У 2014 році одеситка Олена Пенязєва відкрила у своєму житті УГКЦ. Особливу зустріч із Богом у молитві вона пережила у Гарнізонному храмі свв. апостолів Петра і Павла у Львові. Після цього духовного досвіду, як зізнається Олена: “Ісус став центром життя та служіння”. Особисте навернення пережив чоловік Олени, її донька. Відтоді пані Олена постійно розвивалася на цьому шляху, навчалася в Українському Католицькому університеті, а сьогодні є заступницею голови Катехитичної комісії Одеського екзархату, адміністратором офіційної сторінки Катедрального храму УГКЦ в Одесі. Чому в один момент життя докорінно змінилося? Як навчитися віддавати свій кожен день у руки Божі і мати відвагу відкрито визнавати християнську віру, якщо поруч не так багато однодумців? Про це та інше, пані Олена розповіла “Духовній величі Львова”,
-Пані Олено, як Ви відкрили УГКЦ у своєму житті?
-Мої батьки є православними. До 2014 року я була мирянкою Московського патріархату, але неактивною. До церкви ходила дуже рідко, бо не знаходила там духовного комфорту. Не досвідчувала того Джерела, не було катехизації. Але я відвідувала різні лекції, слухала проповіді, наприклад диякона Андрія Кураєва. У мене був духовний пошук. З дитинства молилася кожен день, це була молитва “Отче наш”, робила іспит сумління. Але так як не було катехизації, то не було і розуміння необхідності Таїнств, важливості спільноти, відчуття еклезіологічного виміру Церкви. Ми проходили в університеті курс “Історія релігії” і мене дуже зачепив розділ про християнство. Наша викладачка цитувала Святе Письмо. Мене дуже зачепило, що люди цитують Святе Письмо сучасною мовою і з великою любов’ю, я відчула це. У 2014 році на хвилі патріотизму, я вперше почула про УГКЦ. Дуже-дуже поверхово, просто про те, що вони десь існують. Але коли одного разу, зайшла у Львові у Гарнізонний храм свв. апостолів Петра і Павла, то відбулася дуже потужна внутрішня зустріч з Богом у молитві. Я відчула духовну переміну. Такий стан. Спочатку дуже схожий на якусь анестезію, чи на вихід із анестезії. Коли я вийшла із сакральної споруди, то зрозуміла, що відтепер я — греко-католик. Повернувшись до Одеси, я почала дивитися різні відео, щоб довідатися більше про історію УГКЦ. І тоді я вже була у курсі і про Псевдособор, переглядала документи Церкви. Але не було звички ходити до храму. Тому це був дуже довгий шлях до того, як я вперше пішла на Літургію. Церква дуже близько від мого дому, буквально 10 хвилин. Але я навіть не знала, що це храм УГКЦ. Бо раніше я була настільки впевнена, що я православна, що навіть не цікавилася іншими конфесіями. Коли я вперше прийшла до греко-католицького храму у Одесі, то мені дуже сподобалося, як отець мене прийняв, спільнота. Втім, все одно, я кілька місяців ще не могла зібратися прийти до храму на Літургію. Коли ми нарешті родинно прийшли на Богослужіння, його справді пережили, то з того часу, можна сказати, що ми повністю інтегрувалися у церковну спільноту і відтоді, вже не пропускали жодної Літургії.
-Як Ваша сім’я поставилася до такого рішення?
-Вони були шоковані. Мама розцінила це як дивацтво. Бо мама себе відносить наразі до ПЦУ. А з татом були великі конфлікти, він належить до Московського Патріархату і дуже важко це пережив. Декілька років він дуже сильно страждав. Але мій чоловік мене підтримав. Хоча раніше він вважав себе агностиком, він був охрещеним у дитинстві, але на той момент ще не зустрівся з Богом. А сьогодні він дуже багато допомагає на парафії отцям. Але у тата відбулася зустріч із Владикою Михаїлом (Бубнієм) і це кардинальним чином змінило його настрій та сприйняття. Я сподіваюся, що це стане початком чогось нового.
–А особисто для Вас не було важко морально перейти до іншої конфесії? Були сумніви?
-Я пам’ятаю, що це був такий дуже різкий крок. Це просто як перейти якусь одну межу. Я стала досить ревним неофітом. Я прочитала історію Церкви, її сприйняла. Я повністю прийняла культурний, історичний, духовний релігійний контекст УГКЦ. Можливо це риса мого характеру: захопитися і віддатися повністю чомусь. Але я думаю, що це Господь так подіяв у моєму житті. Коли я зараз трохи відійшла від стану неофіта і можу озирнутися назад, то бачу, що це було щось з елементами надприродного впливу. Тому що просто в одну мить вибухнула “культурна капсула” і змінилося все. Я дуже щиро прийняла УГКЦ такою, як ВОНА є. І у цьому контексті я готова рухатися далі з усім насліддям нашої Церкви.
-Що конкретно Ви знайшли в УГКЦ? Спільноту, що ще?
-Мені здається, що це був 2015 рік. Минуло відтоді приблизно 5 років. Чесно кажучи, перше, що я зустріла у Гарнізонному храмі, — це елемент надприродній. По-друге, у мене дуже загострене відчуття справедливості і коли я вивчила історію УГКЦ, то зрозуміла, що у цій трагічній історії є Правда. Мені дуже сподобалася постать Митрополита Андрея Шептицького, Йосипа Сліпого. Я побачила, що якщо такі люди були ієрархами цієї Церкви і вони залишили таке насліддя, то я можу довіряти цій інституції. А коли я прийшла у Катедру до реальних людей сучасності, греко-католиків, то мене вразило їхнє ставлення до парафіян. Це посмішка, це щирість, людські стосунки. Відчуття спільнотності. Мені дуже подобалося як поводяться парафіяни під час Літургії, що вони активно моляться упродовж Богослужіння: від початку до кінця. Не просто ходять. У духовному житті я знайшла правдивість, змогу розвиватися далі на цьому шляху. Також мене вразив Різдвяний вертеп. Це для мене був такий арт-хаус, авангард. УГКЦ — це був новий континент, який я відкрила для себе.
-І Ви активно влилися у соціальне служіння, а потім катехитичне, розкажіть про це.
-Перше, це було привітання зі святом Миколая дітей загиблих учасників ООС. У мене було таке прагнення, охопити святковими подарунками всіх дітей загиблих воїнів у Одеській області. Я підійшла до отця з цією ідеєю. І він сказав: “добре, робимо”. Упродовж декількох років нам вдавалося робити подарунок для кожної дитини загиблих учасників ООС у Одеській області. І кожен подарунок, які діти отримували, був суто індивідуальним. Це було емоційно дуже складно, бо були такі діти, які народилися того ж року, коли на війні загинув їхній батько. Соціальне служіння — це бути руками Церкви, руками Бога. Згодом я пішла навчатися в Український Католицький університет, хоча у мене не було мети бути катехитом. На другій сесії мені пан Назар Дуда сказав, що можна вже просити отців, щоб вони дозволяли на парафіях займатися катехитичним служінням.
-А коли Ви починали катехизувати, було складно?
-Для мене це взагалі неймовірна історія. В УКУ нам дали завдання визначитися з темою дипломної роботи. Але мені хотілося б, щоб ця робота мала і б практичне застосування. Я почала молитися до Святого Духа, що Він підсказав мені тему, яка була б корисною Церкві. І певний час тема не приходила, але потім все ж “прийшла”- це була практична тема конкретно під наш досвід і завдання, враховуючи документи Церкви. Звісно, що я звернулася до екзарха Одеського Владики Михаїла, бо ця тема стосувалася діяльності екзархату. Так Владика Михаїл побачив мої напрацювання. Але коли я повернулася в УКУ на черговий модуль,нам повідомили, що дипломні роботи для нас скасували. Зрештою, Владика Михаїл запропонував мені працювати у Катехитичній Комісії. У цьому я бачу Руку Господню, бо я молилася, щоб від моєї роботи була практична користь.
-Мій чоловік повністю поділяє мої релігійні почуття.Він став активним парафіянином і для мене це дуже важливо. І навіть коли я їзджу до УКУ на сесію, то мій чоловік повністю тримає на собі господарство вдома. Він дуже щиро ставиться до Української Греко-Католицької Церкви. Ісус став центром нашого життя і служіння. Раніше, коли ми не були воцерковленими людьми, то для нас дуже важливою була загальнолюдська етика,але тепер ми прийняли її у контексті християнської етики. Перш за все, ми долучаємося до Божественної Літургії. Мій чоловік дуже глибоко переживає Літургію і молитву. Мій чоловік великий лицар Колумба Одеської Ради Лицарів і багато займається справами милосердя у цьому осередку.Кожен день ми читаємо Святе Письмо всією родиною, молимося обговорюємо багато тем релігійних. Це у родині стало нормально, що моя 9-річна донечка вже може отримувати місію на катехитичне служіння, хоча я жартую, звісно.
-Зараз можна спостерігати таку тенденцію, коли все частіше лунає фраза “вірити – це не модно”,Ви натомість спростовуєте цю тезу, адже Ви з чоловіком сучасні молоді люди,які відкрили для себе світ віри. Що думаєте про це?
-Довкола нас немає жодної віруючої родини, тим паче католицької, греко-католицької. По суті, ми фріки. Так як ми не мали християнської катехитичної бази за спиною, то відразу почали сильний катехизаційний шлях: читали лекції, Святе Письмо з коментарями. Але ми отримали і сильний духовний досвід. Ми відчули дію Бога у нашому житті. Через це ми вважаємо, що якраз ми більш сучасні, аніж ті люди, які не вірять і відкидають релігійне життя.
-Вам комфортно у цьому, бути трішки іншими?
-У 2014-2015 році була частина інтелектуальних одеситів, які прийшли до УГКЦ. Зараз трішки цей потік людей зменшився. Але тут справа не у кількості, а у якості. Людина має жити вірою дуже глибоко, щоб відчувати це духом, душею і тілом, відчувати це “шкірою”. Думаю, що у нас через Божу благодать з’явилася ця сміливість. Я не соромлюся виявляти релігійність, молитися перед їжею. Я бачу у цьому шанс промовити. Показати, що можна бути сучасною людиною і вірити. Проголосити, що життя у Церкві існує: воно прекрасне і насичує духовно.
– Ви поєднуєте катехитичне служіння із світською роботою?
На жаль, зараз маю все менше часу на дизайн інтер’єрів, яким займалася раніше. Поєднувати важко у тому сенсі, що коли я потрапляю на об’єкт, то потрапляю у інший матеріальний вимір. Це дуже часто дуже гарні інтер’єри, бюджети немалі. Дуже гарний естетичний вимір. І коли ти від того виходиш, то є момент адаптації,коли потрібно шукати особливий внутрішній механізм звернення до Бога. Це теж дуже гарно, це захоплює, надихає. Але потім коли приходиш додому, треба всіма силами сконцентруватися на духовному світі.
-Щоб Ви порадили нашим читачам, які бояться прийти до храму, бо думають, що їх там не сприймуть?
Думаю, що варто почати із відвертого звернення до Бога, бо без Нього нічого людина в релігійних практиках не знайде. І звісно, зробити цей крок, прийти до Храму, усвідомлюючи, що це місце зустрічі з Живим Богом. Найбільше щастя — це просто віддати Богу все, що маєш. Просто відкритися. Дуже важливий цей особистий діалог з Богом. Не так, що я подивлюся, чи подобається мені християнство, що я хочу взяти для себе. Це так не працює. Потрібна повна довіра. Коли я прокидаюся вранці, то завжди кажу: “Господи, я віддаю цей день Тобі теж. Кожен день свого життя, до останньої хвилини віддаю Тобі. Мої уста, мої руки, мій розум, користуйся”. Це дуже просто насправді. Коли людина усвідомить, що їй і так нічого не належить, а все від Бога. Це означає прийняти свою природу. Жодна хвилина нашого життя не у наших руках. Просто віддати Йому те, що Йому і належить. У цьому моменті є солодкість покори. Можна спробувати, а через 5 років озирнутися назад і здивуватися.
Розмовляла Оксана Бабенко, фото надані співрозмовницею
Повязані записи
