Я вирішила придбати книгу Томаса Мертона «Семиярусна гора» через банер з рекламою цього бестселера. Мене вразив вислів на ньому: «Бути святим – це бути собою». Через цю одну думку автора мені захотілося прочитати цілий текст. У мережі та й загалом у релігійних колах чула різні відгуки на запропонований твір – комусь сподобалось, а хтось пошкодував витрачені кошти. Звичайно, що і одна, і інша думка мають право на існування. Та все ж мені хотілося б зосередити на важливих, як на мене акцентах тексту, які, власне, роблять його бестселером з 50-им перевиданням.
Бути на вершині гори – важка праця чи буденне кліше?
Часто у нашому світобаченні ми використовуємо вислів «підкорити вершину», «зійти на вершину гори». Здавалося б ці словесні сполучення стали вже заяложеними кліше. Певне, людському світогляду бракує креативу на ословлення явищ. Та не все так просто. Томас Мертон назвав свою книгу «Семиярусна гора». Мабуть, зовсім невипадково. Він порівнює своє життя із певним проходженням рівнів, ніби з чистилищем, де раз у раз трапляються то летючі каменюки, то лавини, то ще якісь перешкоди. Вийти на вершину гори – це не просто захват, насолода, але й відчуття невимовної свободи. Водночас – це усвідомлення любові Божої, адже у будь-який момент можна було натрапити на неправильну стежку чи загрозу каменюки або лавини, про що ми вже писали. Бути на особистій вершині – це не перебувати у гордині, мовляв «я це зміг», «я це зробив»; а у блаженстві щастя, що ти віднайшов свій рай. Подорожуючи отими ярусами гори Мертона, ми ніби міркуємо над власним життям. Адже кожне коло – це не просто прожитий час, час витрачений надаремно, а період, який веде нас до наступного рівня, миттєвий фініш, що провадить до глобального старту.
Віднайти покликання без підтримки збоку
Гадаю, що приклад Томаса Мертона – цінний досвід для тих хлопців, які хочуть стати священиками чи ієромонахами. Хоча автор пише про західну традицію священства, та ми можемо осмислити написане і у східній традиції,наприклад, для тих, хто обирає для себе стежку одруженого священства. У своїх рецензіях журналісти «The New York Times» порівнюють «Семиярусну гору» із «Сповіддю» Августина. На мій погляд, тут є певна рація, адже тексти справді відображують життя новонавернених людей, їхні спроби, помилки та успіхи, зрештою, особисті стежини до Бога. Як Августин, так і Томас Мертон, у своїх текстах звертаються до Божої величчі, мовби ведуть діалог з Богом, міркуючи над своїм життям. Безумовно, що їх різнить час написання і ті зовнішні та внутрішні виклики, що оточують, зрештою, культурні ареали, в яких вони перебували. Проте є більш суттєві, як я гадаю, відмінності. Ми пригадуємо собі поставу святої Моніки, матері Августина, яка більш, ніж двадцять років молилася за навернення свого сина; проте її дитина на той час не чула її благань, а була засліплена насолодами і принадами світу. Проте материні молитви все ж були виправданими. Натомість батьки Томаса Мертона померли, коли вони з братом були надто юними. І Томас, і Джон-Пол були неохрещеними. Батьки майже не практикували живе християнство, за винятком матері, яка час до часу молилася із спільнотою квакерів. Томас Мертон йшов до усвідомлення свого християнського життя сам; як і, зрештою,до покликання бути в монастирі і бути священиком. Коли автор усвідомлює, наскільки для нього важливе духовне життя, йому всього двадцять з лишком років. На мій погляд, цей факт на диво вражає. Порівнюючи знову-таки Августина і Томаса Мертона, зрозуміла, наскільки важливо, коли за плечима є той, хто молиться за твоє життя, за правильні стежки у ньому. Не можна сказати, що життя Мертона було позбавлене друзів чи добродіїв, проте його друзі вже охрестилися майже тоді, коли автор був у монастирі чи прагнув вступати до трапістів. Те саме стосується і брата, що охрестився практично перед своєю смертю під час виконання завдання у Другій світовій війні. Після хрещення Мертон вирішує вступити до францисканців, практично вже відіслане прохання до вступу. Але щось спонукує його піти до отця-настоятеля і розповісти про своє бурхливе минуле, що він новоохрещений. Безумовно, хлопця не приймають до ордену, більше того сумніваються у його покликанні до священства. Мине ще кілька років, поки Мертон виграє боротьбу зі страхом і усвідомить, що Бог насправді кличе його до служіння. У цьому фрагменті, на мій погляд, ключовими є два моменти. Перший – ми часто намагаємось досягнути чогось будь-якою ціною, натомість не питаємо Бога, чи Він цього хоче від нас. Після того, як Томасові сказали, що він не годиться бути священиком, він не розлючується на світ, а вирішує для себе вести світсько-монаший спосіб життя, аж поки Бог не вкаже на правильну стежку. Безумовно, це були роки сум’яття, болю, розчарувань, але все-таки Господь приводить хлопця до монастиря. Другий акцент – хороший приклад призадуми для чинних священиків. Після того, як Томас повідомив отцю-настоятелю про певні нюанси щодо вступу у новінціат, після того,як йому сказали, що він не годиться бути священиком, хлопець у розпачі біжить до сповідальниці,щоб почути певну пораду. Натомість натрапляє на священика, який скаржиться, що час сповіді забивають дурницями, а не справжніми розважаннями. Після такої сповіді кілька років поспіль автор боятиметься порушувати для себе питання покликання до священичого життя. Це будуть важкі роки осмислення себе і формування себе у сум’ятті і певних невизначеностях.
«Монастир – це школа,в якій ми вчимося від Бога,як бути щасливими…»
Такою думкою ділиться автор майже на завершенні дистанції пошуку свого покликання. Мертон чув про монастир трапістів, але на той момент свого життя він був неготовий до життя у мовчанні, як практикує ця монаша спільнота. Минув час і перебування у тиші виявилося вершиною життя Томаса Мертона, справжнім присмаком справжньої свободи. Але у міжчассі усвідомлення першого і другого була величезна праця над своїм духовним світом – щоденні Літургії і прийняття Пресвятих Дарів, читання молитви і духовної літератури, розважання, духовна віднова. До того ж важливо говорити і про зовнішні обставини – це був початок 40-их минулого століття, у світі досягла розпалу Друга світова війна. Була загроза втратити покликання через призов до військової служби; проте «Боже Провидіння вело мене» (як згадує автор). Там, у минулому житті, Томас Мертон мріяв стати відомим письменником, саме тому у Колумбійському університеті він стільки часу вивчав надбання англійської літератури. Писав кілька власних творів, проте жоден з рукописів так і не був опублікований, за винятком його «Тридцяти віршів». Проте саме твір «Семиярусна гора» ввійшов до ста найкращих текстів ХХ століття,як не парадоксально.
Приклад життя Томаса Мертона свідчить, що ми можемо відмовлятись від Бога, не визнавати його, але рано чи пізно ми прийдемо до Нього. Мертон у своїй далекій юності перебував у Римі. Він відвідував храми, проте на той час Собор святого Петра його захоплював більше своєю архітектурою, ніж духовним призначенням. Мертон досліджував англійську літературу, намагаючись знайти для себе глибинні максими, що можуть дати відповіді на всі внутрішні прагнення; проте знайшов лише напрям, до чого варто рухатись. Він шукав у своєму житті чогось справжнього і не міг віднайти – ні в інтелектуальних пошуках, ні у подорожах, ні у компаніях друзів, тільки віднайшов це у гостії, розламаній під час меси як спомин про велику Тайну жертви Христа. Тому разом з цим текстом, вважаю, кожен із нас переосмислить для себе певні періоди свого життя, свої невдачі та перемоги, зрештою осмислить себе; адже «бути святим – це бути собою».
Юліана Лавриш
Повязані записи
