Митрополит Димитрій (Рудюк): “Нам потрібно усвідомити, що ми — єдині”

2018-ий завершився приємною звісткою — Об’єднавчим Собором Православної Церкви в Україні. Вже у січні українському православному духовенству було надано Томос про автокефалію, а у лютому відбулася інтронізація Предстоятеля — Митрополита Київського і всієї України Блаженнішого Епіфанія. Отож розпочався новий виток творення помісної Церкви, попереду — зміни в адміністративному устрої, переформатування у кадровій системі, нові орієнтири на діалог і співпрацю. Про виклики перед українським православ’ям, рішення Церкви та маніпуляції в інформаційному просторі щодо цих процесів говоримо з Митрополитом Львівським і Сокальським ПЦУ Митрополитом Димитрієм (Рудюком).

DSC_2675

 

Преосвященний Владико, Православна Церква України пройшла кілька важливих таких етапів у грудні 2018 року, січні-лютому 2019 року. Оскільки ви є членом постійного Синоду, можете більше розповісти, як відбувається переформатування Церкви зараз?

Сьогодні це переформатування відбувається непросто, адже суспільство ставить перед нашою Церквою доволі високі вимоги. Нещодавно з’явилося 10 тез, якою має бути Православна Церква. Я поділяю ці тези, хоча особистого підпису не поставив. Гадаю, що там написано чимало правильних речей, проте не завжди зрозумілою мовою. Мені здається, що програма діяльності нашої Церкви має бути більш розлогою і виписаною. Фактично перед  собою ставить ці завдання і новий Синод нашої Церкви. Думаю, що він буде збиратися частіше, ніж прописано в Статуті, оскільки зараз є багато невирішених питань, зокрема наші статути про управління, парафіяльні статути. Бо всі парафії єпархії, і не тільки нашої Львівсько-Сокальської, треба перереєструвати. Щодо глобальних завдань – мають бути напрацьовані документи, так наприклад, як ще в УПЦ КП у нас була Канонічна декларація. Отже маємо подумати, як повинен працювати кожен напрямок, який відповідатиме за певний сегмент служіння.

DSC_2666

А як щодо назви Церкви, адже також є певні дискусії з приводу цього питання?

Так, у нас зараз є дискусія з приводу назви нашої релігійної організації. Ми ввели дві назви – ПЦУ і УПЦ. Мені б хотілося, щоб через нашу назву відбулася самоідентифікація. Тут треба чітко прописати і подумати, що для нас важливо. Чи дійсно є так, що в грецькій мові нема таких прикметників, як український, російський, польський, грузинський; тому називаємо по-грецьки Православна Церква України. Чи все ж у цю назву вкладаємо якийсь зовсім інший зміст, що саме наша Церква здатна духовно виховувати всі національності, які проживають у нашій державі і сповідують православ’я.

Але як тоді щодо іншої релігійної організації, яка також називає себе УПЦ, відмовляючись від запропонованого законодавством РПЦ в Україні?

Так, єрархи та духовенство цієї Церкви не хочуть називати себе РПЦ в Україні. Але я вважаю, що себе треба називати правдиво. Бо коли Церква себе називає неправдиво, тоді криється недовіра до того, чим Церква займається.

DSC_2657

Звернімося дещо у минуле. Все ж, оскільки не було змоги прямої трансляції для журналістів із Софії Київської, а через закритість засідання виникло чимало міфів щодо кандидатур. Тому хотілося б запитати у вас як очевидця, як все відбувалося насправді?

Процедура відбувалася так, як це було виписано у Статуті. І на цьому треба наголосити. Вибори відбулися згідно із затвердженими статутними положеннями. У Статуті було прописано рейтингове голосування у виборах кандидата на предстоятельство. Коли почалося засідання Собору, було запропоновано саме таку модель, яка є у Статуті, і ми її підтримали. Всі ці інші наші домовленості до того ніби відпадали. Але все ж були домовленості, від яких відмовитись не можна було б. Митрополит Луцький Михаїл  і я зняли свої кандидатури, щоб підтримати єдиного кандидата. Хоча я, зауважу, не кандидував, не агітував за себе і не збирався цього робити, але ж посів четверте місце. (Митрополит Димитрій під час Об’єднавчого Собору набрав 9 голосів за рейтинговим голосуванням – Ред.). Рейтинг розподілився так: Митрополит Епіфаній, Митрополит Симеон, Митрополит Михаїл. Коли свою кандидатуру зняв митрополит Михаїл, тоді черга дійшла до мене і, оскільки я не збирався вибиратися на предстоятельство, то також зняв свою кандидатуру.  Будь-який Собор не відбувається гладко. Якщо б все було тихо, то це б втратило дух Собору. А так треба відштовхуватись від слів апостола Павла, адже «незгоди існують для того, щоб виявилася істина». Нам запропонували прийти на Собор з листом, у якому буде зазначено про припинення діяльності УПЦ КП. Це було нелегко прийняти, зважаючи на пласт проробленої роботи, починаючи з 1992 року. Тому ми дискутували, але найбільше молилися. Чому Собор не розпочався вчасно, а о 14:00? Бо ми молилися дві години на Літургії і приблизно годину читали Ісусову молитву у Теплій Софії. Ми молилися, щоб прийняти правильне рішення. І ось коли ми зібралися і молилися разом, саме тоді було відчуття Собору.

Копія Томосу
Копія Томосу

Багато журналістів ставлять питання, чому лише двоє митрополитів з колишньої УПЦ прибули на Собор?

Незрозуміло, чому певні архієреї, які обіцяли прийти, в останній момент відмовились. Очевидно, що на них тиснули. Нам було відомо, хто має бути, адже ці імена були прописані у запрошеннях і списках на Соборі. Виявилося, що лише є двоє сміливців. Двоє архієреїв – Митрополит Олександр (Драбинко) і Митрополит Симеон (Шостацький) мали певний захист від Константинополя – грамоту від Вселенського Патріарха, що можливі санкції зі сторони їхньої Російської Церкви не матимуть ніякої ваги.

Але тоді виникає запитання, чому інші архієреї не могли убезпечити себе таким чином?

Думаю, що тут проблема є глибшою. Наше суспільство складається із людей постколоніальної системи. У нас захований «ген страху», немає чіткого розуміння свободи, як її правильно використовувати. Люди чомусь думають, що оскільки вони вириваються із якогось щільного кільця, їх обов’язково схоплять і повернуть, ніби вівців з отари назад у стойло. Ми зараз не можемо однозначно сказати, чи їх залякували чи погрожували якимись документами чи свідченнями; але очевидно, що у кожного є якась на те причина.

28

Чи можливо відоме вам зараз спілкування Митрополита Епіфанія з тими архієреями, які побоялися їхати на Собор?

Звичайно, що про це можна було запитати тільки владику Епіфанія, але я можу припустити, що такого спілкування нема. Зараз ми маємо визначення у парафіях. І це значно краще, коли існує рух знизу. Коли самі парафіяни висловлюють активну позицію, куди їм рухатися. Зрештою, ми запропонували формулу «відчинених дверей», адже долучитися ніколи не пізно. Візьмімо хоча б черкаського єпископа – Митрополита Софронія. Він був одним із сміливців, який виступав за помісність. Але в кінцевому результаті він нібито знайшов у Томосі пункт про те, що ми не є автокефальною Церквою, тому і відвернувся. Хоча це не причина. Треба читати цей документ, тепер у Ютубі його можна слухати, до того ж варто знати історію недавно наданих Томосів іншим Православним церквам. У документі зазначено про духовну першість Вселенського Патріархату, але це не означає зверхність над іншими Церквами. Блаженніший Епіфаній та Патріарх Філарет зазначали, що наша остаточна мета  – це Патріархат. Я поясню вам це словами нашого державника Симона Петлюри, коли у листі від 19 грудня 1919 року він написав для міністра Огієнка: «Нашою кінцевою метою є не митрополит на чолі Церкви, а Патріарх, який є рівний всім главам Церков. Тому що без Патріархату є загроза втратити свою незалежність через Москву». Тобто у розумінні Симона Петлюри Київський Патріарх мав бути на рівні з Московським. Звичайно, що для Патріархату треба багато працювати, але Церква вже обрала напрямок – з’єднати Українське Православ’я. Я вірю, що будуть змінюватися орієнтири, цінності, бачення архієреїв, ієреїв і мирян, які сьогодні є у єдності з Московським Патріархатом. І ця зміна буде відчутною.

DSC_2698

Владико, тепер поговоримо від глобального до конкретного. Як відбуватиметься переформатування у Львівсько-Сокальській єпархії? Ви сказали, що буде зміна статутів, але чи буде переформатування у межах кадрів, адже з’явилися нові парафії?

Вже є Журнал №1 Синоду нашої Церкви, де є певні роз’яснення щодо титулів архієреїв. Коли ми востаннє збиралися у Києві, зразу ж виникло питання щодо Львова, адже тут на місці є два православні Митрополити – я і Митрополит Макарій. Синод прийняв рішення, що його єпархія називається Львівською; а моя – Львівсько-Сокальська. Власне, слово “Сокальська” буде ключовим центром розрізнення єпархій. Тому саме таким чином будуть зареєстровані наші структури. Структура Львівсько-Сокальської єпархії з 11 деканатами залишається такою ж, як і була. Так само єпархія Владики Макарія. Ті парафії, які перейшли до нас, вливаються у ці структури. До Львівсько-Сокальської єпархії перейшли парафії з Жовкви, Тетевчиці (Радехівський р-н), Шпиколоси (Сокальський р-н). До Владики Макарія перейшли всі інші парафії, і як я знаю, він затвердив для приєднаних парафій окремий деканат. Нам зараз важливо усвідомити, що ми в одній Церкві. Ми часом не можемо ще  повірити, що є єдиними, тому часто вживаємо «капісти» чи «автокефалісти», ділимо себе за старими назвами. Тому ще має відбутися процес глибокого внутрішнього об’єднання всередині Церкви.

Власне, після Об’єднавчого Собору з’явилася інформація про відкриття ставропігії у Львові у межах Успенської церкви. Чи це не фейк?

Ні, це не є фейком. Таку думку висловив один із екзархів, що перебував в Україні під час підготовки до отримання автокефалії. У міру того, як розвиватимуться процеси приєднання парафій, буде виникати питання відновлення ставропігій, адже Вселенський Патріарх вже поставив це питання. Звичайно, найбільш історично промовистими були ставропігії у Києві та Львові. Тому очевидно, що у Львові буде це відновлено. Але це знову-таки залежить від представництва Вселенського Патріархату, яке зараз налагоджує організацію у Києві. 2 лютого, напередодні інтронізації Блаженнішого Епіфанія, ця ставропігія у столиці  була офіційно відкритою, я був особисто присутнім на відкритті, під час молебню в Андріївській церкві, також було представлено архімандрита Михаїла (Аніщенка) головою цієї київської ставропігії.

23

В інформаційному просторі часто виникає така думка: а чим Константинополь кращий від Москви? Чи можете розставити акценти для наших читачів?

По-перше, представництво Константинополя – це не юрисдикція, як у Московського Патріархату. Це своєрідне посольство, яке не поширює пастирські обов’язки на інші парафії. Такого ніколи не буде – ставропігія не відкриватиме парафії. Тобто тут уже відбувається інформаційна маніпуляція. У Московського Патріархату існує юрисдикція – канонічна територія з парафіями та духовними і що найбільше з ідеологічними впливами. Важливо також акцентувати увагу на тому, що Московська Церква – це сестра у відношенні до ПЦУ, хай навіть зла, але сестра, а Константинополь – Церква-мати. Тому ставропігія – це своєрідне посольство Константинополя для можливості кращого контакту, адже зараз Православна Церква України починає лише розвиватися і зміцнювати свої сили. Тому дуже добре, якщо ми матимемо представництво Константинополя у Києві і згодом у Львові, з яким можна буде консультуватися у певних питаннях.

Коли ми дивимось на статистику, то знаходимо цифри, що на Львівщині є 60 парафій РПЦ в Україні. Водночас перейшло більше трохи менше двадцяти. Чому так повільно рухається цей процес?

Мені видається, що не можна писати таким чином, як подають журналісти, мовляв, у процесі переходів лідирує Вінничина, Хмельниччина, Волинь і т. д. У цих областях зосереджена найбільша кількість парафій МП. Це несправедливо щодо Львівщині, оскільки тут зареєстровано лишень  60 парафій, а в інших областях, тих які я назвав від 400 і аж до 800. Тому зрозуміло, що там є кому переходити до ПЦУ. До речі, цифра з 60 парафій була зазначена на сайті Львівсько-Галицької єпархії УПЦ МП. Якщо говорити точно, то є 58 діючих парафій Московського Патріархату на Львівщині,  4 — це парафії на дому. Загальна кількість переходів на Львівщині — 17 парафій. Принаймні таку статистику подають у ЛОДА. Якщо розглядати Львівсько-Сокальську єпархію, то я знаю і можу перерахувати ті парафії, які не перейшли у межах нашої території: це громади: у Стоянові (Радехівський р-н), Раві-Руській, Бродах і ще парафія з Бродівського району, а також дві парафії у Червонограді і ще одна у Жовківському р-ні., тобто всього 7. Більше, звісно, зосереджено у межах Дрогобицько-Самбірської єпархії, особливо Турківський і Сколівський райони.

До Вашої уваги пропонуємо першу частину розмови з Митрополитом Димитрієм. Продовження інтерв’ю читайте наступного тижня

Розмовляла Юліана Лавриш

Світлини Оксани Бабенко, частина фото з Інтернету