У День Добровольця пропонуємо до Вашої уваги розмову із ветераном служби у 25-тому окремому мотопіхотному батальйоні “Київська Русь”, лікарем Марією Дихтяр. Як повернутися до мирного життя після участі у бойових діях, що давало сил вистояти упродовж років на війні? Про це та більше спілкуємося.
-Коли та за яких обставин розпочався Ваш медичний бойовий шлях?
-У 2015 році після тяжких боїв під Дебальцевим у мене були друзі, які там служили, захотіла піти допомагати. Як медик, я розуміла, що моя присутність там потрібна. Тому якось “зірвалася” і поїхала. У мене було відчуття, що на передовій я можу принести більше користі, аніж на мирній роботі.
-А сім’я, якісь особисті виклики Вас не зупиняли?
-Ні, якоїсь зупинки у цьому не було, це навпаки було певним чином спонтанне рішення, але водночас і добре обдумане. Я давно хотіла піти на фронт, але не було нагоди. Як тільки вона з’явилася, я відразу пішла.
-Якими були Ваші функції на фронті?
-Я було начальником медичної служби при батальйоні, то функції були більш організаційні. Так як я у мирному житті займалася більше лікувальною роботою, то тут акцент був на організації надання допомоги, але, звісно, і лікували. Оскільки бійці хворіли і полікувати навіть вірусні захворювання, якісь бронхіти, це було суттєво. Ознайомлювалася із медичними варіантами як надавати невідкладну медичну допомогу. Працювала, немов на автоматі. Хлопців доставляли з поля бою до точки евакуації. Ми організовано з побратимами і посестрами виконували свою роботу,завозили поранених у шпиталь. Робота була дуже налагоджена.
-У Світлани Алексієвич є такий твір “У війни не жіноче обличчя”. Який Ваш погляд щодо цього, який досвід, як жінка, винесли з війни?
-Найважливіше було добитися поваги від побратимів. Бо жінка на війні немов не має бути. Але коли ти досягаєш поваги і тебе приймають за свою, то це дуже важливо. Важко довести, що ти можеш іти на рівні з чоловіками, що можеш бути на рівні у будь-якій ситуації, у будь-якому стані.
-А кажуть, що на війні більша дружба, загострене почуття справедливості.
-Дійсно, військовослужбовці згуртовані. Немає якогось розподілу. Навіть, якщо ти посварився звечора, то вранці миришся. Військові мають бути одним цілим. Це у будь-якій організації, якщо всі деталі працюють злагоджено, то механізм працює як годинник. Так само і у житті.
-Розкажіть скільки часу Ви провели на війні?Що Вам давало сили вистояти?
-Я була там з 2015 по 2018 рік. Я розуміла для чого перебуваю на передовій. Я бачила свій сенс перебування там, щоб надавати медичну допомогу. Я відчувала, що своєю роботою можу зробити,хоча б невеличкий внесок для того, щоб повертати бійців у стрій. Є сім’я за плечима. Не хочеться, щоб якась нечисть одного разу прийшла у мій будинок. Це було для мене стимулом. Я сподівалася, що війна закінчиться швидше, але вона, на жаль, затягнулася.
-Одного разу я брала інтерв’ю у хірурга і він казав, що з молитвою лікування діє краще. Чи колись відчували такий досвід?
-Інколи бували моменти, що здається випадок безнадійний,чи їдеш на виклик і у тебе в думках тисячі разів проноситься: “Отче наш”. Є молитва, є віра у Бога і є дива, які я бачила дійсно. Здавалося, що безнадійна ситуація, але все було якнайкраще.
-А особисто Вам чи допомагала молитва і віра витримати усі ці роки?
-Звичайно, бо мусить бути віра. Звісно, мене тримала і сім’я, прагнення повернутися назад. У мене були навіть друзі-атеїсти,які казали: “Є щось вище, що нам допомагає”. Ми просто знали, що є Вища Сила, яка над нами стоїть і допомагає нам вистояти. Це допомагає нам вистояти.
-Коли Ви повернулися у мирний стиль життя, чи відчували кардинальну відмінність між цими двома світами?
-Це було для мене викликом. Але по поверненню з війни, я навіть не відпочивала, а завантажила себе роботою, щоб не повертатися подумки на війну.
-На жаль, багато людей дуже байдуже ставляться до того, що йде війна. Як людей заохотити пам’ятати про це?
-Людей ніхто не може змусити думати, змінити спосіб життя. Ніхто не змусить людину повірити у Бога, поки вона до цього не прийде, ніхто не змусить зробити вчинок, поки особа сама цього не захоче. Так само і тут. Мені інколи боляче, що так відбувається, але у кожної людини є свої стадії психологічного дозрівання. Є родини, які пережили втрати на війні, чи родини,куди повернулися ветерани. Ця інтеграція буває складною. Потрібно інформувати людей про те, що відбувається на передовій.
-Можливо з Вашого досвіду, поділіться як повернутися у мирний простір після війни?
-Потрібен активний відпочинок. Подорожі. Зміна обстановки. Спілкування з побратимами, але не говорити про минуле, а про те, що ми прагнемо бачити у майбутньому. Треба жити майбутнім. Це спілкування має зводитися до того, що життя продовжується і нам потрібно жити не лише для себе, але для своїх рідних, коханих людей.
Повязані записи
