Коли отець Олександр (Кілар) прибув до Святоуспенської Унівської Лаври, то узгодив умови перебування в обителі з нашим отцем-ігуменом. Він покірно сприймав усі умови, які міг надати йому монастир для затворницького способу життя. Він оселився у келії, яка була на першому поверсі. А над нею ішла сходова клітка по якій всі 40 монахів ходять, бігають, а то буває сотні разів на день. Щоб ви могли собі уявити, дорогі, як чутно всі кроки по сходах для того, хто живе у тій келії, то пригадаю таку історію, коли приїхав до нас Блаженніший Любомир на духовну віднову, то отець-ігумен Венедикт написав окреме звернення до братів, щоб ми майже на пальцях ходили по тих сходах, бо так відчутна ходьба у тій келії. А отця Олександра я не раз перепитував і перепрошував, що ми йому порушуємо спокій, то він завжди мені казав з усмішкою: “О, отче, я радію з того, що ви рухаєтеся, то динаміка, я тоді відчуваю, що монастир живе”. Ніщо не могло завадити отцеві Олександрові провадити такий спосіб життя. Він все сприймав як належне. Не бунтував, не хотів усіх ченців повчати, як вони мають ходити і поводитися. Хоч отець Олександр жив у великому монастирі поміж всіма нами, але його келія і спосіб життя були направду пустельницькими. Вікна свої у келії він заклеював папером, щоб не було нічого видно, окрім неба і верхівок дерев у лісі. Він у дні, коли виходив до нас у суботу чи неділю із затвору, навмисно не ходив територією Лаври. Тільки один раз на Святий вечір ми його вмовили прогулятися з нами територією монастиря. У всьому що він робив була закладена якась висока, благородна, спасенна ціль. Не було просто так – як вдасться, але він це все приховував від людського ока з певною метою.
Отець Олександр у моєму житті був першою людиною у якій я бачив правдивого монаха, згідно із всіма моїми уявленнями. Однією з молитовних практик була й така. Коли старець ходив довгими монастирськими коридорами, то можна було побачити, що очі його заплющені, що він із похиленою тривало молиться. У той час, коли отець молився перед іконами, то ти розумів, що твоя біганина, щоденні клопоти, то як бігати за вітром. І ти переконувався, що найважливіший – це час проведений у любові та молитві, а все інше колись не матиме значення. Про це часто казав і сам отець Олександр.
Брат Олександр мав тонке відчуття присутності Бога. Він відчував Його всюди і повсякчас. І це нас, молодих монахів, дуже будувало. Але це все він робив у смиренні та покорі. Це було дуже природньо,не з якоюсь виховною ціллю.
Нелегко описати духовність отця, бо це надзвичайно складна дійсність. Його духовність – це комплекс понять, практик, його особистих особливостей. Духовність старця Олександра – це його внутрішнє життя, що мало безпосереднє відношення до Бога. А тому це, у першу чергу, життя у благодаті, що проявлялася назовні різними чеснотами, дарами і плодами духовного характеру. Найбільше можна було ззовні побачити його внутрішній світ через молитву – чи то приватну чи то спільну у храмі і любов до ближніх.
Записано за відео із фб-сторінки ієромонаха Макарія (Дутки)
Повязані записи
