Продовжуємо розповідати про творчих людей з багатим внутрішнім духовним світом. Богдан Завідняк – науковець, богослов, перекладач, доцент кафедри філософії Українського католицького університету у Львові, а також автор декількох ліричних збірок. Попри багатогранність особистості Богдана Теодоровича, ми з ним спілкуватимемося про поезію, і не тільки його власну.
– Окрім того, що Ви – філософ, Ви ще й поет. Наскільки пов’язані для Вас поезія та філософія?
– Поезія і філософія віддавна поєднані одними крилами свободи. Давні поети віршували на теми буття та істини, як от досократики: Парменід, Емпедокл, але й після Сократа – стоїк Клеанф. Сам Аристотель роздумував над цінністю епічної поезії та трагедії у своїй «Поетиці», віддавши перевагу поезії над історією. Я ж люблю медитувати у поетичній формі. Тут плавний потік свідомості інколи десятки разів піддається самоаналізу, перш ніж злучити в одне форму і зміст. Цього не отримати при викладі думки прозою.
– Що для Вас означає поезія?
– Поезія – мабуть, це відповідь тому, хто стоїть переді мною в момент творчого осяяння. Хто це? Гарно, коли я чітко знаю, що це Муза, розпізнаю її трепет, дихання, щем. Так, мабуть, у мене і пишуться вірші. А ще – тривалий досвід чогось високого і кращого від того, що я бачу і чую, коли живу звичним життям громадянина. Я люблю дізнаватися про життя поетів світу з книжок. Поети – це неординарні особистості. Вони часто не подібні за стилем поетичного ремесла. Але коли мова про великих і справжніх поетів, то вони заслуговують пошани вже за те, що від них світлішає життя. Тому я люблю цю спільноту. До поезії я ставлюся уважно і систематично від юнацького віку. Але філософська проза і лірика якось уживаються в мені. Я легко переходжу від монографій чи статей до написання ліричного вірша.
– Поетами народжуються чи ними стають?
– Народжуються людьми, а вже потім можна стати й поетом. Є також і певне відчуття, що тебе хтось веде, спонукає, підказує чинити так, а не інакше. Те саме в поезії. Бувають вдалі моменти, а бувають помилки.
– Як людині виявити у собі літературний талант і зрозуміти, що вона не є графоманом, коли щось пише?
– Під графоманією прийнято вважати якесь відхилення, неповноцінність, не обдарованість. Мабуть, писати багато – це злочин, бо нівелюється праця талановитих людей, коли ставити поруч їхні здобутки за кількістю письмового доробку. Нікому не можна заборонити писати. Можна лише відбити бажання писати тоді, коли автор сам зрозуміє, що він пише щось не те, не виражає себе щиро, бо не вміє цього робити. Але є ліки від цієї душевної недуги. Це невпинна праця над своїм стилем, читання інших авторів. Саме тоді приходить самооцінка своєї творчості. Графоманія виказує себе у беззмістовних текстах, кульгавих римах, низьких темах, у відсутності смаку тощо. Думаю, тут могли б допомагати літературні гуртки та участь у них талановитих поетів. Поезія – це трохи біль, яким корисно ділитися і одним, і другим.
– Коли Ви почали писати вірші? Як виявили у собі літературний талант?-
– Вірші я почав писати після школи, коли вступив на ветеринарний факультет кишинівського сільськогосподарського інституту, де навчався від 1983 до 1988 року. Вчився я добре і закінчив факультет з відзнакою. А вірші мені допомагали вести внутрішній діалог з поетами, яких я любив читати. Перші вірші писав російською, бо в середовищі під час навчання спілкування велося саме цією мовою. Думаю, юнаком я був більше мрійником, романтиком, тому мене цікавило все, що пов’язане з мистецтвом, літературою, музикою. Відтоді я не міняв своїх поглядів і переконань. Вартісні речі у творчості шаную понад усе. Це є мій критерій оцінки і я лише до нього дотягуюсь. Згодом я вступив до Львівської духовної семінарії. Після двох років навчання виїхав до Риму на навчання, бо семінарія потребувала викладачів. Доля подарувала шанс вивчити світову філософію і богословську думку, то я лише ним скористався. Захистив докторську в Римі, де провчився дев’ять років від 1992 до 2001 року. У Мюнхені я познайомився з Ігорем Васильовичем Качуровським, видатним письменником і поетом. Ми перебували з ним у дружних стосунках до його смерті. В італійський період мені легше вдавалися вірші вже рідною мовою. Тож я пробував їх розподіляти по збірках. Вже на той час я міг видати вісім зшитків віршованих творів. Але час припав на першу збірку далеко пізніше – у 2006 році опублікував дебютну «Фіалкову флейту», а наступного року – «Калинове вікно».
– Що Вас надихає?
– Любов, Бог, музика, краса природи, гори, моря, кохання, гарні люди, життєві обставини, пам’ять, чиїсь твори, витвори мистецтва, подорожі, саме життя… є моїми натхненниками.
– Як Ви вибираєте назви для своїх поетичних збірок? Чому, наприклад, назвали «Фіалкова флейта»?
– У поезії-присвяті київській поетесі Олені Бросаліній, дослідниці творчості Ігоря Качуровського я писав про мотив публікації першої збірки:
Про молодече життя, що відчуло
Кохання й хоробрість і ніжну любов
До краю, як стрінеш, і Божий Покров,
Усе чим палало серденько, – змайнуло,
Та позістало відлуння просте:
Фіалка у кольорі смутку росте,
Самотньої флейти душі голосок,
І зроблений музі назустріч цей крок.
Так, цей крок я робив тепер впевнено, з відчуттям серйозності наміру йти в поезію.
– А як щодо збірки «Калинове вікно»?
– У післямові до цієї збірки я вже приводив пояснення і щодо вибору назви для неї. Я писав: «Тематикою “Калинове вікно”, як і попередня збірка “Фіалкова флейта”, дуже схожі, тож їх можна вважати братом і сестрою. Причиною цього є те, що більшість моїх віршів творилася ще в дев’яності роки минулого століття, і вони належать до тієї самої групи переживань і настрою. А тому я зберіг за ними метафізичні відтінки назви, безкорисливість і відчуженість від марно впорядкованого фізичного світу, чужого до мови поезії, і в якому душа спостерігає себе у всіх її негараздах та людських вщуханнях. Бо ж яка користь може бути від вікна, що змайстроване з калини, та й коли ж-бо для вікна багатоповерхівок – це дерево просто виявиться недосяжним, навіваючи свою красу і спогади. Про вибір назви “Фіалкової флейти” я спробував пояснити у поезії-присвяті “Калинового вікна”. А друге, що їх об’єднує, – це географія подорожей Апеннінами, зустріч однодумців в лабіринті епох, і знову віра, надія й любов, які усіх влаштовують.
– Знаю, Ви також перекладаєте твори на українську. З чим пов’язане це захоплення та вибір авторів?
– Мною задуманий цикл «Муза «голубої» крови», – присвячений аристократичним постатям німецької літератури, які з причини бунтарського тріумфу засліплених ідеологіями мас, у прихований спосіб оберігали для нащадків зерна здорового християнського світогляду. Над усе, вдячний Ігорю Васильовичу Качуровському, який подав свій коментар на цей розпочатий цикл у “Фіалковій флейті”: “Ваш цикл «Муза «голубої» крови» це ніби виклик ідеології та поцінуванню мистецьких вартостей почавши від доби т. з. “просвітництва”.
Гайнріх Гайне, Єжен Потьє, Люїза Мішель, Некрасов – ідоли ХІХ сторіччя. Звичайно, я не берусь поправляти історичну справедливість, та й студії перекладів з інших мов, насправді, заторкнули лише незначну дрібку з тих ліричних творів, з якими я довший час знайомий і переконаний у їхній цілющій та енергетичній силі на власному досвіді; інакше б не ставив за мету їх відобразити у рідному слові. Та коли б не чільне і тривале знайомство, – яке, мабуть, переросло у відверте професійне захоплення, – пов’язане з тенденціями у зарубіжній літературі. Так от, на мій погляд, з визнанням банкрутства псевдоідеологій мало б послідувати внормування взаємин між цілими пластами високопробних, з естетично-зразковою спадщиною письменників, які в силу тих чи інших класових протиріч та обставин не були популяризовані як літературне явище. Письменник який брав участь у розвитку і плеканні літературного слова тим чи іншим чином не міг не впливати на поставання значних літературних явищ, тож не припустимо, на мою думку, було б залишити його голос у безвісті імен, над забуттям яких працював, далеко не час, а просто – людський безум.
– Ви також робили спробу філософсько-богословського синтезу поезії Богдана-Ігоря Антонича. Що Вас спонукало до такої роботи? Чому Ви вибрали саме цього автора?
– Так, творчість Антонича мене цікавить і досі. Я теж лемко. Але я високо ціную його ліричну майстерність, глибину думки, метафори. Проте він систематично працював над словом, вів щоденники. Я тримав у руках його чернетки і бачив, як тривала ця праця. Так, у мене є стаття про його творчість, вона опублікована в одному лемківському віснику у матеріалах конференції, що мала місце в Ужгороді в 2008 р. У збірнику моїх літературознавчих нарисів «Золотисті клейноди» ще є 14 авторів окрім Антонича.
– Наскільки я знаю, до друку готується нова збірка. Про що вона буде?
– Цього року має побачити світ четверта збірка – «Почерк часу». Це ще один поетичний тандем після збірок 2006-2007 років. А минулого року у львівському видавництві «Сполом» вийшла друком третя моя книжка лірики та перекладів під назвою «Сонце вечорове». Переживання, описані у віршах цих збірок для мене ще є трепетними і гарячими, подеколи болісними й ніжними. Тож я не поспішаю розлучатися з примірниками «Сонця вечорового». Деякі переклади, які увійшли до збірки, друкувалися у журналі «Всесвіт». Збірка містить об’ємний коментар.
– Кого з поетів Ви би радили читати і чому?
– Звісно радити читати є кого. Це Гомер, Вергілій, Горацій, Проперцій, Марціал, Овідій, Данте, Петрарка, Шекспір, Донн, Марвелл, Ґете, Шіллер, Дросте, Плятен, Рільке, Стафф, Галчинський, Лесьмян, Пушкін, Лермонтов, Баратинський, Батюшков, Бараташвілі, Галактіон і Тіціан Табідзе, Шевченко, Леся Українка, Франко, Антонич, Єсєнін, Ахматова, Цвєтаєва, Пастернак, Євтушенко, Вознєсєнський, Бродський, Костенко і ще до сотні авторів, яких треба знати у повному обсязі. В них присутня індивідуальність, високий задум, самобутній стиль і все те, що робить людину кращою. Це так як виходити з намоленого храму, ставши світлішим і добрішим. Ось за це служіння Музам я й шаную ці імена. А ще вони привчають нікого сліпо не наслідувати, бути собою. Цим і цінне мистецтво версифікації, особливо римованого зразка для мене, ось вже скоро п’ятдесятилітнього. Дякую.
Оксана Гірчак
Повязані записи
