Я 22 роки служив, працював, навчався у Києві. Вісім років перебуваю у Львові (з 2010 року). Коли розпочиналися події у 2013-2014 роках, я відчув, що Львів міркує по-своєму, по-своєму оцінює події, що відбуваються у столиці. І тут, на локальному Євромайдані, це було надто відчутно.
Будь-які зміни у суспільстві потребують зосередженості народу. Події на Майдані починалися з протесту студентства. Я пам’ятаю, як вулиці нашого міста були заповнені студентами, новим поколінням, що здатне на зміни. Ми пригадуємо дві кульмінаційні точки у нашій новітній історії – це Помаранчева революція та Революція Гідності. Чимало з нас думало про те, що після Помаранчевої революції більше таких протестів не буде. До речі, у цій революції першими також були студенти. Я тоді був ректором Київської духовної академії та семінарії УПЦ КП. Коли починалися події, наші студенти самовільно покинули пари вдень, а ввечері приходили до монастиря з помаранчевими стрічками. Звичайно, що я не міг перечити таким поривам молоді.
І ось 11 грудня 2013 року Михайлівський набат сповістив, що «коло Церкви революція іде», як сказав би Павло Тичина. І тут було не ключове слово «революція», а «біля Церкви». Знаємо, що чимало протестувальників знайшли прихисток у Михайлівському соборі не лише заради відпочинку, пізніше там функціонував шпиталь для поранених, місце для відспівувань за першими загиблими. Тому як і київський, так і львівський Євромайдан знаходився у просторі публічної теології, як нещодавно висловився о. Кирило Говорун.
Люди висловлювали протест, проте вони були підтримані цією екуменічною молитвою, що звучала зі сцени. І ця духовна переміна на Майдані була зосереджена у переосмисленні двох ідеологічних конфліктів – пострадянського і нового мислення, де центральною була свобода. Якщо ж говорити про перспективу духовного Майдану і ролі Церкви, то варто зосередити увагу на те, як реагують люди на зміни. Згідно з останніми соціологічними дослідженнями українці вважають, що становище після Майдану в державі погіршилось і таких майже 70%.
Маємо також визнати, що живемо у двох Українах одночасно, – одна, що виходить на Майдан, відправляє дітей на фронт, збирає кошти; інша – бере хабарі, дружно ненавидить владу, слухає російський шансон.
Ще одна проблема, що, безумовно, важлива – не купуватись на фейки. Нещодавно у журналі «Патріархат» прочитав статтю о.Мирослава Татарина, у якій він цитував британського психолога Стефана Левандовського: «Зорганізоване демократичне суспільство потребує правдивої інформації». Церква також має допомагати втримувати цю організацію у суспільстві, не піддаватися фейкам. Крім того, Церква повинна чітко говорити про певні негативні процеси у суспільстві – наприклад проблему корупції.
Простір публічної теології зобов’язує відійти від розуміння імітованого Майдану. Якщо ми говоримо про ці духовні виміри, маємо все робити для зміни у собі і у суспільстві. У нас, на жаль, залишилось ще багато проблем: особистий успіх співзвучний із лояльністю до чинної влади, ми часто живемо за принципом «мої друзі хай роблять все що хочуть; а якщо це вороги,тонехай ними керує закон», тобто проблема внутрішнього соціального стану; у нас процвітає корупція.
Україна є державою з найвищими показниками релігійності. Тому маємо подбати про те, щоб духовний Майдан не переставав існувати. А в цій екуменічній молитві ми змогли об’єднуватись і творити цю державу.
Митрополит Львівський і Сокальський УПЦ КП Димитрій (Рудюк) (виступ під час відкритої дискусії «Церква Майдану. Що змінилось?» від 22.02.18)
Повязані записи
