2015 рік добігає до свого завершення, а це означає, що зараз поволі треба підводити риску під пережитим і аналізувати пройдене. Для мене особисто цей рік був роком Віри чи, правильніше сказати, роком досвідчення Віри на межі людського розуму. Було багато моментів, коли побачені страждання, біль, втрати сіяли страх та недовіру.
Віра і розум. Богослови називають ці поняття Божими дарами, людина — складовими свого життя. Святий Папа Іван Павло ІІ у енцикліці «Fides et Ratio» («Віра і розум») назвав ці поняття «двома крильми, що підносять душу до Бога». З погляду ХХІ століття виглядає так, що віра і розум — це не гармонійна пара, як вважав Папа, а антиномії. Бог наділив людину розумом для того, аби вона вірила. Але спробуй довести цю тезу представникові третього тисячоліття з його клонованими вівцями й ембріонами у пробірках! Господь дає розум, але за тим даром стоїть вибір, котрий і є своєрідним тестом для справжнього християнина. Тут згадується біблійна оповідь про Вавилонську вежу. Бог дав розуму і снаги побудувати людству «драбину до неба», але у тому вчинку не було мудрості, а тому і не було віри. Homo sapiens. Людина розумна. Чи задумуємося ми над суттю цього наукового визначення? Мабуть, не завжди, бо інакше не було б Фрідріха Ніцше з теорією надлюдини. У сучасному світі людина вбачає у своєму розумі месіанське покликання на землі, тому і створює вавилонські вежі, намагаючись дострибнути до планки Абсолюту. На жаль, ми не хочемо розуміти того, що розум — це перший щабель до віри. Бог дає можливість розуміти призначення храму, молитви, смирення, але тут все залежить від вибору: чи потрібно це людині? Навіть у Церкві маємо певні догми, у котрі варто лише повірити, бо логічному доведенню вони не підлягають. Для того, аби вірити у Божі чудеса, розум людський повинен підкорятися духовній потребі, а не протидіяти їй.
Мене у дитинстві завжди дивував вчинок Томи. Я собі думала, як це так – дорослий дядько, який завжди перебував з Богом, бачив Його діяльність, слухав Його Слово, прагнув обов’язково вкласти пальці і руку у Христові рани, бо не вірив у воскресіння Спасителя. Проте минув час, і я зрозуміла, що я – також Тома. Особливо тоді, коли не можу повірити, як молодий хлопець після двох клінічних смертей, або тільки з частинами черепа зможе вижити. Як не до кінця вірю у життя людини зі слабким імунітетом, яку оперують понад 6 годин, а ймовірність смерті за всіма показниками медицини – 100%. Так, je suis Thomas, бо обираючи на шальках терезів між людською логікою і Божою волею, я часто обирала перше. Так, як обрав святий Петро, коли побоявся ходити хвилями. Звичайно, тодішні люди не знали про Закон всесвітнього тяжіння чи будь-який інший із трьох законів Ньютона, проте відчували серцем, що вийти на великі хвилі, – рівнозначне піти з успіхом під воду. «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни, і вклади у бік мій. Та й не будь невіруючий, − а віруючий» (Ів. 20: 27). Ми знаємо, що святий Тома був дуже діяльним апостолом. Він прийняв мученицьку смерть в Індії, де навертав до Христової віри по всій території цієї величезної країни. У східній частині Індії, в Маніпурі, апостол навернув до святої віри Тертіяну, жінку тамтешнього правителя, та її сестру Мигдонію, за це погани накинулися на святого і вбили п’ятьма списами. Коли 1500 р. португальці вперше прибули до Індії, то в Маніпурі знайшли християн, які з передання знали, що їх предки прийняли Христову віру від апостола Томи та його учнів, а саме місто Маніпур ще років сто назад називали «Містом святого Томи». Мощі святого апостола Томи спочили в Індії, якусь їх частину було перенесено до Едеси і Риму. На мій погляд, бути Томою – це не покарання і не зрада, а прагнення людини бути кращою, розвивати горизонти власного серця, зрештою ставати більш досконалим християнином, для якого рядки «нехай буде воля Твоя» – не відтараторена молитва зранку і ввечері!
Ми сумніваємось, бо не віримо, а не віримо, бо не хочемо розуміти і основне – визнавати, що є Хтось, Котрий існує поза нашим усвідомленням, трансцендентно.
У безперервному коловорті ідей людство визнає своїм гуру божественний і нетлінний Розум. Але то всього лиш земне визнання, хоча комусь воно видається поняттям з префіксом «над». Насправді сяяння розуму шліфує Віру, веде до поступу. Бо, що неможливо для людини, для Бога – доступне. У згадуваній енцикліці «Fides et ratio» святий Папа Іван Павло ІІ примирює розум і віру, з’єднує те, що є причиною сьогоднішньої світової дискусії. «Sapienti sat», – казали древньоримські мудреці. Розумному достатньо. Достатньо, аби вірити.
Юліана Лавриш
Повязані записи
