“У Пласті на таборах перед тим, як іти спати, співають «При ватрі». І якось ця пісня для мене вже не має такого спокійного і умиротворюючого значення, як колись. Тепер тільки думаю про молодих загиблих юнаків.
Тупо хоронимо цвіт нації, і думка про це не дає нормально працювати і жити. Наскільки потужні і світлі люди ідуть, один за одним. Соромно, що навіть нормально не попрощались з кожним, стільки всього недоговорено, не сказала кожному, які вони мені і нам всім були дорогі.
Віддаємо тих, кому в руки можна було передати свою долю. І нас ніхто ніколи не зможе зрозуміти, бо до нас ніколи не придивлялись настільки, наскільки варто було. Вони можуть співчутливо хитати головою, але не більше. Бо вони нічого не знають. Солдат та й солдат. Не носій потужної культури, інтелекту і ідей. Ну, молодий. Шкода.
Нема як передати цю скорботу.
Найгірше, що з нами так завжди було. І через що? Через те, що світ потурав тиранам і вбивцям, не визнавав самобутності, заплющував очі. Просто розмінна монета. Зараз розвиднюється. Але для цього треба були ракети по наших містах, геноцид, і неосяжні, нескінченні жертви.
Століттями в центрі Європи системно викошують найсміливіших, які несуть на прапорі те, про що цивілізований світ, таке враження, тільки на папері вміє писати.
Ми і це переживемо, і переможемо. Просто ніхто ніколи НАСПРАВДІ не зрозуміє, що сталось. Як і раніше не розуміли.
«Де ваш Дюк Еллінгтон? Де ваш Френк Сінатра?»
Ніде. Розстріляли.
«Де ваш великий історичний сімейний бізнес на кілька поколінь?»
Ніде. Не народились. Все забрали. Повмирали з голоду. А пам’ять про те, що залишилось, рейдерять або далі знищують російські ублюдки.
«Де ваш Гауді? Де український Джон Неш?»
Згоріли. Від радянської бомби чи підпалу. Нема.
«Що ж ви там в себе порядок не можете навести!»
Хто буде наводити? Давайте ви побудуєте державу в таких умовах. Хоча б таку сильну, як наша.
«Вам треба думати, що буде далі!»
Так, треба думати. В окопах, в підвалах, в окупації, в полоні. Найфантастичніше, звісно, що наші і там про це думають. Але хто реально це розуміє, крім нас?
Вибачте мені за цей депресивний текст. Але горе легше нести гуртом. Ніхто не зневірюється, бо «працюємо далі, панове!»
Але просто наскільки це все нестерпно, не передати.”
Джерело: фб-сторінка Меланії Подоляк
Повязані записи
