Виглядає на теє, що, якщо науковці мають рацію, а вони її часто таки мають, Слов’яни, як окрема культурна група виникли на центральному Поліссі, бо саме там знайдено так званий нульовий рівень празької культури. Проте, здається, що (як дійсно виокремлена мовна група, яка вже настільки далеко відійшла від Балтів, що не могла користуватися спільною балто-слов’янською говіркою, навіть, як сакральною мовою) цілком реально могла сформуватися саме там, де Слов’яни при своєму розселенні стикнулися вперше з горами – на галицько-волинському пограниччі. Цілком ймовірно, що саме на границі двох світів – волинської рівнини і горбисто-гористої Галичини – слов’яни вперше усвідомили окремішність своєї мови. І Львів, початки якого археологи датують VII століттям, був залучений до цього процесу формування слов’янської окремішності.
Зміна мови стародавніх слов’ян спричинила зміну релігії, зміну світогляду. І щоб там тепер не говорили наші ура-патрійоти, мова є і залишається маркером культури, світогляду, менталітету. Ставити за приклад ірландців чи американців, що, мовляв, ось вони зберегли свою окремішність, а мова в них –англійська, не зовсім логічно. Ну, по-перше, усе це, як було популярно говорити за попереднього президента, «розводка для лахов». Наприклад, маємо американо-англійський словник, так, так, є такий, це – грубезна книжка. І американську англійську дуже умовно можна назвати англійською. Ірландська культура ж у свою чергу настільки різниться від англійської, а особливо віросповіданням, що навіть перехід ірландців на англійську не зміг завдати суттєвої шкоди ірландській ідентичності.
А, по-друге, хочемо ми це визнати чи не хочемо, мова усе ж таки відображає специфічну структуру мислення, яка носія мови наділяє певним ментальним маркером. У нормальному житті ми думаємо словами, і саме ця наша здатність дає нам можливість спілкуватися з іншими, презентувати їм свій погляд на світ. Ці слова ми пов’язуємо у певні граматичні конструкції, які викликають, як у мовця, так і у реципієнта, певні асоціації і тим самим уможливлюють сяке-таке взаєморозуміння. Досвід ж, який не піддається осмисленню і переведенню у площину нормальної комунікації, – це досвід містичний. А якщо цей містичний досвід спробуємо «перелити» у слова, то виходить щось на кшталт Єзекиїлових описів – і крутилося, і стояло на місці, і одночасно стояло і йшло (пор.Єз. 1,4–28).
Якщо ж ми мислимо словами, поскладаними у певні граматичні конструкції, то доводиться визнати, що спосіб думання, менталітет, система цінностей, а тим самим – і спосіб життя, а значить і розвиток суспільства не залишається без впливу мови спілкування у цьому суспільстві.
Мова, яку ми чуємо з пелюшок, якою пробуємо сказати перші слова, виразити себе, фундаментально формує наш спосіб мислення. І якщо хто вивчив іншу мову до рівня вільного спілкування, яке вимагає вже не перекладати з рідної на чужу, а думати чужою, міг спостерегти, що нова, чужа мова, навіть слов’янська, зродила у ньому якісь нові ментальні зміни, розширила світогляд, дала можливості подивитися на знайомі речі з іншої перспективи.
Сьогодні ж в реальності ми спостерігаємо процес деукраїнізації України. Реклама російськомовних патріотів гарно виглядає на тлі потреби об’єднання країни перед лицем московитського агресора, але вона одночасно означає і «стоп» українізації. Популяризація української мови також відсутня. А додавши до того, успадковане від совка, презирство до діалектів, отримаємо майже з 100% певністю ознаки процесу вимирання мови.
Мова живе і збагачується не коштом штучної літературної мови, а –живих діалектів. Без живих діалектів мова приречена на повільне вимирання. Ми б’ємо себе в груди, доводячи власний патріотизм і відданість європейським цінностям. Але в Європі нема презирства до діалектів, якраз навпаки – носії діалектів стараються плекати свій діалект, розвивати його, не зрікатися. Адже, діалект – це один з маркерів локальної ідентичності, живої, не канонізованої. І саме з таких ідентичностей і складається загальнонаціональна ідентичність німців, чехів, поляків, французів, італійців, хорватів, румунів і т.д.
Звісно, що можна привести приклад відродження івриту. Мовляв – ось, жива мова, яка не маючи діалектів воскресла з мертвих. Але це помилка. В івриті від початку його функціонування як мови, існували два діалекти – сефардський і ашкеназький. До речі, їхня початкова різниця – мінімальна – інакше прочитання певних літер. Але навіть з цією мінімальною різницею, якщо знаєш сефардську вимову, доволі тяжко розумітимеш ашкеназьку. Отож у старті відродження стояли два діалекти. І зараз інтенсивний розвиток івриту веде до формування різних інших діалектів.
В Україні ж в реальних виявах місцевої культурної ідентичності зазвичай бачать пугало сепаратизму, зовсім на кшталт того, як в українській ідентичності в часі совку бачили вияви буржуазного націоналізму.
Презирство до «сільської» мови, зневажливе ставлення до всього, що не вписується у вигаданий канон, заміть боротьби з москалізмами, вбиває мову не гірше, якщо не краще, від прямої москалізації.
Прийшов критичний час задуматись над своїм комплексом меншовартості й зрозуміти, що власний діалект – багатство і причина гордості, а не причина стиду. Якщо не переосмислимо своє ставлення до власної місцевої ідентичності, власного діалекту, ми, як окремішні етноси, вимремо, як мамонти. А домінація московитської рано чи пізно стане домінацією московитського менталітету, а з ним і азійщини. Вибір за нами. Що ми виберемо – те й будемо мати.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Повязані записи
