“Кожна душа – важлива”: як священник УГКЦ в США постійно долає 250 кілометрів до храму, де є 7 вірян

Ось вже три роки отець Тарас Милян служить у Чиказькій єпархії УГКЦ. Храми, у яких несе служіння, розділяють сотні кілометрів, на деяких парафіях є лише семеро людей, чи восьмеро родин, але отець зізнається, що вже звик цілими днями перебувати за кермом автомобіля і любить повторювати, що тому хто з Богом, депресія не друг. Однак, раніше отець Тарас служив у Львові на парафіях, де були сотні парафіян, а також очолював потужну благодійну організацію “Фундація Духовного Відродження”, яка й сьогодні діє у Львівській Архиєпархії. Про те як наважився настільки різко змінити життя, чи правда, що Америка секуляризована країна та де знаходить сили для позитиву, отець розповів у ефірі Радіо “Воскресіння” журналісту Тарасу Бабенчуку.

– Років 30-40 тому, коли Церква виходила з підпілля, то здавалося, що у Америці і Канаді церкви переповнені, священиків вистачає. Але зараз так відбувається, що Україна відсилає єпископів і священників, щоб там послужити. Можна зробити висновок, що кількість людей зменшилася. У чому причина?

-Мені здається, що якщо церква у іншій країні, то вона мусить дбати про те, щоб інкультуруватися. Важливо, служіння якою мовою.  Бо люди старшого покоління, тримаються тої церковці, бо то їхнє життя. Але їхні внуки, діти є американці і розмовляють англійською. Вони живуть повним американським життям. Тому, важливо, щоб служіння було на двох мовах. Варто служити і українською, бо це є наша ідентичність, культура, багатство. Але кожен з нас священників має проповідувати Слово Боже також англійською. Коли ти є на місці, то ти повинен до найдрібніших речей, навіть у питанні харчування інкультуруватися. Бо тому ми не мали покликань, бо ті діти йдуть до римо-католицького храму, там де служать на тій мові, якою вони розмовляють щоденно. Треба вміти поєднувати, на мою думку. 

-Наскільки мені відомо, що між деякими вашими парафіями є 250 кілометрів відстані. Як долаєте цей шлях і наскільки часто?

-Кожного тижня у суботу, я долаю 250 кілометрів в один бік і назад. І приїжджаю туди, а там 7 людей на Службі Божій.  Вона стабільно приходять і хочуть молитися. Дбають про свою церковцю, підтримують чистоту. Коли ти бачиш тих людей, які є прикладом для нас, то неодмінно їдеш. Ти ніби втомлений, але ті 500 кілометрів є для мене звичними.

-Деколи ми лінуємося пройти кілометр до церкви. Але інші Ваші парафії також не велелюдні?

-Друга парафія є у місті Лінкольн. Наших людей, які приходять до нашого храму, є 8 родин. Від мене до них відстань майже 100 кілометрів. Там вже активніше життя, бо 8 родин помножити на 3, то це вже чимало. Але у них не 100-відсоткове відвідування, приходять 10-12 людей. Втім, люди там чимало працюють у неділю. У Америці, на жаль, люди часто перебувають у робочому рабстві. І від роботи вони часто не можуть відмовитися, бо тут,якщо не маєш роботи, то не матимеш що їсти. Бо не платиш кредитів – не маєш і хати.

– Отче, раніше Ви здійснювали служіння на багатолюдних львівських парафіях, а тут подекуди 7 людей. Як Вам така зміна? Чи тут вже думається не про кількість, а про якість?

-Тут не треба дивитися на ідеальне. Ця ситуація навчила мене більше молитися, цінувати те, що ти маєш, навчитися і дбати про те, що ти маєш. Це школа життя. Ті 3 роки в Америці  вчать життя з Богом. Дуже часто серед тижня я сам молюся Літургію. Зранку до вечора я організовую собі життя. Не вимушено стаєш затворником. Це є для добра. Дуже легко ввійти в депресію, якщо ти не працюєш над собою. Але наш Владика Венедикт любить говорити, що якщо Ти з Богом, то депресія тобі не друг. Однак, іноді у будні на Богослужіння приходять американці, навіть римо-католики, яким подобається Літургія у східному обряді. Або різні семінаристи приходять. Америка є досить глибоко духовною і християнською країною. У будні, коли американці приходять на Літургію, то виключно всі ідуть до Святого Причастя. Вони практикують Святі Тайни, маю за щастя, не раз їм  послужити у Святій Тайні Сповіді.

-Отче, Ви, від початку карантину, почали долучатися до онлайн-душпастирства. Ви даєте науки. А поруч з Вами сидить чоловік бородатий і у татуюваннях, хто він?

-Це Давид Волошин, він є українського походження, його мама розмовляє українського. З першого дня мого служіння тут в Омаха, він став великою допомогою для мене у найдрібніших речах. Він, як і всі, впродовж дня працює, є добрим зварювальником. Якщо він приходить з роботи, а є Служба Божа, чи молебень, то він на них є. Навіть, якщо дуже втомлений. Щодо служіння, онлайн – так, бо те, що ми зробили добре, то з благословення нашого єпископа, ми не закрили нашого храму. Ми дотримувалися правил, але був завжди відкритий. Люди боялися, не ходили до храму. Тому, я був змушений зробити моменти духовного, молитовного життя онлайн. На початках, було дуже багато людей, з часом зменшилося. Останнім часом, є пару стабільних людей, яким подобається зі мною молитися. Акцентував не на кількості, а на постійності. Бо у духовному житті ця постійність дуже важлива. Я полюбив деякі молитви, які ніколи не молився.

-Отче, чи правда, що у Америці відбувається секуляризація суспільства, певний відхід від церковного життя?

-Перш за все, маємо усвідомити, чому люди приїхали до Америки: шукати матеріального життя і якоїсь стабільності.  Чому не йдуть до храму? Це наслідки комуністичного суспільства, коли не дозволяли іти до церкви. Чимало людей не навчені і не розуміють цієї цінності долучення до Богослужінь. Часто здається, що ми молоді і забуваємо про духовні цінності. Не просто ходити до церкви. Бо ніхто не навчив. Треба поставити великий акцент на виховання у родині. Молитву у родині, читання Святого Письма у родині, спільноту у парафії. Показувати цінність християнського життя. Бо люди не усвідомлюють, що християнське життя – це не просто ходити до церкви, а внутрішнє покликання. Люди часто не знають, яке то велике добро піти до церкви, попри втому. Тому, ми повинні дбати про родинне християнське виховання. Бо коли люди навчаться молитися у хаті у себе, то я , впевнений, що вони прийдуть до церкви.

Записала з ефіру Радіо “Воскресіння” інтерв’ю Тараса Бабенчука з отцем Тарасом Миляном, Оксана Бабенко

Фото із фб-сторінки отця Тараса Миляна