодітної родини повинен прокладати собі життєвий шлях власними силами. Але в все ж здивувався, коли почув, що Григорій після коледжу не пішов у семінарію, куди так давно мріяв вступити. Він продовжив навчання на другому курсі Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана.
«Це стало для мене школою виживання. Мені подруга тоді сказала, щоб я задумався, бо йду вчитись туди, де звільнилось 10 бюджетних місць після першого курсу. Було непросто, але факультет був сильним, викладачі були практиками. Загалом я отримав повну вищу юридичну освіту».
В молодості людина здатна часто міняти свої плани. Особливо, якщо ці плани мали романтичний аромат мрій. Однак від свого наміру стати священиком Григорій не відмовився. Хлопець був явно з головою на плечах та вольовий, а ще й столичний. Перспективи світського життя були для нього очевидними. Та його віра не лише не охолола, ба більше, він «закрутив гайки», і вирішив стати монахом. Запитую отця Петра, що допомогло йому зберегти цей вогник покликання у своєму серці.
«Хтось зі святих отців писав, що якщо в тебе не було особистої зустрічі з Богом, тобі не треба бути священиком. Віра має бути живою і ця мить має закарбуватись на твоєму життєвому шляху, щоб в часи кризи ти повертався до тієї благодаті. Ще під час навчання на останньому курсі в коледжі, мені тоді був 21 рік, якось я поїхав на молодіжний православний табір. Там я дуже надихнувся побачивши багато молоді. Це були цікаві, живі, адекватні люди різного штибу, а не так як деколи уявляють собі православних, зашореними. Тоді я вперше вирішив, що почну поглиблювати свою віру».
«Священик відраджував мене йти в семінарію, щоб я там не зіпсувався»
Отже, це була нова сходинка в житті Григорія. За його словами, перше, що він почав робити, розвивати особисту молитву. Став молитись більше і зосередженіше. Також після повернення з фестивалю, він з друзями почав відвідувати катехизаторські курси при Лаврі.
«З Божою допомогою моя молитва стала щирішою і сильнішою. Тому я почав запитувати в Бога як мені краще посвятити Йому своє життя. І я відчув, що мені потрібно бути священиком не жонатим, а монашествующим. В одній з бібліотек я знайшов книгу про Ісусову молитву**. Ця книга допомогла мені в молитві, я переживав Божу благодать, це був такий період, коли ти всіх любиш, навіть кожну комашку. Це словами не передати».
Мабуть кожне справжнє покликання виростає з молитви. Але не всі хто щиро молиться стають монахами. Тому я хочу вивідати в отця таємницю народження його покликання.
«Я почав цікавитись більше чернецтвом, і коли я прочитав книгу «Виклад монашого досвіду» старця Йосифа Ісихаста, то зрозумів, що хочу стати монахом, що цю книгу написала справді свята людина. Я все більше усвідомлював, що хочу бути монахом, залишалось лише питання: де саме? Розглядав варіант Афону, така можливість була. Однак я поступив в Київську духовну академію в Лаврі. Мені було 25».
Отець Петро пригадує, що один знайомий священик відраджував його йти в семінарію, «тому що боявся, що я можу зіпсуватись там».
«І як, зіпсувалися, чи ні?»
«В семінарію справді варто йти з міцною вірою. Про це ще писали святі і преподобні в XIX столітті».
Для сторонньої людини це може звучати дивно: не йти в семінарію, щоб там не зіпсуватися. Невже заклад, який має формувати духовних провідників народу, майбутніх пастирів, може стати місцем спокуси чи падіння. Якщо молода людина не знайде там для себе моральну і духовну опору, то де ж іще? Мої роздуми зовсім не збентежили священика. Він пояснив:
«Хлопці часто йдуть в семінарію в рожевих окулярах. Там вони зустрічаються з такими речами як послух, починають жити в гуртожитку, а у семінаристів може бути різна поведінка, яка не завжди співпадає з очікуваннями. А хтось відчуває, що з ним несправедливо повелись. І рожеві окуляри починають руйнуватись. Неготовій людині важко. А ще людина стикається з новими для себе поняттями, це й різні релігії, церкви. Можливо семінарист раніше і не задумувався, чому він у православній вірі».
Ці пояснення задовольняють мене лише частково. Запитую, звідки тоді беруться ті «рожеві окуляри»?
«Хлопці як правило бачать на парафії лише свого священика, і вбачають в ньому ідеал. Часто для них закрита людська сторона його життя. Але ж священики це також люди, але які мають благодать від Бога і через яких діє Господь Бог. І вже від кожного окремого священика залежить наскільки він над собою працює. Звичайно, є такі священики з яких хочеться брати приклад, а є такі, що можуть бути хорошими богословами, але в повсякденному житті вони інакші».
«Семінарія – це школа виживання, горнило для закріплення віри»
Отець Петро не відкрив для мене Америки, бо хто з нас не чув про негідних священиків. Інколи буває складно зрозуміти, що правда, а що ні в тих «жовтих» історіях, настільки вони здаються неправдоподібними. І подекуди вимушений вірити в них лише через переконливість свідчень. Водночас слухаючи отця виникає думка, що нема лиха без добра. Можливо такий землетрус у свідомості семінариста і потрібен, бо принести йому досвід та користь в майбутньому. Отець погодився зі мною.
«В семінарію поступають люди з різних причин. Одні прагнуть служити Богові, церкві і людям. А буває так, що батько священик відсилає сина вчитись в семінарію, бо так треба, а йому те нецікаво. Семінарія – це теж школа виживання, горнило для закріплення віри. Коли семінарист стає священником, то йде служити у світ, а там різні люди, у кожного свій життєвий шлях з різними проблемами, гріхами, і священик не має похилитись від того. Він має бути в змозі нести світло Христової любови до кожної людини, вміти бачити образ Божий у кожному».
Отець Петро продовжує:
«Також це допоможе правильно реагувати на інших священиків, вони ж різні бувають, не всі святі. Є такий, що зловживає алкоголем, або має іншу проблему з гріхом. Це не повинно бити обухом по голові молодого отця. Преподобний Єфрем Сирин казав, що церква це не корабель святих, а корабель з грішниками, що каються і йдуть до Бога за допомогою»
Сподіваюсь, читач, що ти обухом по голові зараз не дістав, особливо, якщо ти молода людина, яка хоче присвятити своє життя Богові. Та мене цікавить чи вибивало щось з колії семінариста Петра, чи було щось таке через що він був готовий відмовитись від свого покликання. Гадаю, його відповідь заслуговує на особливу увагу.
«Я хотів служити Богу як священник на всі 100%, тож мене нічим вже не можна було взяти. Я розумів, що цю благодать і Боже покликання до священства я ні на що не проміняю. Коли я бачив поганий приклад, я розумів, що це люди. Людина може себе поводити зараз одним чином, а пізніше Господь може її напоумити, вона покається і може стати святою. А ти можеш вважати себе хорошим, але поступово прийти в духовний занепад, а хтось як розбійник покається в останню мить і буде разом з Богом. Тому судити нікого не потрібно, бо ти не знаєш, кого і як Господь веде, і куди приведе. Грішник може покаятись, навіть, якщо він священник. Тому я був готовий в семінарії до всього».
«Якщо сумніваєшся, то краще женись»
Ця відповідь мені сподобалась, бо поєднала в собі надію для будь-якого грішника водночас не закриваючи очі на гріх. Але одна справа бути священником чи розкаяним грішником, і зовсім інша стати монахом, відмовитись від усього, в тому числі від сімейного життя. Як не помилитись приймаючи таке рішення?
«Я читав у преподобних святих, що якщо людина хоче стати монахом, то вона повинна бути впевнена у цьому на всі 100%. Бо, якщо ти сумніваєшся, одружуватись тобі, чи йти монахом служити, але не відчуваєш підтримки і допомоги Божої в духовному житті, то ти монахом бути не можеш. Якщо ти сумніваєшся чи коливаєшся, то краще женись».
Запитую, але ж як відрізнити самовпевненість від віри? Зовні це може виглядати однаково, обидві людини йдуть впевнено до своєї мети, але один просто вольовий, самовпевнений, а інший справді надихається сильною вірою та благодаттю Божою.
«Ти відчуваєш підтримку Божу на практиці. Ти бачиш, що це Господь тебе веде, а не ти сам на гору пнешся. Ти не повинен присвоювати дію Божої благодаті, бо Господь як дав так може і відняти. Тобто, якщо ти не будеш з Богом, ти пропадеш. Самовпевненість – це покладання на себе, на свою начитаність, на самовдосконалення, на різні аскетичні практики посту і молитви. Ось я такий хороший, буду крутим монахом і все мені вдасться. Це і є самовпевненість та гординя, яка все нищить».
Священик також нагадав, що першим гріхом у світі була гординя диявола. Сатана був найближче до Бога і запишався. А першим гріхом людей по вигнанню з раю було вбивство Каїном Авеля.
«Людина по своїй гордині дозволила собі вбити свого брата. Господь його створив і привів у цей світ, а ти собі дозволяєш через свою гординю вбити».
«Гординя штовхає їх красти нашу історію та наші землі»
Почувши ці слова я відразу пригадав теперішню війну. У неї багато політичних та економічних причин, які лежать на поверхні, але здається, що коріння кожної війни сягає біблійної історії про Каїна та Авеля. Я бачу відчутну переміну в отцеві, його голос стає трохи схвильованим, але священика не покидає впевненість. Без сумніву, те про що він говорить, йому болить.
«Те, що на нас рашисти напали, це гординя, імперські інтереси. Вони мають величезну територію, а їм все мало. А Русь пішла з Києва, ось де центр. А, якщо вони без Києва, то і патріарх у них не Русі, а Московії. Вони не хочуть бути самі собою, гординя їх штовхає красти нашу історію та наші землі. Вони хочуть історичної величі, яка їм не належить, а що це як не гординя і заздрість – гріхи диявола та Каїна, що ведуть до зазіхання на чуже та вбивства».
Здається прості речі сказав священик, але для багатьох священнослужителів в Росії та й в Україні вони чомусь досі недоступні, зло вони вперто називають добром, а добро –злом. Хто їх Батько? Згідно з Євангелієм, той чиї діла вони творять. Тож отець Петро продовжує:
«Згідно з переданням, апостол Андрій освятив Київські гори, а не московські болота. Звідси, за словами передання, на Русь засяє велика благодать Божа. Тому вони хочуть собі нашу історію забрати, а нас повбивати. Хоча навіть хороша ідея не виправдовує вбивства. Євангеліє не навчає нас пацифізму, але застосування сили повинне мати своє місце, щоб захищатись від зла, а не поширювати його. Наші воїни несуть правду Божу, тому для підняття бойового духу допустима навіть правдива ненависть, яка має бути під натхненням Духа Святого».
Слова про правдиву ненависть мене зачепили, тож я і виніс їх у назву статті. Під кінець зустрічі цікавлюсь в отця чи бував він раніше у Львові. Каже, що приїжджав з екскурсіями. Запитую як йому у Львові після Києва? Священик каже, що Київ йому подобається через багатство святинь, перш за все це Києво-Печерська Лавра. За його словами, другого такого місця по святості та особливій благодаті у світі немає.
«Дуже велика кількість мощів святих, а на їх мощах залишається благодать. Мені завжди подобалось в печерах молитися, тому що ти відчуваєш допомогу і підтримку святих. Але Львів мені подобається за свою інтелігентність, українськість, патріотизм, мову. В порівнянні з Києвом тут неспішний темп життя і люди наче приємніші, бо в Києві більш заклопотані, більше з сірими обличчями, напружені, всі кудись біжать. Львів це друге місто в моєму житті, яке я полюбив після рідного для мене Києва».
Під час нашої розмови до каплички заходив паламар, настоятель просив його принести свічки, надходив час Вечірні. Богослужіння проводяться в монастирі щодня, прийти на них може кожен бажаючий. На сайті монастиря можна знайти розпорядок та інформацію про інші заходи в обителі. Ми вийшли з отцем з каплички, я сфотографував його. Опісля ми ще кілька хвилин порозмовляли та розійшлись, він на богослужіння, я – писати про нашу розмову.
Спілкувався Андрій Толстой
*Паламар – служитель православної церкви, що допомагає священику під час богослужіння.
**Ісусова молитва – одна з найбільш улюблених і поширених молитов у православ’ї: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного (грішну)!». Вживається також коротша форма: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене».
Митрополит Макарій (Малетич): Мені казали, що я перевертатимусь в труні
Ієромонах Іов (Ольшанський): «Якщо священик вас не надихає, шукайте іншого»
Митрополит Олександр (Драбинко): Зміни в Московському патріархаті незворотні
Повязані записи
