Читати книгу мемуарів Патріарха Йосифа (Сліпого) було цікаво, але водночас важко. Насамперед хотіла висловити величезну подяку отцю Іванові Дацьку та пані Марії Горячій, які взялися за цю титанічну роботу – упорядкувати дуже цінні мемуари Людини, яка виходить поза межі своєї епохи і часу, яка, зрештою, не тільки належить Українській Греко-Католицькій Церкві, але і всьому українству. Для мене, молодої людини, яка, на щастя, не народилася у Союзі, а вже у вільній Україні, ці спомини є свідченням кривавої і потворної доби ХХ століття, яке свого часу журналісти відомої «The New York Times» назвали «століттям Антихриста». Це не просто історичний пласт часу із війнами, конфліктами, поділами, але духовно-моральний вимір, який дає підстави для аналізу внутрішнього мікроклімату людства. Опис конкретного мученицького шляху Патріарха Йосифа накладається на фокус теперішніх наслідків для нашої держави, особливо у контексті війни Росії та України.
Життя Патріарха Йосифа Сліпого – це презентація середовища елітної Галичини кінця XIX – XX століття. Зі «Споминів» дізнаємося, що народився Блаженніший у доволі заможній селянській родині. Коли я читала докторську працю Блаженнішого Любомира про Митрополита Андрея і тепер оцю книгу, в обох випадках мене вражала комунікація дітей і батьків, тогочасна система виховання. Наприклад, Патріарх Йосиф згадує, що його батьки завжди ділилися хлібом і сіллю з подорожніми, незаможними селянами; його дідусь складав гроші на побудову храму у селі, після пограбування і втрати коштів, почав збирати знову і все ж реалізував задумане. Щонеділі та свята родина Сліпих була у храмі, з дитячих літ молитва для Патріарха була чимось важливим і живим, він розпочинав нею день і завершував його. Подібно, як у Митрополита Андрея. Коли батьки дали синові блискучу європейську освіту, сподіваючись на спеціалізацію у юриспруденції, молодий Роман пише листи до батька про вибір свого життєвого шляху. Спочатку батько не погоджується на синове прохання, проте через деякий час схвалює вибір. До речі, це гарний приклад для молодих людей, як вони мають спілкуватися зі своїми батьками, – не звинувачуючи їх, не висуваючи власних потреб, а зі всією повагою прохаючи про благословення. Ці маленькі фрагменти дають підстави стверджувати, що маємо плекати гарні сім’ї, бо кожна родина є фундаментом для творення національної еліти.
Обираючи свій неодружений священичий стан, Патріарх Йосиф мав надію на працю у науковій сфері, тому написав і захистив дві докторські праці – одну в Інсбруку (Австрія), іншу – у Римі. Повернувшись до Львова, була потреба розвивати богословську науку і творити освітнє теологічне середовище на зразок європейських університетів. Проте такі прагнення не вписувались у тогочасний контекст. Треба було пильнувати, аби вороги українського народу з різних напрямків не знищували того, що вже існувало. Тут Патріарх згадує і тих продажних «добродіїв» серед духовенства, які ставили палиці у колеса. Читаючи історію ректорства Блаженнішого інколи думаєш, як ця людина змогла таке витримати – реагувати на різні зовнішні виклики, одночасно відстоювати ідею Церкви та приглушувати внутрішні бунти. Але це був лише початок випробувань. Після смерті Митрополита Андрея Патріарх Йосиф стає Екзархом Великої України, який має багато планів і задумів для налагодження механізмів релігійного середовища в Україні. Проте така діяльність була кісткою у горлі для «совєтських властей». Тому розпочалася довга і мученицька Голгофа цієї, без жодної патетики, Великої Людини. Я не буду детально зупинятися на тих картинах жахіть, які довелося пережити Патріархові, гадаю, що кожен українець просто повинен це сам прочитати і для себе осмислити! Коли ознайомлювалась зі споминами із довгих років заслань, чомусь пригадувала собі уривки із «Саду Гетсиманського» Івана Багряного. Кого можна було побачити у цих мордовських «лагерях»? Інтелігенцію – освічену професуру, католицько-православне духовенство, вчених і письменників, музикантів та акторів. Одним словом тих, які були живими смолоскипами у суспільстві, тих, які радше плили проти течії, ніж за нею і руйнували потворну ідею комунізму. І ось ці інтелігентні в’язні змушені були ділити камери із моральними потворами – вбивцями і ґвалтівниками, злодюжками, що не втрачали нагоди вкрасти чи продати людину задля власної вигоди. Це був не просто людиноненависницький режим, а справді період владарювання сатани із втратою гідності, душі й серця. Вражає, що Патріарх Йосиф не здавався, зумів витерпіти все – на сухариках і переданих потайки родзинках, з яких видушував саморобне вино, відправляв Літургії; таємно сповідав, поводився дуже обережно і вмів виявити пастки «стукачів» і «оперів». Коли читала про те, як спецслужби КГБ знищили наукові напрацювання про історію розвитку Церкви в Україні та величезну кількість послань, мене охопив жаль за тим, що ми могли почерпнути набагато більше з цієї Постаті, але цього не станеться. На основі тексту «Споминів» можна відзначити, що Патріарх був дуже строгою та водночас милосердною людиною. Він пригадує очну ставку в одній з в’язниць із блаженним владикою Миколаєм Чарнецьким. Через м’якість характеру і страх владика Чарнецький все розповів спецслужбам. Пізніше кілька разів просив вибачення у Патріарха, проте той не гнівався, як тільки мав можливість передати сухарі чи кілька рублів владиці, який перебував в іншому таборі, робив це неодмінно. Також важливо, що упорядники видання залишили мову Патріарха, яка знову-таки віддзеркалює дух тодішньої Галичини.
У фільмі «Іван ХХІІІ – Папа миру» є дуже гарний фрагмент, коли Святий Папа Іван ХХІІІ, який, зрештою, піклувався для того, аби витягнути Патріарха Йосифа з цих жахливих заслань, зустрічає його під час аудієнції. Не знаю, чи так було насправді, оскільки Патріарх Йосиф мав дуже строгий і незламний характер без будь-яких сентиментів, проте у фільмі це дуже чуттєво передано – Блаженніший заходить до робочого кабінету Папи, падає зі сльозами на землю, Папа Іван ХХІІІ підходить до нього, схиляється і також починає плакати. Цей момент – свідчення мучеництва і завершення Голгофи, надії на воскресіння і життя катакомбної Церкви, яка, зрештою, вижила через таких Мужів і ще тисячі мучеників, імена яких нам не відомі.
На щастя, до наших днів все ж дійшов дуже важливий документ – «Заповіт» Патріарха Йосифа Сліпого. Гадаю, що цей текст має також прочитати кожен, бо він дійсно передає думки людини поза часом, а водночас є джерелом для сучасних роздумів. У цьому посланні є важливий фрагмент, який, на мій погляд, актуальний і для сьогоднішнього міжконфесійного українського життя: «Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви та Народу – це наше нещастя, це наш споконвічний гріх! Замислювався я над причинами цього невтішного явища: це насамперед недостатня богословська освіта, виховання в чужих школах, впливи чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви, якій покликані вони на вершинах служити… Гнилими овочами отого всього є легковаження всього, що наші діди і прадіди здобували і своїм трудом, і жертвами, зневажання свого, рідного, супроводжене погонею за почестями, жадобою влади, що так нагадує боротьбу за удільні князівства в часі занепаду Київської держави, і, врешті, хиткість характерів, виявом якої стає вислужництво перед чужими і доземні поклони чужим богам!».
Завершення цього документа для багатьох наприкінці 80-их років минулого століття виглядало дещо казковим і нездійсненним, проте минув час і справдилася частина передбачень Патріарха. Думаю, що невдовзі зможемо повністю виконати його заповіт: «Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і постануть на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея. Вмираю і відходжу з цього світу як той, кого він, Сл. Б. Митрополит Андрей, Глава нашої Церкви, владою своєю покликав на Екзарха Великої України. Якщо такою буде воля Божа і бажання Українського Божого люду, складіть мою домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії. В підземеллях Київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, коли буду плоттю померлий!»
Отож запрошую прочитати і зробити висновки, побачити тяглість цієї монстроподібної російської традиції, яка лише змінювала обличчя. Проте кожне земне пекло перейти можливо, якщо віддатися під Божу милість, а Боже завжди зверху. Великий подвиг цього часу – пройти через ці тортури гідності, проте не менший – сьогодні не змарнувати цієї пам’яті та не стати на граблі минулого!
Юліана Лавриш
Повязані записи
