На початку квітня Свято-Георгіївський Кафедральний храм Львівської єпархії УПЦ МП «на Короленка» перейшов у Православну церкву України. У чому особливість цього храму та як жилось православним у Львові упродовж останніх трьох століть – з часу прийняття церковної унії з Римом? Про це та інше «Духовній величі Львова» розповів львівський історик Данило Кравець*.
Впродовж 200 років православних храмів у Львові не було
Пане Даниле, коли Львів перестав бути православним?
Офіційна дата насправді є. Це 1 липня 1700 року, коли Львівська єпархія перейшла з Православ’я в Унію. Сама Унія виникла після 1596 року, тож бачимо, що процес переходу православних парафій України до Унії, як тоді казали, розтягнувся на століття. Термін «греко-католики» Марія-Терезія запровадила лише наприкінці XVIII ст., коли Галичина стала частиною Австрійської імперії.
Чому вона це зробила?
Австрійська влада намагалась притримуватися принципу рівноправності релігій, і, щоб навіть в назві зрівняти римо-католиків, які мали домінуючі позиції в часи Речі Посполитої, з українськими уніатами, вжили назву «греко-католики». Можливо, ще однією причиною було бажання уникнути слова «православний», оскільки на сході була Російська імперія, яка вважала Православ’я одним зі своїх інструментів впливу.
Львівська єпархія була однією з останніх, яка перейшла в Унію, але не повністю. У Львові продовжувало діяти Успенське ставропігійне братство – дуже авторитетна українська громадська організація, яка почала активно розвиватись наприкінці XVI ст. Це був дуже важливий інструмент захисту прав українців саме у Львові. І власне це ставропігійне братство після 1700-го року ще десь 8-9 років трималось і разом із Успенським храмом не вступало в Унію.
Що посприяло переходу Львова з Православ’я в Унію?
Цьому дуже посприяв Йосиф Шумлянський, який був на той час православним єпископом Львівської єпархії. Власне він добився того, щоб Львів перейшов в Унію в 1700-му році. Сам він прийняв Унію таємно ще в 1677 році, але формально залишався лідером Православної церкви у Львові.
Ще був міжнародний аспект. У 1686 році Київська митрополія, частиною якої завжди була Львівська єпархія, переходить внаслідок підкилимних інтриг у підпорядкування Московського патріарха. За деякими даними, Йосиф Шумлянський навіть звертався до Москви, щоб і Львівську єпархію також приєднали туди, але польська влада була, очевидно, проти того. І тому він почав схиляти народ приєднатись до Унії. Це схиляння тривало десятиліттями – з дня в день, з року в рік він переконував і священників, і шляхту, і міщан.
В 1700-му році починається Північна війна між Швецією та Московією, в яку була втягнута Польща. Польський король шукав підтримки в російського царя Петра І, тому не схиляв Львівське православне братство до Унії силоміць. Але братство все ж не змогло існувати як острівець в унійному морі. Тому від 1700-их років Львів як такий перестав бути православним, але знову ж таки не на 100% – нам не треба забувати, що в місті, окрім українців, жили представники інших православних народів, зокрема, румуни, серби, греки…
У них був свій храм?
Не було. За свідченнями, вони орендували різні приміщення. Православних було небагато, близько сотні. Але саме вони увійшли до того ядра, яке призвело до будівництва православного храму святого Георгія на вул. Францисканській (пізніше Короленка, тепер Бобанича, ДВЛ).
Отже, впродовж майже 200 років у Львові православних церков не було?
Так, легальних не було.
«Храм не мав бути вищим за сусідній католицький»
Що стало причиною для будівництва православного храму у Львові?
Найперше – це наявність у місті православної групи, про яку я казав раніше – вони завжди були, їх ставало то більше, то менше. Інша причина – це наявність у Львові так званих галицьких москвофілів. Також були росіяни, щоправда небагато, здебільшого представники дипломатичної служби. Також у Львові жили емігранти з Наддніпрянської України, в тому числі Михайло Грушевський, який походив із православної Холмщини. Існує навіть згадка, однак непідтверджена, що він був одним з очільників будівництва цього храму. Мабуть, він також ходив до цієї церкви, коли жив у Львові на початку XX ст., подібно до інших наддніпрянців. Точно ходили до неї Володимир Дорошенко*, емігрант, Василь Сімович з Буковинської «Просвіти», більшість діячів УНРівської еміграції.
Як практично відбулося погодження будівництва Свято-Георгіївського храму?
Було звернення до міської влади, в Ратушу, щодо виділення земельної ділянки. Землю виділили ще в середині XIX ст. – в 1856 році, власне на вул. Францисканській. Але громада була нечисельна, не багата, з-за кордону допомоги фінансової не було, тому будівництво затягнулося.
Отже, спротиву не було?
Ні, не було. Формально запит на будівництво був поданий від румунських православних Чернівецької єпархії. Тому, коли церкву збудували в 1897 році, вона підпорядковувалась Буковинській митрополії. Це була частина Австро-Угорщини, тому в очах влади не виникало застережень – підавстрійська Церква будувала у Львові свій храм.
Фото храму Св. Георгія з архіву архітектора Густава Загса. Джерело: www.flickr.com
Хто фінансував це будівництво?
Знову ж таки, це румуни, які тут жили, серби і, звичайно, долучилися росіяни. В одному з листів, який у 1928 році писали до Варшави росіяни, що жили у Львові, вони вказали, що гроші на будівництво Свято-Георгіївського храму збирала місцева громада і «Галицко-русское благотворительное общество» в Росії.
Храм побудував віденський архітектор Густав Загс у візантійському стилі, характерному для Буковини. Були відповідні вимоги – храм не мав бути вищим за сусідній католицький. Розпис церкви всередині зробили також австрійські майстри.
Не схоже, що на початку XX ст. Свято-Георгіївський храм був осередком «русского міра» у Львові?
Ні, абсолютно. По-перше, громада була малочисельна, більшість із неї становили, згідно польських та російських джерел, не росіяни і навіть не москвофіли.
Як довго цей храм підпорядковувався румунській церкві?
Формально до 1930-го року, коли вона перейшла під управління Польської автокефальної православної церкви. Після закінчення польсько-української війни в 1920-х роках, хоча церква належала Румунській православній церкві, Румунія якихось домагань чи претензій до неї не мала. У той період щонедільних служб там практично не відбувалось.
Хто готував священників для служіння? Якою мовою вони служили?
В основному це були румунські священники, хоча за прізвищами бачимо, що не тільки. Служби Божі на початках в основному були румунською і церковнослов’янською мовами. Є згадки, що в 1937 році служили українською.
Після Першої світової війни «Русскоє общество бєженцев во Львовє» виступало проти румунізації цієї церкви. Був випадок, близько 1925 року, коли до храму не впустили румунського священника, якого прислали з Чернівців, щоб він став настоятелем. Але це швидше була панслов’янська, а не вузько російська опозиція.
«Тоді люди могли собі обирати варіант свого українства»
Ви згадали про галицьких москвофілів. Наскільки поширеним був цей рух?
Залежить від років. Якщо ми говоримо про 1860-ті, коли вони формувались, то з-поміж активних діячів українців Галичини доходило до 30-40%. Майже в кожному місті чи селі був москвофільський діяч. Ці люди не завжди себе ідентифікували як москвофілів. За напівлегендою, москвофільський рух зародився в 1840-х роках, коли до Львова приїздив московський професор Погодін. Він ніби і сформував тут ядро прихильників ідеї, умовно кажучи, «русского міра».
Основою ідентичності тодішніх українців-галичан було те, що «ми не поляки». Відразу виникало питання: а хто ми тоді? Відповіді були різними. Хтось казав: «Ми – українці-русини», а хтось вважав себе частиною «великого російського народу». Це була звична на той час дихотомія вибору. Якщо ми пригадаємо, то Іван Франко в молоді роки вагався між польською, українською та москвофільською ідентичністю. Зараз це дивно звучить, але тоді люди могли собі обирати варіант свого українства.
Російська держава з 1860-х років починає використовувати ці розбіжності серед галичан. Згідно з документами, Священний Синод в Росії пропонував виділити на Галичину 200 тисяч рублів на підтримку москвофільського руху – а тоді за кілька копійок можна було день прохарчуватися. Було кілька основних статей видатків – це преса та її поширення і так звані «смєти» – умовно кажучи, хабарі греко-католицьким священникам, бо інших не було тоді, щоб вони переходили в Православ’я. Класичний тариф такої смєти – це 2 тис. рублів. І деякі священники переходили.
Як реагувала на це австрійська влада?
Це були поодинокі випадки, тому австрійська влада не перешкоджала. Цікаво те, що й Греко-католицька церква також особливо з цим не сперечалася. Це було ще й пов’язано з тим, що Андрей (Шептицький) прихильно ставився до православних, є великі переписки його з російськими церковними діячами. В греко-католицизмі він був більше «греко», намагався триматися східної традиції. У той час, як владика Григорій (Хомишин) був більше пролатинський, прокатолицький.
Австрійська влада і греко-католики випрацьовували спільну позицію щодо Православної церкви лише перед Першою світовою війною, коли планували, що робитимуть, якщо до Австрії будуть приєднані нові українські території.
Який був результат проросійської роботи в Галичині?
Така робота активно велася ще до початку Першої світової війни – так би мовити, це була підготовка православного ґрунту для потенційного російського вторгнення. Але як сьогодні, так і тоді росіяни дуже сильно переоцінювали прихильність українців до Росії та перспективи переходу галичан на Православ’я. Кілька сіл перейшло, і вони подумали, що дуже легко піде далі, бо ж, на їхню думку, це була та сама мова, ті самі обряди. І хоча дещо спільне справді існувало, але вони сильно прорахувалися – переоцінили свої можливості і недооцінили український рух.
«Більш за все спрацьовував принцип: “Головне аби не поляки”»
Наскільки москвофільський рух був популярний в XIX – поч. XX ст. поміж греко-католицького духовенства?
За цифрами, до Першої світової війни в Галичині було близько 1870 греко-католицьких парафій. Коли російська армія зайняла Львів в 1915 році, в Православ’я у Галичині перейшла 81 парафія. Згідно з архівними даними, росіяни справді платили гроші греко-католицьким священникам і вони не обов’язково переходили в Православ’я, але ставали швидше такими собі агентами впливу.
Варто згадати, що саме греко-католицьке духовенство в першій половині XIX століття – та й пізніше – не мало чіткої проукраїнської орієнтації. Головною мовою спілкування між греко-католицькими священниками була польська мова. Вони могли старослов’янською чи староукраїнською вести служби, а між собою говорили по-польськи. Були лише поодинокі випадки, коли священники в той період, так би мовити, «топили» за українську ідею.
Чи це правда, що перші видання «Русалки Дністрової» знищували під впливом греко-католицького духовенства через те, що вони були опубліковані українською мовою?
Видання «Русалки» заборонив греко-католицький професор морального богослов’я Венедикт Левицький, який вважав мову видання «непристойною» . Цікаво, що з мови «Русалки» згодом насміхався і «трійчанин» Яків Головацький, який до того часу вже став на москвофільські позиції. Пізніше ця книга була таки видана, але в угорській Буді.
Але ж не всі галицькі москвофіли були підкуплені, багато з них щиро і свідомо вірили, що російський цар кращий за австрійського цісаря. Це були і прості люди, і добре освічені. Чим це можна пояснити?
Тут більш за все спрацьовував принцип: «Головне аби не поляки». Австрійську владу галицькі українці або любили, або ставились до неї індиферентно, бо стикалися у владі на місцях в основному з поляками. Через лояльне ставлення українців до австрійської влади їх часто називали «тірольцями сходу», бо Тіроль – це регіон, з якого походили Габсбурги і їх там любили. А ось до поляків вони ставились доволі негативно. Будь-яке відмежування від поляків давало їм позитиви для самоідентифікації.
Водночас галицькі українці розуміли, що австрійська влада не розмежує Галичину на польську та українську, тому вони шукали іншу зовнішню силу, яка б їм допомогла звільнитись від польського гніту. І Росія тут простягнула свою руку. Треба розуміти, що в Галичині самоназва українців тоді була «русини», тому були «Руська трійця», «Руська рада», «Руська вулиця»… Ще Іван Франко на межі XIX і XX століття питав селян, хто такі українці, і більшість людей не розуміли, про що він говорить. Тому, коли москвофіли засновували свою «Руську раду» чи «Галицько-Руську матицю», то люди то цього тягнулись, бо якщо «руський», то, напевно, наш.
Можливо тому російська пропаганда й говорить, що українців придумали австрійці?
Вони не праві. Може видатись кумедним, але термін «українець» був поширений більше поміж інтелігенції на Наддніпрянщині – в частині України, яка була під Росією, а не в підавстрійській Галичині. Наддніпрянці не могли називати себе русинами, бо тоді їх плутали б із росіянами. В Галичині навпаки – самоназва «русини» відділяла українців від поляків. Таким чином українці зберігали свою ідентичність в різних імперіях.
Коли було ліквідовано Галицько-Волинське князівство і сюди зайшла Польща, ще в XIV столітті утворено і Руське воєводство, тому до XX ст. українці Галичини називали себе русинами. Натомість в іншій частині України побутували інші терміни, переважно «малороси». Для них було природніше називати себе «русинами», тому що їхнє походження – від Київської Русі, але в такий спосіб вони б ідентифікували себе з росіянами. Тому зрештою був обраний термін «українці», який до того часу майже не вживався. Слово «Україна» вживалося, наприклад, бачимо його в Шевченка, але у нього немає жодної згадки терміну «українці».
Тому «українці» – це політична назва, яка виникла на Наддніпрянщині та поширилась у Галичину. І вже Іван Франко дає назву політичній силі, яку він заснував, – «Русько-українська радикальна партія». Грушевський також поєднує ці два слова в назві «Історія України-Руси». Термін «українець» поступово в Галичині приживається, але через певну плутанину в назвах москвофілам вдавалось заманювати до себе українців.
Мабуть, тому самоназва «українці» перемогла, бо цей термін об’єднав прагнення захисту своєї ідентичності українців Заходу і Сходу.
Власне, так. Поляки хотіли зробити з нас поляків, а росіяни – росіян. Українці мусили чимось виділитись, щоб цьому опиратись.
Українці також виділялись вірою – довгий час вважалось, що як українець – то православний, а як католик – то вже поляк. Пізніше в Галичині стали вважати навпаки, що якщо ти православний – то ти росіянин. І до сьогодні частина галичан, попри те, що існує ПЦУ, а перед тим були УАПЦ та УПЦ КП, ототожнюють Православ’я з Росією.
На старті так не було. До прийняття Унії Галичина була православним краєм і церква Святого Юра у Львові була катедрою православної єпархії. Сприйняття православ’я як москвофільства чи радянофільства значною мірою поширилось у міжвоєнний період 1920-30-тих та утвердилось після 1946 року. В міжвоєнний період разом з Галичиною в Польщу увійшли Волинські землі та Холмщина, які були повністю православні. Зіткнувшись із православними того краю, які довший час були під владою російської Церкви, галичани й могли почати активніше асоціювати Православ’я з москвофільством.
До речі, польська влада намагалась притримувати українців Галичини, щоб не вони не переходили так званий Сокальський кордон і не несли ідеї українства на Волинь. Польща хотіла зробити з волинян «правильних українців», тому що в очах поляків вони були не так зіпсуті «українською самосвідомістю», як галичани.
Але, схоже, на Волині щось пішло не так?
Так. Згодом під час війни цей польський проєкт обернувся злою іронією.
Викупити Свято-Георгіївський храм хотів Андрей (Шептицький)
Якщо повернутись до Православ’я у Львові. Під час Першої світової війни Львів упродовж 10-ти місяців був у російській окупації. Окрім москвофілів, у місті перебували військові царської армії, хоч, за деякими даними, до 90% це були православні українці. Чи достатньо для них було Свято-Георгіївського храму?
Основні війська пішли далі, але плани приєднати греко-католиків до російської Церкви існували. Та не встигли. Цікаво те, що російська окупаційна влада в Галичині та Львові поводилась набагато стриманіше в релігійному питанні, ніж російське духовенство. Наприклад, митрополит Євлогій, якого царська влада призначила головним у церковних справах Галичини, намагався активніше боротися проти греко-католиків, але російська влада і місцеві москвофіли виступали за максимально лояльне ставлення в релігійному питанні. До речі, росіяни впродовж років плекали в Європі думку, що православних в Галичині утискують і їх треба рятувати.
Якою була доля Свято-Георгіївського храму після відступу російських військ в червні 1915 року? Чи були репресії проти православних?
Після відходу російських військ цей храм кілька років був закритий. Коли російська влада відступала, то забрала зі собою лояльних до православ’я священників та галичан. Але доля багатьох з них склалась недобре, вони відчули на собі оте російське «своїх нє бросаєм»: на Рівненщині було організовано для втікачів з Галичини табір Шубково – людей помістили в погані умови, багато з них захворіло та померло. З Холмщини тоді вивезли більше українців, дехто називає цифру до півмільйона.
Водночас Євлогій визнавав, що попри всі потуги дуже мало греко-католицьких священників вдається перевести на Православ’я. Шукали шляхи, як це можна зробити, але, на щастя, австро-угорські війська вибили їх зі Львова.
Російська пропаганда любить спекулювати щодо австрійських таборів Терезін і Талергоф, де утримували москвофілів. Складно сказати, наскільки виправдана була жорстокість австрійської влади проти них, і в яких справді масштабах вона існувала, але незаперечним є факт, що москвофіли були ворогами Австрії, вони цього не приховували, тож із ними і поводились відповідним чином.
Яке було ставлення до православних в ЗУНР?
ЗУНР була проголошена в листопаді 1918 року, але протрималась у Львові недовго. Формально вони виступали за рівність всіх релігій. Але напруга виникла в питанні земельному – уряд ЗУНР мав популярні на той час соціалістичні нахили і хотів ділити землю поміж селянами, в тому числі й церковну. Тож виникала напруга з церквою. Є згадки греко-католицького єпископа Григорія (Хомишина), що на одній з церемоній в неділю в соборі було виділене місце для урядовців ЗУНР, але прийшов тільки один чиновник невисокого рангу. Проігнорували, одним словом.
Яка доля православної громади під Польщею в міжвоєнний період?
В цей період у Львові стало більше православних через міграцію з Наддніпрянщини. Це були колишні діячі УНР, яка була союзником Польщі наприкінці української революції. Також діяло «Русскоє общество бєженцев во Львове», яке опікувалось росіянами, що втікали від більшовицької влади. У 1920-х роках один з польських урядовців, що займався справами релігій у Львові, писав у Варшаву, що в місті нараховується 500 православних, з них 200 росіяни і 300 українці, можливо, були ще православні з інших народів, але від сили кілька сотень.
В цей же період почався рух навколо церкви святого Георгія. Румуни намагались продати цей храм, але Польща не хотіла його купувати – пропонувала обміняти на нерухомість в інших містах. Викупити цей храм і ділянку хотів Андрей (Шептицький), йшлося про 100 тис. доларів, але польська влада цьому перечила, бо не бажала зростання українських впливів. В результаті судових процесів в 1930-му році цей храм відійшов до Польської православної автокефальної церкви, але юридично вона перебувала у державній власності. Служба проводилась церковнослов’янською, українці на це скаржились і просили прислати україномовного священника, є згадки, що лише в 1937 році відбувались Служби українською.
Під «першими совітами» і німецькою окупацією?
«Перші совіти» підпорядкували цей храм Російській православній церкві. Під німцями його повернули Польській автокефальній православній церкві, і навіть був період, під кінець німецької окупації, коли він належав УАПЦ. Але в якій мірі він функціонував, складно сказати.
Німці пішли, прийшли другий раз комуністи.
Відразу в 1944-му церкву святого Георгія перевели в Московську патріархію. Вона стала кафедральним храмом РПЦ у Львові до 1946-го року – після заборони Греко-католицької церкви Кафедральним став собор святого Юра. Станом на 1989 р. у Львові діяло 17 православних храмів, а саме собор Святого Юра, Преображенська церква на Краківській, Свято-Успенський храм на Руській, церква Петра і Павла на Личаківській, храм святого Миколая на вул. Богдана Хмельницького, власне Свято-Георгіївська церква на Короленка та ін. Також функціонували три римо-католицьких – катедральна базиліка Успіння Пресвятої Діви Марії, костели св. Антонія та св. Марії Магдалени (діяв до 1962 р., а нині органний зал).
«Там не було помічено проросійських шабашів»
Кінець 1980-х – початок 1990-х, відбувається потужний рух із відродження УГКЦ та УАПЦ, пізніше з’являється ще УПЦ КП. Тиск на РПЦ в Галичині тоді був досить сильний. Як Свято-Георгіївський храм «на Короленка» зміг залишитись в підпорядкуванні Москви?
Цей храм став певною мірою осередком для російського ядра у Львові. Також не виключаю, що був тиск та впливи з Москви. Вони розуміли, що все зберегти не зможуть, тому об’єднали всі свої сили, щоб «врятувати» хоч щось. Варто розуміти, що в системі РПЦ 2/3 всіх прихожан належало до українських єпархій. Більшістю із цих двох третин була Західна Україна. У нас релігійне населення, тому боротьба за кожен храм Галичини для них має не тільки політичне, але й економічне значення.
Схоже, що й українці Львова не відчували своєї спорідненості з цим храмом, тому для них, мабуть, не було принциповим включення його в український простір міста.
Як Свято-Георгіївський храм сприймали у Львові в часи незалежності?
У Львові багато церков. До останнього часу з цим храмом не було пов’язано якихось скандалів. Там не було помічено проросійських шабашів, єдине, що поруч був російський культурний центр, також особливі стосунки у кліру того храму були з працівниками російського консульства на Левицького. Але ми ніколи не чули, щоб громада цього храму підтримувала російську агресію чи анексію Криму. Більшість з них «сиділи тихо» і не афішували якоїсь антиукраїнської позиції, навіть якщо хтось її мав. Цей храм не мав значного впливу на Львів, навіть культурний російський центр невідомо чим займався, бо його діяльності не було видно.
Для вас як історика перехід храму святого Георгія в ПЦУ – це щось епохальне та знакове?
Для Львова це важливо, бо в місті не залишилось жодної російської церкви. Але, як ми бачили, історично ця церква й не була українською. Тому в загальному плані це більше політичне, а не історичне рішення. Для Львова це нормальний процес – наприклад, колишні римо-католицькі храми, які були здебільшого польськими, тепер є гарними українськими греко-католицькими церквами та відіграють велику роль в житті міста. Але як ліквідація осередку РПЦ у Львові – з історичної точки зору це важлива подія.
Основою українського православ’я у Львові історично можна вважати Успенську церкву. Очевидно, що Львів має велику православну традицію, і зараз вона відроджується, можливо будуть з’являтися ще нові храми.
Спілкувався Андрій Толстой
*Данило Кравець – кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника / старший викладач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка». Спеціалізується на історії Західної України 1920-1930-х років, історії української діаспори.
**Володимир Дорошенко – науковець, бібліолог, громадський діяч. Навчався і працював у Львові на початку ХХ ст.
Також читайте: Митрополит Нестор: «Важливо, щó ми розуміємо під Почаївською Лаврою»
Чи достатньо священику залишити Московську церкву?
Всесвітньо знаний святий отримав монашу формацію у Львові
Повязані записи
