У святковий день початку Нового року, Обрізання Господнього (14 січня), Українська Православна Церква вшановує пам’ять визначних святителів Вселенського Православ’я – св. Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської (бл. 329-379) та св. Петра (Могили) (1596-1647), митрополита Київського, Галицького і всієї Русі. Уже сучасники митрополита Петра порівнювали його непересічну особистість із святителем Василієм Великим. У день пам’яті св. Василія Київський предстоятель і упокоївся.
Визначна душпастирська діяльність архієрея, його літургійні реформи, укладення Православного Сповідання Віри (Катехизису), відбудова церков та монастирів, жертовна книговидавнича діяльність та доброчинність, відданість Православ’ю та турбота про єдність Христової Церкви, стали підставою для рішення Освяченого Архиєрейського Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату від 12 грудня 1996 р. про приєднання митрополита Київського Петра (Могили) до лику святих для церковного шанування і занесення його імені у православний церковний календар. В укладеному “Житії” Святійший Патріарх Філарет наголосив біографічні паралелі, що зумовили встановлення дня вшанування митрополита Петра[1]. Як і Василій Великий, з ранніх літ Петро Могила виявив потяг до чернечого життя, незважаючи на високе суспільне становище, обоє мають визначні заслуги перед Церквою у розвитку та впорядкуванню православного богослужіння, обоє відзначалися вольовим характером та твердим переконанням, врешті, земний шлях обох святих ієрархів завершився у віці п’ятдесяти років.
Святість київського предстоятеля вшановують й інші Помісні Православні Церкви. Канонізація Петра (Могили) відбулася і в Російській Православній Церкві (УПЦ Московського Патріархату), щоправда статус “місцевовшановуваного святого” не надто сприяє популяризації особи “прозахідного” митрополита, спричиняє часте “зникнення” імені святого з публікованих матеріалів місяцеслова чи житійних видань. Особливо вшановується ім’я св. Петра (Могили) в Румунській Православній Церкві, у єпархіях Православної Церкви в Польщі, духовні традиції яких упродовж століть формувалися на основі спадкоємності богословського доробку та духовних передань самого митрополита та т. зв. Могилянської доби. Так, наприклад, в Люблині (Польща) українська православна громада церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього присвятила парафію “особливому небесному покровителю” св. Петру (Могилі), вшановуючи його пам’ять у першу неділю після Різдва Христового[2], українська парафія св. митрополита Петра діє у Вроцлаві, де небесна опіка київського святителя є символічною духовною запорукою пошанування та збереження громадою рідної мови та культури[3].
Діяльність св. митрополита Петра як ієрарха та предстоятеля безпосередньо пов’язана з історією Львівської православної єпархії.
Зі Львовом Петра Могилу пов’язують ще його юнацькі роки. Адже православний рід молдавських господарів Могил був одним із найбільших благодійників та жертводавців Православної Церкви на українських землях. Так, серед жертводавців Львівської Свято-Успенської церкви (1591) бачимо імена молдавського воєводи Єремії († 1606) та господаря Волощини, а згодом, Молдавії Симеона (батька Петра, († 1607) Могил. Донька Єремії Анна підтримала діяльність Львівського Ставропігійського православного братства у 30-х рр. XVII ст. Очевидно, й початкову освіту Петро Могила міг здобути у Львівській братській школі. Навчання майбутнього єпископа Православної Церкви у західноєвропейських університетах, опанування ним єзуїтської системи освіти, дозволили деяким історикам висловити, припущення про можливість його студентства й у Львівському єзуїтському колегіумі. Перебування молодого Могили у Львові можна пов’язувати і з його прибуттям для участі у шляхетських сеймиках, що відбувалися в Судовій Вишні, присутність на яких віднотована в актах урядів[4].
Цікавим є й наступний період діяльності митрополита, львівський контекст якого визначається співпрацею києво-печерського архімандрита (з 1627 р.), а згодом митрополита Петра (Могили) з львівським єпископом, екзархом константинопольського патріарха Єремією (Тисаровським) (1607-1641). На тлі бурхливих подій у Львові наприкінці XVI ст. – конфліктів братства з єпископом, суперечок у справі канонічної юрисдикції монастирів та права розпоряджатися їхніми маєтками і т. п. – період архієрейства твердого у вірі та впевненого і поступового у діях Єремії (Тисаровського), став добою тривалого миру та спокою у єпархії Львівській, Галицькій і Кам’янецькій[5]. Складний шлях до єпископства та спільні випробування віри зближували обох шляхтичів-ієрархів. Внутрішній згуртованості сприяла і загрозлива політична ситуація у державі. Становище Православної Церкви у Речі Посполитій ускладнювалося тим, що після 1596 р. державна влада, зокрема в особі вихованця єзуїтів короля Сиґізмунда ІІІ Вази (1587–1632), визнавала права лише уніатської церкви. Згідно з королівським універсалом від 22 березня 1598 р., владики, які не прийняли унії, мали бути залишені на своїх кафедрах. Єпархії, єпископи яких проголосили визнання унії, були позбавлені права обрання та хіротонії православних архієреїв. Чинено перешкоди у стосунках православних з вселенським патріархом. Заходам католицької ієрархії активно протидіяла православна шляхта, результатом сеймової боротьби якої стало визнання королівською владою реального стану справ та здобуття певних поступок на початку XVII ст. (після 1603 р.).
Після смерті львівського єпископа Гедеона (Балабана) (на початку 1607 р.) і перемишльського Михаїла (Копистенського) (1609) Київська православна митрополія опинилася перед загрозою повної втрати єпископату. Архімандрит Києво-Печерської Лаври Єлисей (Плетенецький) (1599–1624) намагався зберегти і забезпечити канонічну спадкоємність нового покоління духовенства, як і статус церкви, з цією метою він запросив до монастиря софійського митрополита Неофіта. В умовах політичного та релігійного протистояння такі заходи могли на певний час розв’язати проблему, але збереження місцевого православного єпископату залишалося першочерговим завданням як сеймових депутатів, так і церковної дипломатії. Особливої гостроти набуло питання номінації та хіротонії єпископа на Львівську кафедру, де конфлікти з латинським духовенством на той час мали уже тривалу історію.
Турбота про майбутнє єпархії згуртувала львів’ян, змусила їх з особливою відповідальністю та обережністю поставитися до майбутнього обрання. Після смерті Гедеона (Балабана) афонський монах-аскет Іов (Княгиницький) докладав зусиль, щоб не допустити призначення на кафедру непевної особи. Чернець у пості та з молитвою обходив єпархію, проповідуючи та закликаючи духовенство, шляхту і мирян зберігати православну віру та обрати “достойного мужа”. Кандидатом для висвячення у єпархії соборно було вирішено пропонувати шляхтича, можливо, вихованця Львівської братської школи Євстафія Тисаровського (у чернецтві – Єремію). Довідавшись про таке рішення, Іов вирушив у Молдавію і звернувся до сучавського митрополита з проханням не висвячувати пропонованого кандидата до того часу, поки той у присутності свідків не складе присяги бути вірним Православній Церкві і не схилятися до унії. У жовтні 1607 р. львівське духовенство і Свято-Успенське братство звернулися до короля Сигізмунда ІІІ з проханням призначити Тисаровського єпископом. 31 жовтня 1607 р. король видав Євстафію Тисаровському привілей на Львівську, Галицьку і Кам’янецьку кафедру.
Докладно не відомо, як складав обітниці новообраний український єпископ. Прагнучи отримати королівський дозвіл, він, можливо, за порадою собору духовенства і вірних, змушений був застосувати усі засоби дипломатії і скласти іншу вимушену присягу. Йдеться про обіцянку, дану на вимогу короля в присутності папського нунція, прийняти унію після хіротонії. Після номінації королем Сиґізмундом ІІІ і висвячення у Яссах Сучавським митрополитом Анастасієм львівський архієрей Єремія відмовився здійснювати будь-які унійні заходи, не відповідаючи на численні, часом досить гострі нагадування з боку як державної влади, так і латинської чи уніатської ієрархії. Так, 1608 р. (27 серпня) уніатський митрополит Іпатій Потій оскаржував владику в тому, що він без його відома “випросив” у короля єпархію та, у випадку ігнорування суду, погрожував єпископу “клятвою нерозрішимою”, на що той також особливо не зважав.
Упродовж тривалого духовного служіння владика Єремія суворо дотримувався даної присяги. Єпископ, до якого з особливою повагою ставилося духовенство, багато часу проводив у поїздках по парафіях та в родинному с. Жовчеві, утверджуючи вірних у православ’ї.
Таким чином, висвячений у розпал сеймової боротьби в умовах “позазаконного” буття Православної Церкви у Речі Посполитій, львівський ієрарх був єдиним канонічним єпархіальним архієреєм на українських землях у складі Речі Посполитої, у 20-х роках представляв “Феофанову” ієрархію (перед тим беручи участь у підготовці єпископських хіротоній), а з прийняттям “Пунктів заспокоєння руського народу грецької релігії” (1632) він єдиний зберіг кафедру в ієрархії митрополита Петра (Могили). Не випадково, видана у Лаврській друкарні (за архімандритства Петра (Могили)) книжка “Аполлеіа Апологіи” з рішеннями собору 1628 р., який засудив відступництво від православ’я Мелетія Смотрицького і його твір “Апологія подорожі до східних країв”, містила присвяту соборного духовенства Єремії (Тисаровському). Тривалий час львівський ієрарх здійснював духовну опіку над вірними інших українських православних єпархій, де не було єпископів.
Після смерті київського митрополита Іова (Борецького) (1631) константинопольський патріарх надав львівському єпископу титул екзарха. А у Фомину Неділю (28 квітня) 1633 р. у Львівській Успенській церкві саме найстарший за хіротонією єпископ і патріарший екзарх Єремія очолив чин хіротонії у єпископський сан києво-печерського архімандрита Петра (Могили). Йому співслужили й інші православні архієреї (висвячені 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном) – луцький єпископ Ісаакій (Борискевич), холмський Паїсій (Іполитович), пинський і туровський Аврамій (Страгонський).
Опис цієї події зберігся у праці одного із можливих свідків, у “Життєписах львівських єпископів грецького обряду” (“Origo et vita episcoporum ritus graeci Leopoliensium”) – першій систематичній історії Львівської єпархії, створеній у 70–х роках XVII ст.[6] Її автор – сучасник митрополита Петра та єпископа Єремії, учасник собору духовенства та мирян, на якому було обрано наступника на кафедрі – владику Арсенія (Желиборського). Описуючи зазначені події він, на той час, можливо, уже львівський православний священик, опирався на власні спогади та переживання, що й зумовлює особливе значення для церковної історії Львова наведених нижче рядків.
А за його [єпископа Єремії (Тисаровського) – В. К.] віку, з дару Святого Духа, який завжди присутній у своїй Церкві воюючій, безсмертної пам’яті і вічної слави побожний і благочестивий Петро Могила, воєводич молдавських земель архімандрит Печерський Київський, який багато зробив для Церкви Божої і через послів на сеймах докладав зусиль заради Православної віри грецького обряду, і за його заслуги усі православні, що не прийняли унії, духовні і світські єдинодушно [підтримали] його. У Варшаві на коронаційному сеймі короля Владислава IV 1633 р. отримав [привілей] на Київську і Галицьку митрополію [йдеться про привілей від 14 березня 1633 р. – В. К.], яку уніати майже сорок років разом з церквою Святої Софії Київської тримали, забороняючи православним мати свого митрополита і єпископів. Згідно з цим своїм митрополичим привілеєм, Петро Могила писав до отця Тисаровського, єпископа Львівського, запрошуючи на своє висвячення, призначене у Львові на другий або третій день після Святого Юрія цього ж року. Для співслужіння він мав намір запросити і інших єпископів з Греції, як також і архімандритів, та багато інших достойних православних отців.
Це висвячення, у численній присутності людей різних станів, якнайурочистіше і славно відбулося у Львівській братській церкві Успення Пречистої Діви. [Висвячення] очолював отець Єремія Тисаровський, який займав місце першого єпископа у своїй провінції. А коли був висвячений митрополит, тоді й отець Тисаровський слідував за ним, як вищим за ступенем і гідністю, та як підвладний свого архієпископа. Щоправда, отець Тисаровський опирався, говорячи, що він, усунений святитель, мав би бути першим але, згідно із приписами церковної ієрархії, був змушений уступити, визнавши рацію. Тоді митрополит, поживши у Львові, засмучений, власною персоною, під загальне схвалення і вітання усіх православних, з усіма належними відзнаками, тобто, з піднесенням великого срібного хреста, архидияконом на красивому білому коні попереду, у пишному супроводі кліру, міщан, та інших, виїхав зі Львова до Києва, де зайняв архієпископський престол і кафедральну митрополичу церкву Святої Софії, відібрану від уніатів, і спустошену ними, красиво відреставрував.
Таким чином, автор “Життєписів львівських єпископів” відзначив велику кількість вірних “різних станів”, які прийшли до Успенської церкви, де висвячення відбулося “якнайурочистіше і славно”. Львівські братчики урочисто привітали нового митрополита панегіриком. У тексті “Життєписів” знайшов відображення надзвичайно цікавий і невідомий з інших джерел епізод, пов’язаний із суперечкою, що виникла у час висвячення між двома ієрархами. Після хіротонії митрополита Петра, єпископ Єремія, очевидно, опираючись на свій титул екзарха та особливий статус у митрополії впродовж останніх десятиліть, заперечив першість митрополита в ієрархії. Щоправда, конфлікт було швидко припинено, оскільки львівський владика “згідно з приписами церковної ієрархії, був змушений уступити, визнавши рацію” і “слідував за ним (митрополитом), як вищим за ступенем і гідністю, та як підвладний свого архієпископа”. Події, описані хроністом в одному-двох реченнях, могли відбуватися не у день хіротонії, а впродовж тривалішого перебування митрополита Петра у Львові – часу, коли митрополит зміг здобути “загальне схвалення” православних. Адже, готуючись до переїзду на Київську кафедру, владика провів у Львові бл. двох місяців. Саме зі Львова він розсилав листи до різних воєводств, повідомляючи про своє призначення і хіротонію. Прагнення підкреслити значення та місце в православній ієрархії предстоятеля (очевидно, далеко не лише через згаданий конфлікт з єпископом Єремією) зумовило й пишноту церемоній під час від’їзду митрополита зі Львова. Не випадковим було “піднесення” перед ієрархом “великого срібного хреста”, можливо, “запозичене” з патріарших літургійних чинів, де винесення хреста перед первосвятителем є одним з обов’язкових елементів обряду.
Єпископ Єремія помер 1 березня 1641 р. і був похований у родинному с. Жовчеві. Тут же, з метою уникнути можливого втручання латинського архієпископа, відбулося соборне обрання наступника. Але, за свідченням автора “Життєписів”, такого обрання митрополит Петро (Могила) не визнав. Предстоятель не погодився з тим, що собор відбувся без його відома і не у кафедральному місті. Тому 5 квітня 1641 р. у Львівському кафедральному храмі святого Юрія був скликаний єпархіальний собор. У роботі собору, крім єпархіального духовенства, брав участь представник митрополита луцький ігумен Леонтій (Шитик (Шицик)-Залеський), представники братств, шляхта, серед яких і автор цитованої хроніки. Після тривалого обговорення собор підтвердив рішення, прийняте у Жовчеві – обрати єпископом Львівським молодого (23-літнього), але освіченого і відданого церкві шляхтича Андрія Желиборського.
Близькі стосунки підтримував митрополит Петро (Могила) з Львівським братством, сприяв у вирішенні можливих суперечок та конфліктів між братчиками і духовенством. Душпастирська опіка знайшла відображення у відповідних привілеях та підтвердженнях, наданих братству, школі, друкарні упродовж його митрополитства. Так, 29 (19) лютого 1637 р. братство отримало грамоту предстоятеля із підтвердженням патріарших і митрополичих привілеїв та благословенням просвітницької праці та книгодрукування[7]. Митрополит підтримав заходи єпископа Єремії, спрямовані на дієве забезпечення затверджених прав братств, передусім Свято-Успенського та Свято-Онуфріївського “молодшого”, статут якого був затверджений 1633 р.[8] У 1645 р. “молодше” братство отримало затвердження і благословення митрополита Петра (Могили).
Відомий, щоправда, і конфлікт братства з ігуменом братського монастиря, вирішений після втручання митрополита Петра. Згідно з грамотою київського митрополита Іова (Борецького) від 11 січня 1627 р. благословення на ігуменство у монастирі св. Онуфрія та керівництво друкарськими справами отримав ієромонах Йосиф (Кирилович) – відомий діяч києво-печерського кола ченців, якого запросив зі Львова до Лаври ще архімандрит Єлисей (Плетенецький). У 1634 р. Йосиф зрікся ігуменства, обурившись призначенням братчиками під час його відсутності намісником монастиря о. Петронія. У ході справи, як свідчать протоколи засідань братства, виявилося, що і до ігумена було висунуто претензії: він заступався за монастирського кашовара (свого родича), якого хотіли покарати ув’язненням за зневажливе ставлення до ченців. Після того, як о. Йосиф передав ключі і повноваження братству, в кінці лютого 1635 р. було обрано ігумена о. Сергія. Але за Йосифа заступився митрополит Петро (Могила) – після його листа до братства із закликом припинити сваволю та загрозою церковного покарання, Йосиф (Кирилович) продовжував виконувати обов’язки ігумена (до 1638 р.)[9].
Окрему сторінку взаємовідносин львівських церковних середовищ із митрополитом складає історія книговидавничої справи. Так, відомо, що уже 1627 р. Львівське Ставропігійське братство продало майбутньому ієрархові “Апостол… друку старого Івана Москвитина”[10]. 16 жовтня 1633 р. лаврська друкарня придбала у львівських братчиків матриці латинського шрифта, яким невдовзі були видані панегірики митрополитові[11].
Реформуючи богослужбові чини та вимагаючи дотримання канонічної дисципліни, діяльний митрополит докладав зусиль для встановлення єдиних видавничих правил, єдиної редакції та контролю за друкарською продукцією на теренах всієї митрополії. Саме цим було зумовлене застереження у згаданій вище грамоті львівському братству 1637 р. “аби без благословенія Архієрейского нашого жадних книг друковати в друкарни братской лвовской не важилися”, а також часті суперечки, що виникали між митрополитом та приватними друкарнями на Україні.
У першій половині XVII ст. одним із найактивніших у Львові був білоруський друкар Михайло Сльозка. У 1633 р. він був прийнятий до Львівського братства, а згодом призначений керувати його друкарнею. Але дуже швидко ініціативний видавець вирішив розширити рамки діяльності і заснувати власну друкарню. Закупивши необхідне обладнання, М. Сльозка 1638 р. отримав дозвіл римо-католицького архієпископа Станіслава Ґроховського називати себе архиєпископським друкарем і видавати латинські та польські книжки. Завдяки цьому він зміг здобути і королівський привілей на право здійснювати й кириличний друк. У 1639 р. це право було підтверджене грамотами константинопольського патріарха, єпископа Єремії (Тисаровського) і 19 липня – митрополита Петра (Могили). Щоправда, митрополит незмінно домагався надіслання йому рукописів перед видруком.
Уже 1638 р. з’явилися перші видання (“Поученіє ієреєві новосвященному”). Але публікації-передруки богослужбових книг, зокрема Апостола, призвели до конфліктів із видавцями братства. Успенське братство оскаржувало приватних видавців Сльозку з помічниками у порушенні прав братської друкарні. Уже 1640 р. константинопольський патріарх Парфеній на прохання братства запропонував митрополитові Петру позбавити Сльозку його привілею. Коли це виявилося неможливим, братчики умовили Сльозку повернутися до їхньої друкарні та укласти нові угоди (1643), суть яких зводилася до того, що кириличні великоформатні книги він мав видавати у братській друкарні та від імені братства, а від свого імені – малоформатні. Стосовно ж латинських друків зазначалося безумовне право видання у своїй друкарні.
На початку 40-х рр. М. Сльозка та інші місцеві видавці підтримували також тісні зв’язки з друкарнею Києво-Печерської Лаври. У травні 1646 р. в друкарні львівського єпископа Арсенія (Желиборського) був виданий скорочений Катехизис митрополита Петра – “Собраніє короткої науки о артикулах віри православно-кафолическої християнської”[12]. Але стосунки з братством і з митрополитом Петром (Могилою) невтомний друкар таки зіпсував, порушивши угоди і прийнявши замовлення львівського єпископа Арсенія на передрук київських видань Номоканону і Служебника. У 1646 р. ці книги таки з’явилися у світ, хоча Петро (Могила) застерігав від цього, погрожуючи церковним відлученням, анафемою. Через кілька місяців первосвятитель відійшов, і Сльозка уже не встиг отримати його прощення і благословення. Наступного року, як стає відомо із судових позовів уже з латинського боку, М. Сльозка здійснив передрук “Собранія короткої науки” авторства покійного митрополита – “твору, ворожого святій римській церкві”. Чи не даниною пам’яті великого архиєрея почасти керувався видавець, ідучи, як показали наступні судові суперечки, на значний ризик? Уже згодом сам друкар, особа дуже авторитетна у братських колах, був змушений вирішувати із церковною владою питання свого статусу та зняття анафеми[13].
“Друкарський” конфлікт ускладнив стосунки між митрополитом Петром та львівським єпископом Арсенієм, що знайшло відображення як у відповідних актових джерелах, так і в передмовах тогочасних львівських та київських видань, де архиєреї коректно “обмінювалися” закидами у бажанні прибутків. Митрополит обурювався передруком київських видань у Львові, або одночасними виданнями, які перешкоджали поширенню митрополичих.
Загалом св. Петро (Могила) надавав особливої уваги вивченню адміністративних та літургійних реформ, започаткованих у Львівській єпархії за ініціативою владики Гедеона (Балабана). Богослужбові видання Крилоської та Стрятинської (викупленої згодом для Києво-Печерської Лаври архімандритом Єлисеєм) друкарень стали одним із джерел усталення чинів могилянських Требника та Служебника. Досвід релігійної полеміки, розгорнутої львівським духовенством, міщанами та місцевою шляхтою, вивчення богословської спадщини Святих Отців та ряд видань догматичного характеру, здійснених у Львові чи Києві, завдяки зусиллям вихованців львівського церковного середовища, були високо оцінені митрополитом та втілені у його творчій духовній праці над Православним Катехизисом. І в наступні роки не були залишені поза увагою Владики події церковного життя у місті, де соборно була здійснена його первосвятительська хіротонія. Таким чином, Львів, може і повинен пишатися причетністю та спадкоємністю богословських традицій Великого Поборника Православ’я та Богомудрого Пастиря Петра (Могили).
Василь Кметь
[1] Матеріали Архиєрейського Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату 12 грудня 1996 р. (Свято-Володимирський кафедральний собор, м. Київ); Патріарх Філарет. Життя та діяльність Київського митрополита Петра Могили // Православний церковний календар 1998. Видання Української Православної Церкви Київського Патріархату. – [Київ, 1997]. – С. 64-74.
[2] Православний Голос Люблина. Бюлетень української православної громади церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Люблині. – Люблин, 2003. – № 1, січень. – С. 4, 5.
[3] Церковний Календар 2003. Видання Перемисько-Новосанчівської єпархії. – Б. м. і р. – С. 217.
[4] Докладніше біографію митрополита див: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. – Киев, 1883. – Т. 1; 1898. – Т. 2; Феномен Петра Могили. Біографія. Діяльність. Позиція. – Київ: Дніпро, 1996; Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. – Київ: Мистецтво, 1997; П. Могила: богослов, церковний і культурний діяч. – Київ: Дніпро, 1997; Нічик В. Петро Могила в духовній історії України. – Київ: Український Центр духовної культури, 1997; Шевченко І. Багатоликий світ Петра Могили // Його ж. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття. – Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001. – С. 175-198.
[5] Докладніше про діяльність єпископа та бібліографію див.: Кметь В. Львівський єпископ Єремія (Тисаровський) у “Життєписах” сучасника // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. – Львів, 2001. – Вип. 4. – С. 69-79.
[6] Кметь В. Львівська єпархія XVI – початку XVII ст.: огляд історіографії // Православний Вісник. – 2002. – № 9-10. – С. 44-45. Повний текст джерела, фрагмент якого опубліковано нижче у перекладі зі старопольської див: Кметь В. “Життєписи львівських єпископів грецького обряду” – пам’ятка української історіографії другої половини XVII ст. // Lw?w: miasto – spo?ecze?stwo – kultura. Studia z dziej?w Lwowa / Pod red. Kazimierza Karolczaka. – Krak?w: Wydawnictwo Naukowe Akademii Pedagogicznej, 2002. – S. 65-92.
[7] Центральний державний історичний архів (ЦДІА) України у Львові, ф. 129, оп. 1, спр. 534, арк. 1.
[8] Ісаєвич Я. Львівське Успенське братство, його школа і друкарня // Львів. Історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 84; Статут Свято-Онуфріївського братства, протоколи засідать, облік прибутків та видатків опубліковані в: Архив Юго-Западной России. – Киев, 1904. – Ч. І. – Т. 12. – С. 72-163.
[9] ЦДІА України у Львові, ф. 129, оп. 1, спр. 496, арк. 1–3; Голубев С. Киевский митрополит… – Т. 1. – С. 290–292; Т. 2. – С. 86–92.
[10] Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002. – С. 140.
[11] Там само. – С. 189-190
[12] Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні. – Львів: Вища школа, 1981. – Кн. перша (1574-1700). – С. 68; Катехизис Петра Могили / Упор. проф. А. Жуковського. – Київ-Париж: Воскресіння, 1996. – С. 17.
[13] Докладніше про діяльність М. Сльозки та “друкарські” конфлікти у Львові див.: Огієнко І. Історія українського друкарства. – Київ: Либідь, 1994. – С. 126-142; Ісаєвич Я. Українське книговидання… – С. 211-214, 219.
За матеріалами: lviv-orthodox.net.ua
Повязані записи
