Молитва – це розмова з Богом. Ісус Христос говорить: «І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите» (Мт.21,22). Перебуваючи у тиші, моє серце може почути Бога, який промовляє до мене. Перебуваючи у тиші, моє серце стає відкрите і наповнене вірою у те, що Він зі мною. Про те, чому ми інколи боїмося цієї тиші, чого навчає нас історія про те, як Ісус Христос втихомирює бурю на морі, про те, як втихомирити бурю нашого життя, розмірковує блогерка Катерина Баско:
«Я щороку, у цей передсвятковий, метушливий час, дуже інтенсивно думаю про тишу, бо мені її зараз особливо дуже бракує. І я щороку собі обіцяю: «Ну, все… Цього року відкладаю всі справи, не наготовлюю ніякої їжі, а просто буду займатися радісним очікуванням Різдва». Буду з сім’єю, з дітьми. Це ж канікули, вихідні. Але ж ні. І щороку себе обманюю. Тиша – це взагалі така непопулярна річ у нашому житті. Ми боїмося тиші. Бо дехто в тиші боїться почути свої думки, можливо, боїться почути те, чого справді хоче, а можливо, боїться не почути Божої відповіді. Іноді нам здається, що Бог мовчить. І це, насправді, найстрашніша для нас тиша. Ми боїмося, що Він нічого не скаже. Але тиша потрібна не Йому, а нам. Втихомиривши наше серце, воно готове стати надсучасним, надчутливим радаром, який буде вловлювати кожний Божий звук, кожний звук Божого голосу.
Ви ж пам’ятаєте історію про те, як Ісус вгамував бурю на морі. Для багатьох це була насправді велика катастрофа, тому що це буря. А це – не якийсь надсучасний човен. І не можна спрогнозувати, що з ним станеться, подати сигнал SOS, чи, вкінці кінців, підстрахуватися. Це, наймовірніше, дерев’яний човен, який в будь-який момент справді може потонути, навіть, коли незначний шторм. У будь-якому разі проблема учнів полягала у тому, що у цій метушні, у цьому хаосі вони забули про те, хто з ними в човні. У цій метушні, в цьому хаосі я часто забуваю, хто є зі мною у човні, з ким я є у човні. Учні втратили тишу. Вони побачили, як Ісус спокійно спить на подушці. І це сигналізує нам про те, що Ісус тишу не втрачав. Тиша – це віра, це потужна надія всередині нас. І в цій метушні вони буквально втратили надію. І це найгірше, коли ми втрачаємо надію, коли ми втрачаємо віру – єдину соломинку, за яку ми готові триматися, і за яку маємо триматися, щоб пережити шторм. Ми забуваємо, кому належить наше життя, хто нами опікується. Наш Спаситель – це Всемогутній Бог, якому не все одно, який може мовчати, коли ми молимося. Він може нічого не говорити, але це не означає, що Він бездіяльний. У тиші ми перестаємо ховатися від Бога і від себе. А світло Христа може сягнути і зцілити, і змінити навіть те, чого ми соромимося, чого ми боїмося, в чому боїмося зізнатися самі собі.
Христос каже: «Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив!» (Ів.15,12). Нам потрібна тиша, щоб прийняти ці слова і реалізувати їх. Коли ми схвильовані, коли ми неспокійні, у нас так багато причин не пробачати, не помічати потреб інших, не любити, бо у такі моменти це важко. Але коли ми втихомирюємо наші душі, ці причини виявляються зовсім незначними, і їх легко подолати. Ми, інколи, уникаємо тиші, надаючи перевагу якомусь шуму, якимось словам, якомусь безладу. Внутрішній мир є ризикованою справою, адже робить нас начебто пустими і бідними. Мовчазні і бідні наші серця мають тоді шанс бути переповнені Святим Духом і забезпечені любов’ю. Тиша – скромна, проте дуже безпечна, стежка до того, щоб з легкістю любити тих, кого любити складно. А зазвичай – це домашні».
Підготувала Юліана Лавриш
За матеріалами відеоблогу на Youtube-каналі NEBO ON
Повязані записи
