Автор у першу чергу звертається до богопосвячених осіб (монахів і монахинь) та духовенства, але важливий принцип, який вона розкриває, торкається кожного християнина.
«Приймімо як належне, що наші геніальні думки нікому не потрібні, і що світ не завалиться через їхню відсутність; і може навіть виграти, ставши трохи тихішим. Хтось готовий говорити і говорити, щоб існувати соціально; хтось – щоб повипендрюватися; хтось інший має потребу “думати вголос”… але думати вголос ніколи не було визнаною монастирською практикою протягом століть. Якщо ви хочете їх плекати, то краще облаштуйте свій побут інакше, наприклад, облаштуйте ларьок на ринку…»
Є чудова книжка з малюнками із одного французького бенедиктинського монастиря: La vie du petit Saint Placide – Житіє малого святого Пласідо. Один із малюнків розповідає, що «св. Пласідо отримав надзвичайне одкровення: він побачив постать, огорнуту в зосередженість, яка розмовляла з ним і сказала: Знай, Пласідо, що внутрішнє життя – це життя, яке є всередині. Потім вона зникла». І маленький Пласідо поспішає повідомити настоятелю про це надзвичайне одкровення… Окрім того, що ми посміхаємося, коли люди вкотре відкривають очевидне, бачимо тут важливу істину: молитва може і повинна формувати наші вчинки, вона може і повинна бути виражена в нашій пісні, але сама вона – явище внутрішнє. Вона є душею цих учинків і цієї пісні, дає їм життя та цінність, яких вони інакше не мали б; але сама вона прихована, як і душа. І так повинно залишатися.
Такий же урок ми можемо винести і з прихованої від нас молитви Сина Божого… тієї, яку міг почути тільки Отець. Це «царська тайна», яку, за словами Товії (Тов. 12:7), добре зберігати, а за наукою самого Господа – навіть необхідно: Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні (Мт 6, 6). Чи означає це, що ми повинні відмовитися від Літургії та заховатись з молитвою в келії? Зовсім ні; але щоб наш внутрішній контакт із Богом залишався між Ним і нами, а не був предметом одкровень (наприклад) у Facebook. І не лише тому, що це дуже легко веде під виглядом «свідчення» до фарисейської побожності напоказ.
Августин зміг це зробити безпечно, але він розкрив стільки своїх недоліків і помилок – і справді, він розкрив їх так багато, що врешті-решт його історія — це історія провини та благодаті, а не його власної чесноти. Хто хоче приховати свої падіння, нехай не намагається виявляти свої духовні підйоми. Також тому, що ми всі знаємо! – такі оповідки залишають внутрішню порожнечу, ніби вміст, який ми виплеснули зі себе, безповоротно залишився зовні. А посилювати порожнечу сенсу немає, вона й так вже в нас і лише чекає, щоб дати про себе знати.
Це трагедія, ці постійні одкровення і це постійне виплескування всього вмісту, щоб нічого не залишилося всередині. Як так – скаже хтось – хіба погано ділитися добром, яке маєш, давати свідчення? – Отримай більше цього добра, перш ніж почнеш про нього говорити! Бо говорячи, ти не тільки ділишся, але й розповідаєш – з усіма можливими наслідками цього; і деякі з них нездорові для тебе, наприклад, порушення зосередженості або легкий шлях до марнославства, як зірки фейсбуку. Натомість ділися з людьми тим добром, яке ти робиш їм, в тиші, що народжується з твоєї молитви: свідчення буде дієвішим.
Зробиш краще, якщо поповниш ряди тих, хто зосереджений і шукає Бога глибиною свого серця, ніж велику кількість балакучих, яких вистачає і без тебе. Подібне було і в минулому, щоправда без фейсбуку; зрештою, Кохановський уже писав про свою велику проповідницьку епоху: Бо тепер усі говорять, а ніхто не слухає. Саме так: усі говорять один поперед іншого, і коли вони так багато говорять, то вже більше не знаходять часу чи зацікавлення до того, що поруч говорять інші… Я пам’ятаю, як мати Едіт іноді казала якійсь балакучій душі: «Не говори так багато!» – з великим жалісливим наголосом на останньому слові.
Наші реколектанти, які приїздять сюди на вихідні, провадять у тиші менш як два дні. Здавалося б, що тут такого? Але вони від’їжджають вражені й захоплені тим, яка дивна річ ця тиша: переживаючи її, так багато навчилися. Страшно подумати, скільки тієї тиші ми могли би мати, але ми витрачаємо її, як щось непотрібне. Совість і розум повинні підказувати нам, коли говоріння є справою потреби і любові, і тоді воно потрібне і добре; але чи питаємо ми взагалі про це совість і розум? Часто ми говоримо лише тому, що щось спало нам на думку, а як тільки воно приходить, то має негайно вийти з наших вуст! Ми навіть не питаємо, чи хтось хоче про це чути, чи комусь це цікаво – а ще й дуже ображаємося, коли комусь це байдуже, бо ж має бути цікаво! Ми навіть не питаємо, чи це взагалі потрібно і навіщо воно.
Приймімо як належне, що наші геніальні думки нікому не потрібні, і що світ не завалиться через їхню відсутність; і може навіть виграти, ставши трохи тихішим. Хтось готовий говорити і говорити, щоб існувати соціально; хтось – щоб повипендрюватися; хтось інший має потребу «думати вголос»… але думати вголос ніколи не було визнаною монастирською практикою протягом століть. Якщо ви хочете їх плекати, то краще облаштуйте свій побут інакше, наприклад, облаштуйте ларьок на ринку. І якщо комусь у монастирі конче потрібно висловитися, то нехай зробить це письмово. Він задовольнить своє бажання висловитися, заповнить кілька зошитів або, принаймні, не буде нікого перебивати, відволікаючи від власних думок і змушуючи слідувати своїм.
Хто, як не ми, ширитиме тишу в світі? І поширюється вона не демонстративно, а життям нею насправді, вдома в клявзурі, так, що вона стає для нас необхідною, як дихання. Вона стає правдою про нас. І тільки в цьому випадку це не театральна декорація, не палац із фанери. Як можуть розвиватися внутрішні стосунки з Богом, якщо вся увага приділяється зовнішньому? Тому що це постійне крякання ніколи не стосується Божих справ, а завжди стосується поточних подій чи якихось спогадів чи асоціацій. Щось прийшло в голову, щось спало на думку, і вже виходить як із динаміка… Але ж нас завжди оточує цей потік актуальних (та минулих) дрібниць, то як зосередитися, якщо не перекрити його? Як можна молитися? На особисту молитву маємо час лише тоді, коли немає з ким поговорити. Добре хоч так… але, на жаль, цього жалюгідно мало.
Тишу потрібно любити як щось конкретне і позитивне, замість того, щоб розглядати її як якусь ваду, порожнечу, самозречення, недолік, покуту, подібно до журналіста, який, коли я попросила групу зупинитися, замовкнути і вслухатись у монастирську тишу, через хвилину застогнав: «Жахливо!» Ми повинні любити її саме як повноту: повноту шансу на те «Єдине, що потрібно» (див. Лук. 11, 41-42), заради якого ми прийшли сюди, і яке є в нашій душі, як якась глибока криниця туги: ми можемо навчитися черпати з неї, або можна заглушити цю тугу, висипавши в колодязь сміття. До своєї та чужої.
Було б шкода, якби це глушіння вдалося.
Уривок з книги «Записки про молитву»
Про автора:
Малгожата (Анна) Борковська OSB, народилась у 1939 р. – бенедиктинка, історик монашого життя, перекладач. Вивчала польську філологію та філософію в університеті ім. Миколи Коперника в Торуні та теологію в Люблінському католицькому університеті, де в 2011 році отримала звання доктора «honoris causa». Автор багатьох теологічних та історичних праць, фейлетоніст. Серед іншого, вона написала в 1997 році нагороджену премією (KLIO) монографію «Повсякденне життя польських жіночих монастирів у XVII до кінця XVIII ст.». Великої популярності здобула, видавши «Валаамову ослицю. Звернення до священнослужителів» (2018). Зараз вона дає конференції в рамках реколекцій бенедиктинців вихідного дня в абатстві в Жарновці на Померанії, де служить настоятелькою.
Також читайте: О. Ігор Гнюс OP: «Здебільшого молитва – це не біг на коротку дистанцію, це марафон»
Повязані записи
