…Пригадую собі один момент: перші дні львівського Євромайдану. Виникає якийсь незрозумілий для відкритого міста Львова конфлікт. Підходить до мене владика Василь Боєчко і каже: «Пане Мирославе, зробіть щось. Я хотів би виступити, промовити до молодих людей, а вони мене не пускають». То був дуже характерний для тих днів момент, адже активна молодь боялася, щоб її ініціативу не перехопили якісь сторонні сили, зокрема щоб партії або Церкви не використали Євромайдан як майданчик для своїх інтересів. Ми вирішили це питання, і владика виступив.
І з того часу я стежив, як Майдан ставився до Церкви і загалом до релігії. Перше побиття студентів – і Свято-Михайлівський монастир Української Православної Церкви (Київський патріархат) відчинив свої двері для поранених. Цей момент тотально змінив стосунки між Церквою та Майданом. Передусім, настала зміна для самої Церкви. Адже початкове гасло Майдану було – підтримувати рух за єдність із Європою, а це не є справою релігійної інституції. Тому Церква, природно, стояла збоку і споглядала за тим, що діялося. Але коли побили студентів, постало вже моральне питання. Тут Церква не могла мовчати. Для неї важливо було дати прихисток гнаним і переслідуваним людям. Пам’ятаю слова Катерини Щоткіної, опубліковані у «Дзеркалі тижня»: «Церква водночас відновила своє місце у суспільстві». Після Свято-Михайлівського монастиря й інші храми відчинили свої двері, але саме цей момент був визначальним для суспільства. Воно зрозуміло, що Церква – це не стороння інституція, яка має свої інтереси; це та інституція, що може бути захисницею і помічницею. З того часу Майдан і Церква – це були сили, що взаємно підтримували одна одну.
Майдан був місцем фантастичного піднесення людського духу, місцем навернення. Якби не духовна праця Церкви на Майдані, то, можливо, ми й не мали б там такого моменту жертовності, як смерть Небесної Сотні, коли люди, не думаючи про себе, лише ведені сильним поривом до захисту свободи і гідності, неозброєні, стояли під кулями й були готові загинути за цю свободу і гідність… Політики не здатні зробити те, що може зробити Церква у співпраці зі суспільством. Фактично, Майдан став своєрідним трампліном для утвердження ролі Церкви в суспільстві. Молоді протестувальники – це була своєрідна «підніжка», по якій піднімалася Церква до виконання своїх завдань.
Тепер чимало людей кажуть, що потрібен новий Майдан. Це не функції Церкви – організовувати протестні рухи; її завдання залишаються ті самі – передусім підтримувати духовний рівень людей. Падіння людського духу було б загрозливим для існування людства; не можна допустити, щоб воно було остаточним…
Я не вірю в успіх заполітизованих Майданів. Організаторами попередніх Майданів (Революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції Гідності) не були політики, бо такий рівень взаємопідтримки і самопожертви не спричиняють політичні гасла. Там діяв Святий Дух! Це Він підняв людський дух на ті Майдани! Це видно з того, що ті зібрання протесту були на благо добра. Поки спільнота людей любить одне одного, доти Святий Дух є організатором Майданів і допомагає перемагати Зло… Коли я заходив на Майдан, то мав таке враження, що заходиш під арку, де всі тебе люблять і ти любиш всіх. Там не було жодного зерна недовіри. Майдан був чимось небесним, там люди преображалися… Але люди не можуть весь час жити на ентузіазмі – така людська природа, проте вони можуть кожний занепад духу змінити на духовне піднесення. І тут потрібна Церква, щоб усі чували, бо ми не знаємо, в який момент виникне потреба знову стати на оборону добра.
Важливо не допустити радикалізації протестних рухів. Нам не потрібні «тверді руки», нам потрібен християнський справедливий порядок. Тому ми маємо не допускати, щоб ненависть входила у людські душі. Бо Майдан був сукупністю Любові!
Мирослав Маринович, проректор УКУ
(виступ під час відкритої дискусії «Церква Майдану. Що змінилось?» від 22.02.18)
Повязані записи
