Іван Франко прийшов у цей світ, несучи в руках Божу іскру. Поет з наймолодших років взяв на себе тягар невпинної праці для розвитку і утвердження свого таланту задля народного служіння. Тягар, бо неодноразово його старання виявлялися марними; ті, для кого він трудився, проявляли невдячність; та й самого поета часто огортали сумніви, подібно до біблійного пророка Мойсея – головного героя однойменної Франкової поеми. Але, як і ця ключова постать у його творчості, Іван Якович протягом цілого свого життя відчував поряд Боже плече. Милосердний Господь покликав поета до визначного служіння і разом з тим дав йому сили не зламатися під тягарем цієї місії, щоденно підтримував його, зміцнював у чеснотах, не залишав навіть у ті хвилини, коли Франкові здавалося: усе, кінець.
Тому то й залишив Іван Якович таку неоціненну творчу спадщину у різноманітних галузях: письменстві і журналістиці, етнографії й історії, фольклористиці та суспільствознавстві, лінгвістиці та мистецькій критиці, філософії і економіці. Якби зібрати усі власні та перекладені праці Франка, вони б зайняли понад сто томів. До сьогодні ведуться дискусії, у який із сегментів Іван Якович зробив найбільший внесок.
Найближчим до відповіді на це питання виявився М. Рудницький, який сказав: «Єдиний твір, більший понад усі інші, цікавіший, ніж багато першорядних мистецьких творів нашої літератури, яким Іван Франко не мав часу чи змоги дорівняти, твір нескінченний, над яким можна сперечатися в гіпотезах і тезах, це – він сам».
Людина, яка може бачити проблеми через століття вперед, яка творить непересічні речі, наділені владою зворушувати найзапекліші серця не одного покоління, перемінювати, змушувати до самостійного мислення, сама повинна бути непересічною. Вона має володіти багатьма чеснотами у високій мірі їхнього прояву. Ці чесноти ˗ вічні. Вони відомі людям, відколи Бог дав їм розуміти свої закони, і від цього часу незмінні, хоч як би не намагалися применшити чи знищити їх віяння духу різних часів. Вони без претензії на інноваційність, але з претензією на істину. Адже пусті революційні ідеї, висловлені людиною, сколихують суспільство, збурюють його завдяки власній новизні та химерності, проте відходять у небуття, замінюючись схожими пустими байками, витвором гордині та егоїзму. І лише те залишається, чому навчав Ісус Христос: любов, віра, смиренність, мужність, терпеливість, розум, працьовитість, самопожертва, ревність, чесність.
Чи не до цих рис звертається Іван Франко у своєму вірші «Земле, моя всеплодющая мати..»? Починалося життя поета з любові. Її з ранніх літ він отримував від рідних, її він постійно вчився втілювати у своєму повсякденні. На прикладі батьків Якова Франка та Марії з роду Кульчицьких малий Іван бачив не тільки, як потрібно любити найрідніших людей, але і як виявляти це почуття до абсолютно сторонніх, навіть вороже налаштованих, до народу загалом та до всього живого.
Батько письменника, як бачимо у оповіданні-спогаді Івана Франка «У кузні», був чоловіком товариським, охочим до спілкування, любив людей, і вони відповідали йому тим самим, горнучись до нього за порадою чи розрадою. Ці риси і успадкував його найстарший син.
Уже під час своєї активної громадської діяльності Іван Франко, немов магнітом, притягував до себе інших, мав багато хороших приятелів, гостинно їх приймав удома, не відкидав нікого з них і вперто не вірив у небезпідставні звинувачення на адресу окремих осіб зі свого кола у фальші.
Він був вдячним сином своїх батьків, змалку навчений шанувати старших. Любов і пошана до батьків лягли в основу його першого вірша «Великдень» у пам’ять батька Якова, що помер вночі напередодні цього величного свята.
У юності відкрите серце змушує поета палко і глибоко закохуватись, захоплюватися ідеями визволення простого народу від гніту сильних світу цього та самостійності України. У більш зрілому віці на засадах любові Іван Франко створює сім’ю, народжує і виховує дітей. Сьогодні чимало спогадів про Івана Франка маємо від його дочки Ганни Франко-Ключко, яка з надзвичайною ніжністю і теплотою говорить про батька. Саме улюблена доня Гандзя, яку Франко постійно обороняв від старших і сильніших братів, стала переворотною силою, яка змінила викривлене сприйняття письменника його наступниками. І все це завдяки любові, якої навчив її батько.
Як відомо, найкраще навчити любити може та людина, у якої самої дух та серце палають. Дітей Іван Якович змалку вчив помічати прекрасне, милуватися природою, не ставитися зі зверхністю до звірят та птиці, цінувати хороші книги і пам’ятати своє походження. Він ніколи не обмежував «франчат» у свободі дій та свободі вибору. Картав тільки тоді, коли хтось із них чинив несправедливість.
Його виховання, засноване на любові, дало відповідні плоди, – «франчата» виросли порядними та шляхетними людьми. Сумирний та хворобливий Андрій, хоч і прожив недовго, проте став для немічних батьків справжньою опорою. Тарас обороняв справедливість і гідність власного народу у лавах січових стрільців, а потім – із пером в руках, пишучи поезію, історичні книги про розвиток спорту на українських землях, наукові дослідження творчості свого батька. Спочатку у лавах січових стрільців, а пізніше на чолі авіаційного загону, проливав кров за відстоювані Іваном Франком ідеали і його син Петро. Що вже казати про Франкову улюбленицю Гандзю, яка під час Першої світової війни на посту сестри милосердя врятувала життя не одному пораненому вояку.
А скільки любові знаходимо у творах Івана Франка. До звірів та живої природи у казках; до обраниць серця у збірці «Зів’яле листя»; і до багатостраждального простого українського люду у «Бориславських оповіданнях», повістях «Борислав сміється», «Перехресні стежки», поетичній збірці «З вершин і низин»; і до героїчної минувшини та її визначних діячів у «Захарі Беркуті»; і до Бога та Його святих у поемі «Мойсей».
Любов Івана Франка постійно підкріплювалась вірою і через те змогла принести стільки плодів. Цю віру як надійну опору у своїй творчій та суспільній діяльності письменник черпав із різних старовинних церковних книг, які збирав по селах у свою колекцію. Вони несли йому істину. А він повністю віддавався служінню їй. «Тато змолоду цікавився постатями зі Св. Письма, життям мучеників, апостолів. Годинами просиджував у бібліотеках, пильно студіюючи старі церковні книги», – пише Ганна Франко-Ключко у книзі спогадів про батька «Іван Франко і його родина».
Вона ж розвіює міф, який особливо був популярний в часи радянської влади, вигідні якій літературознавці та дослідники робили з Івана Яковича богоборця. На противагу їм Ганна стверджує, що її батько був дуже віруючою людиною. «Дехто з духовенства і його прихильників накидалися й накидаються без упину, що Франко безбожник, атеїст, що виступав проти церкви й священства. Але хто з них усіх так ревно вглиблювався в життя святих і мучеників, хто з йому рівним подивом говорив про тих людей, які жили життям повним найвищих ідеалів, що страждали для правди, для ближнього жертвували своїм життям? Франко вірно йшов слідами Ісуса Христа, він ціле життя боровся з брехнею, підкупством, здирством, знущанням зі слабшого, покривдженим<…> Він виступав проти таких людей, які використовували своє знання й свою силу, як пастирі й заступники Христа і його учнів, для своїх особистих низьких цілей», – зазначила Ганна Франко. Підтвердження цієї тези – дисертація «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» на ступінь доктора філософії проникала углиб життя та життєписів святих.
Іван Франко, хоч був наділений непересічним талантом, ніколи цим не пишався. Власну діяльність вважав швидше своїм обов’язком, ніж заслугою. Боровся за правду тому, що по-іншому не міг. Себе називав «пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку». Тобто свої твори вважав покликаними допомагати людям вирішувати проблеми тут і тепер, і аж ніяк не такими, що увійдуть до скарбниці шедеврів класики й не втрачатимуть актуальності протягом багатьох століть.
У спілкуванні письменник поводився просто. У своєму львівському домі приймав однаково як інтелігенцію, так і селян. До всіх ставився, як до рівних і дітям своїм заповідав, щоб не сміли гордувати тими, у яких нібито нижче соціальне становище. «У їхніх(людських) очах тато був людиною всезнаючою, вченою, «паном», але приступним і до кожного ласкавим».
У побуті Іван Франко теж не потребував великого розмаху і підкреслення власної значущості. Не демонстрував своєї персони на публіці, не вчиняв скандалів. У одязі віддавав перевагу сірим тонам і завжди залишався вірним вишиванці, з яким би вишуканим товариством не доводилося письменнику спілкуватися. Фінансові нестатки, а дещо власна тверезість і поміркованість навчили Івана Франка вдовольнятися малим. Він не любив шику, пафосу. Під час святкування сорокарічного ювілею власної творчості Іван Якович не забажав сидіти в окремій ложі з золотою лірою. Він скромно відповів: «Я лише пастух свого народу, і така ложа не для мене…» і зайняв місце у партері.
Скромність, смиренність, мужність та терпеливість Франка особливо яскраво проявлялися в часи його випробувань. Триразове ув’язнення, крах блискучих перспектив, нерозділене кохання, часте несприйняття з боку людей, переслідування, зрада друзів, цинічне використання його для досягнення корисливих цілей найближчими приятелями М. Павликом та М. Грушевським, важка хвороба його та дружини, несподівана смерть сина Андрія, війна і як її наслідок розлука з дітьми, самотня старість. Витримати таке може не кожен.
Франко страждав, але сумлінно виконував заповідь Христову, несучи свій хрест до кінця.
Під час другого арешту, коли Івана Яковича, приниженого, втомленого, в лихоманці й закутого в кайдани, привели в рідне село Нагуєвичі, вітчим Григорій Гаврилюк, який йому часто допомагав і болів за нього душею, лише головою похитав, мовляв: хотів я зробити з тебе пана, а ти ось у що перетворився…
Адже на початку життя здібності Івана вражали усіх. Батьки Яків і Марія намагалися по-всякому розвивати їх. Дбали про освіту старшого сина сім’ї Франків і дядько Павло Кульчицький, який перед його вступом до початкової школи у Ясениці-Сільній навчив племінника основ грамоти, і бабуся – багата шляхтянка Людвіка Кульчицька, яка охоче ділилася з онуком своїм широким кругозором.
Через замріяність, заглиблення у недитячі роздуми, несподівані висновки, нестандартне бачення світу та невміння пристосовуватися до більшості односельці вважали малого Івана диваком, про що йдеться у його оповіданні «Малий Мирон». У ньому письменник фактично зображає себе самого на тлі тогочасного темного та заангажованого селянства і пророкує свою долю: «Але коли така дитина натрапить на люблячого і, що головне, не дуже вбогого вітця, котрий схоче і зможе потягнутися з останнього, щоб своїй дитині отворити очі у світ, то тоді – що ж тоді? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так, як звичайно розуміють люди кращу долю? Коби не так! У школі дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свіжим повітрям, і скінчить на тім, що перейметься правдами науки і забажає перевести їх у життя. І стане малий Мирон гарячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні сільські стріхи… Ну, і незавидна чекає його доля! Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що <…> згине десь у бідності, самоті та опущенні на якімось піддашші<…> Бідний малий Мирон!..»
Завдяки природним здібностям і зусиллям рідних Іван Франко показує не по літах високий рівень інтелекту. Його приймають зразу до другого класу нормальної Головної міської школи отців василіан у Дрогобичі як особливо обдаровану дитину. Велику успішність у навчанні Іван проявляє і у школі, і в Дрогобицькій реальній гімназії ім. Франца Йосифа, яку закінчує з похвальним свідоцтвом.
У цей час він починає усвідомлювати своє покликання і необхідні для нього дії. Він збирає фольклор, робить перші проби пера. З цього періоду починається захоплення усього його життя – колекціонування книг та їхнє студіювання. Іван Франко прагне розвиватися, і це прагнення крок за кроком веде його до відомої усім слави.
Звісно, траплялися на цьому шляху і розчарування, і зневіра, але сильна воля письменника та його працьовитість знову змушували його черпати нові знання і синтезувати їх на благо інших. «Тато писав не тільки цілими днями, але й цілими ночами», – згадує донька Ганна. Він себе не шкодував. Увесь свій талант, усю свою силу та енергію він віддавав боротьбі за правду. Через понадсильну працю Іван Франко важко захворів і цілковито немічним помер у шістдесятилітньому віці, але він вважав, що жодна хвилина із життя не повинна пропасти даремно. Письменник не відмовився б від свого трудового запалу, навіть якби знав про його важкі наслідки – операцію очей, нервові розлади, параліч верхніх кінцівок. Пізнавши істину, він просто не міг іти їй наперекір. В цьому полягає і його самопожертва.
Іван Франко не вмів працювати упівсили. Беручись до якоїсь роботи, він проникав у неї душею. Якщо чимось захоплювався, то надовго. Ніколи не кидав діла на півдорозі.
Друзі часто дорікали письменнику за те, що він «себе не шанує й не береже», та він був не з тих, для кого власні вигода та комфорт є значущим мотивом. Він був з тих, які ревно служать Слову та Правді.
Не терпів лицемірства. Оцінку іншим давав об’єктивну і справедливу, хоч і не втрачав при цьому лагідності й тактовності. Особливо це проявлялося, коли Іван Франко працював на посаді коректора у «Літературно-науковому віснику». Охочим просунути свою творчість до читача завжди міг чітко сказати, варті їхні праці уваги чи є простим графоманством.
Як у своїх творах, так і в особистому житті боровся проти всякої несправедливості. Готовий був у будь-який момент подати руку допомоги скривдженим. Як і багато моральних цінностей зі свого життєвого кодексу, доносив поняття честі і справедливості до дітей. «Коли ж наставав якийсь спір чи непорозуміння, ми зверталися до тата за радою і судом», – згадують вони.
Отже, як бачимо, нічого фантастичного Іван Франко на своєму життєвому шляху не робив. Він у будь-яких ситуаціях завжди пам’ятав, що означає залишатися людиною. Пам’ятав основні заповіді і намагався віддано їм служити.
Він не прагнув висот, слави, визнання, багатства, верховності над іншими. Просто терпеливо і ретельно виконував те, до чого лежала душа, до чого палало серце. А Господь, побачивши старання Свого слуги, сповнив йому Свою обітницю: «хто себе принизить, той буде вивищений»(Мт. 23, 12).
Василь Калита
Повязані записи
