Крістіна з дитинства міряла усиновити дитину, тому що сама спізнала сирітське життя. Долаючи перешкоди, разом зі своїм чоловіком Кирилом вони прийняли в свою сім’ю маленького Демида. Попри серйозні проблеми зі здоров’ям у малюка, батьки подарували йому повноцінну сім’ю. Цю дивовижну історію про силу справжньої любові розповіла Анастасія Крупка, студентка Школи журналістики та комунікацій Українського католицького університету, представивши її на конкурсі есе «Добра родина – щаслива дитина»*. До вашої уваги – розповідь про родину Язєвих, що посіла на конкурсі третє місце.
«Візьміть дитину не заради себе. Зробіть це заради неї»
Маленький усміхнений хлопчик з великими очима кольору блавату. У них живе цілий світ, який понад рік тому вдалося врятувати подружжю Кирила та Крістіни Язєвих.
Демиду було два з половиною, коли у нього з’явилися нові батьки. Мама хлопчика розповідає, що з дитинства мріяла усиновити дитину. «На жаль, я сама залишилась без батьків і була під опікою. Тому я знаю, що таке дитячий будинок, і чудово розумію, що малюкам там не місце», — каже вона. За словами Крістіни, розставити всі крапки над «і» у втіленні давньої мрії допомогла підтримка чоловіка. Деякі страхи, як-от організувати спільний побут та чи буде взаємна любов, пара долала на терапії з психологом. Це допомогло подружжю усвідомити, що воно готове до всиновлення та не зважати на реакцію інших людей. Тож пара розпочала процес.
Мама Демида каже, що тоді інформації в інтернеті та соцмережах було дуже мало. «Я натрапляла на усиновлювачів з Росії та Білорусі, українців не було. Тому почала вести сторінку в Instagram, щоб розповідати про наш досвід. Хотіла бути корисною іншим», — пригадує вона. Подружжя насамперед звернулось у районну службу у справах дітей, де отримало список необхідних документів. А далі розпочався шлях з пошуку малюка. Усі стежки привели до Житомира.
Батьки кажуть, що коли побачили сина, зрозуміли, що це — любов з першого погляду. «День, коли ми забрали Дьомчика додому, був незабутнім та щасливим, — каже мама. — Проте найбільше мені запам’ятався наш обід. Мене вразило те, наскільки дитина була голодною. Син їв не просто з апетитом, бо було смачно, а з таким страхом, ніби у нього зараз заберуть їжу. Це було дуже сумно».
Крістіна розповідає, що ім’я хлопчикові давали разом з чоловіком. «Сина звали Дмитриком. Але ми достовірно не знали, чи це ім’я йому дала мама, чи хтось у пологовому. Ймовірно, це був другий варіант, тому ім’я ми вирішили змінити. Тим паче, хлопчик на попереднє ще не відкликався», — розповідає жінка.
Зараз Демиду три з половиною. Він любить щодня дізнаватися щось нове, пустувати, малювати фарбами, обожнює музичні іграшки та гойдалки. А ще, як каже жартома мама, полюбляє перевіряти батьків на витривалість та терпіння. «Та річ у тім, що Дьома у нас — хлопчик з особливими потребами. Коли ми його забирали з дитбудинку, то знали, що у нього епілепсія. Проте згодом виявили ще одне захворювання — генетичну енцефалопатію (ураження головного мозку). Але нас це не злякало», — каже Крістіна.
Через це хлопчику поки що не розповіли про його справжніх маму і тата. «Він зараз через хвороби не зможе цього збагнути. Проте коли він виросте і буде готовим, то ми обов’язково розкажемо йому про батьків, які, на жаль, не змогли його виховувати, — каже Крістіна. — І якщо він захоче їх знайти та познайомитися, ми з чоловіком допоможемо йому. Я переконана, що кожна дитина має право знати свою історію, походження та своїх рідних».
А ще Крістіна впевнена: дітям не місце у дитячих будинках. «Вони не повинні там бути, — каже вона. — Та й чужих дітей не буває: усі мають жити в повноцінних сім’ях». Людей, які замислюються про усиновлення, жінка закликає не романтизувати його і не думати лише про те, що вони роблять хорошу справу. «Насправді це дуже складно і відповідально. Діти не потрапляють у дитбудинки зі здорових сімей, тож мають величезні травми навіть у маленькому віці. Батьки мають бути до цього готовими», — каже Крістіна. Та додає: «Візьміть дитину не заради себе. Зробіть це заради неї».
* Конкурс есе «Добра родина – щаслива дитина» протягом трьох місяців проводили Служба у справах дітей Львівської міської ради та Благодійний фонд Голоси дітей за інформаційної підтримки Zaxid.Net та Школи журналістики та комунікацій УКУ Учасники писали тексти про всиновлення або сімейні форми виховання, про пошук батьків і домівки і про те, якою повинна бути любляча сім’я для дітей, які її так потребують. Метою конкурсу було привернення уваги до питань та проблем дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування, тих дітей, які перебувають у закладах. «Духовна велич Львова» знайомить із роботами переможців конкурсу – свідченнями надзвичайних історій у звичайних людських життях.
Також читайте: Василь Писарчук: «Багато хлопців запитує, чому Господь допускає війну»
Василь Черевко: «Правдива побожність… це дбати про вдів та сиріт»
Іван Сподар: «Для людей, які приїхали до Львова, тут чимало нового»
Повязані записи
