Мрія про батьківство може втілитися у неочікуваний спосіб, коли батьки готові подарувати справжню сім’ю дітям, позбавленим опіки. Так сталося і з героями розповіді – подружжям, що, не лякаючись труднощів, відкрило свої серця на особливий дар життя. Історію багатодітної сім’ї з Києва, яка, окрім чотирьох біологічних синів, має і двох прийомних доньок у рамках конкурсу «Добра родина – щаслива дитина»* розповіла Катерина Бортняк, студентка Школи журналістики та комунікацій УКУ. Есе посіло друге місце.
«Це неймовірна подорож — батьківство у будь-якому прояві»
Шість усміхнених личок. У всіх — світле волосся і світлі оченята, і тільки в одного сина карі очі, як у батьків. У родині Тетяни та Єгора з Києва – шестеро дітей від п’ятнадцяти до двох років. Четверо синів народилися у цій сім’ї, а дві доньки – знайшли у ній свою домівку. Всі імена у тексті змінено.
Тетяна та Єгор одружені з 2005 року і спочатку дуже довго відкладали народження дітей, аби стати на ноги. Згодом, коли подружжя було готове, щось не складалося, і тоді вони заглибилися у тему адопції. Проте пізніше, у 2014 році, нарешті отримали довгоочікуване диво – першого сина, Романа, йому зараз вісім років. У країні було неспокійно, відбулася Революцій Гідності, анексія територій Донецької та Луганської областей. Втім, тема сирітства та адопції все одно не полишила сім’ю.
Через деякий час Єгор загорівся реалізувати мрію Тетяни про дитячий простір-садочок — так з’явилася маленька справа із великою ідеєю. За два тижні після відкриття у подружжя народився другий хлопчик — Кирило, якому зараз шість. Дитячий простір вимагав дуже багато сил та потерпів через локдаун під час коронавірусу, тому Тетяна та Єгор прийняли важке рішення його закрити.
Вже маючи двох дітей, подружжя було готове взяти ще діток. І тому вони знову повернулися до теми адопції. Тетяна та Єгор стали на облік як потенційні прийомні батьки та пройшли школу прийомного батьківства у Київському міському центрі дитини. Паралельно з цим вони дивилися анкети дітей на сайті Міністерства юстиції, Єгор їздив у кілька інших областей на знайомство. Та ті дітки вже були влаштовані або майже влаштовані в сім’ї.
Тетяна та Єгор шукали дівчинку або двох дошкільного віку — таких, як їх сини, чи молодших. Потім розширили пошук до трьох або навіть чотирьох дітей з однієї сім’ї — і хлопчиків, і дівчаток. У день отримання довідки про проходження школи прийомного батьківства подружжя дізналося, що Тетяна вагітна третім сином — Марком, йому зараз чотири. Втім це не відвернуло сім’ю від рішення прийняти дітей. Так Тетяна та Єгор знайшли двох сестричок — Лілію, якій зараз 15 років та Наталю, якій 10, що потребували сім’ї. Після довгого шляху знайомства, погодження і документації у 2018 році у сім’ї стало сім «я»: троє синочків і дві донечки.
«Перша зустріч двох синів зі старшою донькою Лілею була разючою — діти одразу її прийняли. Перший син Рома почав щось розповідати Лілі, а другий син Кирило просто взяв її за руку, і вони пішли у натовп незнайомих людей», — каже Тетяна. Зараз у подружжя Тетяни та Єгора — шестеро дітей: ще один синочок Степан, якому зараз два роки, народився вже після того, як Тетяна та Єгор удочерили сестричок. Тетяна жартує, що він єдиний кароокий син у карооких батьків.
У приватній школі, куди ходили дівчатка, вчителі дуже їх жаліли, адже, на жаль, не всі мають знання про спілкування із дітьми-сиротами чи прийомними дітьми: сестрички не є обділені, ростуть у щасливій родині, а тому жаль зайвий. Тетяна та Єгор дали можливість донькам розповідати друзям про їх появу у сім’ї тоді, коли вони будуть готові самі. І оточення дівчат дуже спокійно сприйняло цю інформацію.
У Києві сім’я відчувала дуже різне ставлення, і здебільшого питання виникали через те, що родина багатодітна, а не через адопцію.
«В одному з нових житлових мікрорайонів Києва я почувалася серед своїх — там було багато родин із трьома і більше дітьми. А от в старіших районах я стикалася зі зверхністю, мовляв, “нарожала”. Ті, хто знайомився з нами особисто, і близько не мали такого ставлення», — згадує Тетяна. На сім’ю навіть декілька разів нападали сусіди – суд виніс їм за це штраф за це. Служба у справах сім’ї перевіряла родину і видала документ, що претензій до них нема, проте сусіди все одно були налаштовані агресивно. Радили віддати дітей в садочок і «трохи відпочити», на що Тетяна відповідала, що втомлюють не діти, а чужі поради.
Попри всі виклики, Тетяні надає сили те, що вони з Єгором чинять правильно, а діти — це стимул. Дівчата мають сім’ю, батьків, братів і майбутнє, яке дуже відрізняється від того, яке могло в них бути. Тетяна каже, що усі діти — дуже цікаві особистості, розумні та творчі, вміють жартувати і при цьому в них є багато власних точок для зростання.
«Я не вважаю себе супергероєм. Я мама, багато-мама, багата мама на дитячу віддачу. За освітою я викладач вищої математики у вишах. Працювала за фахом шість років, і зараз маю схожі відчуття: вони неймовірні люди — ці діти. Це чудо, що вони з нами!» — каже Тетяна. Вона звертає увагу, що діти дозволяють прожити своє дитинство з точки зору дорослого — це дає багато інсайтів.
Зараз уся сім’я евакуювалася за кордон — в Канаду. Нове оточення бачить просто багатодітну родину. «Ми не приховуємо звідки в нас стільки дітей, і при цьому не поспішаємо розповідати про все — люди з часом дізнаються про стан речей і сприймають, що так і має бути», — розповідає Тетяна.
Старша донька Ліля, якій п’ятнадцять, сумує за друзями. В Києві в неї вийшло налагодити спілкування і здружитися із деякими однокласниками, з’явилася компанія, вони почали приходити у гості, і в цей момент все змінилося — сім’я виїхала, тому зараз все спілкування в Інтернеті. Тепер її чекає той самий шлях: ввійти у нове оточення, знайти друзів, розвинути нові стосунки — і все це новою мовою. П’ятеро молодших сумують за спілкуванням із бабусею та двоюрідним братом. Інтернет тут не рятує.
Діти проходять шлях адаптації у новій країні — це зараз найважчий період, вивчення мови і менше розважальних центрів. «Моя головна ідея батьківства полягає у тому, що діти — це люди, але поки що маленькі, і вони мають навчитися жити своє життя самостійно! Вони тимчасово так близько до мене. Тож ми вчимо їх жити насичене життя в будь-якій ситуації», — наголошує Тетяна.
Тетяна все ще нервує, коли діти граються у магазині, але коли бачить приязні усмішки, то розуміє — це правильно. У школі дітей вчать співчуття, прийняттю інших, вмінню висловити та відрізнити почуття, вчать відділяти людей від вчинків. В цьому, впевнена Тетяна, нам є куди рости.
Тетяна радить усім батькам, які хочуть взяти дитину з притулку, спочатку дати лад своїм відчуттям і почуттям, можливо піти до психолога, аби зрозуміти, що стоїть за бажанням взяти дитину. Не зайвим буде і піти на курси прийомного батьківства, знайти родину, що взяла дитину в сім’ю, і поспілкуватися з нею, дослухатися до порад. Те саме стосується і тих, хто хоче народити дитину.
«Ви зустрінетеся із неймовірним речами, подіями, станами та дізнаєтеся дуже багато нового про себе, своїх партнерів, своїх батьків, рідних та друзів, а також про малознайомих і зовсім незнайомих вам людей, про оточення, суспільство, і про країну, де ви живете. Дізнаєтеся про ваші права та обов’язки щодо дітей, а ще де ви помилилися і в чому винні. І про гроші будете знати чимало нового! Це неймовірна подорож — батьківство у будь-якому прояві», — каже Тетяна.
* Конкурс есе «Добра родина – щаслива дитина» протягом трьох місяців проводили Служба у справах дітей Львівської міської ради та Благодійний фонд Голоси дітей за інформаційної підтримки Zaxid.Net та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Учасники писали тексти про всиновлення або сімейні форми виховання, про пошук батьків і домівки і про те, якою повинна бути любляча сім’я для дітей, які її так потребують. Метою конкурсу було привернення уваги до питань та проблем дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування, тих дітей, які перебувають у закладах. «Духовна велич Львова» знайомить із роботами переможців конкурсу – свідченнями надзвичайних історій у звичайних людських життях.
Також читайте:
Невигадані історії. «Візьміть дитину не заради себе. Зробіть це заради неї»
Василь Писарчук: «Багато хлопців запитує, чому Господь допускає війну»
Василь Черевко: «Правдива побожність… це дбати про вдів та сиріт»
Іван Сподар: «Для людей, які приїхали до Львова, тут чимало нового»
Повязані записи
