Про такі життєві історії як у львів’янки Лаврентії Харів можна сміливо писати романи. І вони будуть по-сучасному мотиваційними, адже, переживши сталінські репресії, різноманітні випробування, ця унікальна жінка не втратила радості від життя. Навіть у літньому віці, коли їй вже за 70-т, продовжує допомагати українській армії. Роками пані Лаврентія разом із однодумцями створює маскувальні сітки для захисту наших воїнів. Зізнається, що ця волонтерська робота їй подобається, а ще дає відчуття, що вона є дуже потрібною. Перебуваючи постійно у праці, пані Лаврентія не боїться повномасштабної війни з Росією. Каже лишень, що не хотіла би звісно такого життя для своїх дітей і внуків. Але з нами є Бог, тому все буде так як потрібно – впевнена наша співрозмовниця, яка екслюзивно для “Духовної величі Львова” повідала історію свого життя, а також рецепт радості на щодень.
-Розкажіть скільки років Ви плетете захисні сітки для армії?
-Працюю із самого початку, практично із Майдану. Тоді ми зі своїми дітьми зробили у себе в хаті штаб-квартиру, приїздили хлопці до нас, забирали все, що ми їм приготували. А почалася більша біда – тоді мені казали, що є потреба у руках для плетіння сіток. Мені донька розповіла, що на вулиці Чупринки є така акція. Тож, ми почали з однодумцями плести маскувальні сітки спочатку на території храму Климентія Папи. А згодом нам надали приміщення у колишньому Укртелекомі.
-А коли ви зрозуміли, що є потреба у маскувальних сітках?
-Дякувати Богу, даємо собі раду. Мені ця робота подобається і вона потрібна. Я знаю, яка війна буває, бо я то пережила з дитинства.
-Зараз кажуть, що невдовзі може початися повномасштабна війна з Росією. Боїтеся?
-За себе не боюся, я вже не у тому віці. Але хвилююся за своїх дітей, онуків. Не хотілося б, щоб вони так страждали як ми, свого часу. Хочеться, щоб узурпатор не приїхав до нас, не зробив тут ісконно-рускую землю. Думаю, що так не буде. Звісно, люди хвилюються. Але українців люблять у світі, розуміють нашу ситуацію і допоможуть нам. Бог з нами і не допустить того, що було колись.
-Знаю, що ви з родини репресованих, розкажіть трохи про це, будь ласка.
-Мені було 5 років, коли ми були вивезені на Сибір. Памятаю все. Як мене наздоганяли на машині, бо я втікала від тих “товаришів”. НКВДисти приїхали за мамою, яка була у своїх батьків. І за нею приїхали. Бо одна мамина сестра була зв’язковою Шухевича, другої сестри чоловік був в УПА, його у криївці знищили. І батьків приїхали забирати і маму відразу. А ми із сестрою були у клубі, бавилися там, наш тато був музикант і ми мали таку можливість. Я підбігаю до своєї хати і бачу, що біля дому машина грузова, на машині мої дідусь з бабцею, на вулиці, травень, а вона у кожусі, на ній тепла шаль. Я до вікна – побачила погони і почала втікати. Мене догнали, завели до хати. Запам’ятала, що мама тримає мішок, а бабця свіжий хліб витягає з печі і у той мішок. Нас завезли у Львів у Пересильний пункт, там де зараз Територія Терору. І там ми були від травня до серпня. Пригадую як нас водили у баню, як на прогулянку. Як ті вишки стояли. Перша камера була у підвалі, було дуже сиро. По стінах буквально стікала вода. Раз на день нас виводили на прогулянку. Тепер у Території терору знайшла те місце, де була наша камера. Вона була практично у землі, віконечко було над землею. Пам’ятаю гарно товарняк, яким ми їхали 2 місяці. Показали нам весь Радянський Союз, щоби ми були розумні, вивчали географію (сміється).
Пам’ятаю перший тунель, коли нас довезли до Уральських гір. Ми звідки знали, що то тунель серед гір? Нам здалося, що нас завозять у п’єц, нас везуть палити. Почали плакати, кричати. І то був плач, молитви, крики. Але переїхали, перехрестилися. Слава Богу, живі. Стояли довго, ешелон ішов. За Уралом вже були кримські татари. Ніколи не забуду тих двох татарських жінок, які підійшли до нас зі сторони, де не було конвою і запитали, що нам треба. Мама попросила у них теплої води, щоб помити мені і сестрі голови. І довго їх не було. Мама переживала, що їх злапали і знищили. А вони принесли воду і теплу картоплю. І я завжди, як бачу кримських татар дякую їм за теплу карптолю і воду і вони з таким здивуванням це чують. Тоді розказую про цей випадок і та розповідь закінчується сльозами нас обох. І ті перші дні, коли привезли нас туди на Сибір, за Четою, де до Китаю було 100 кілометрів. Там був недобудований барак. Ми з буржуйкою, на підлозі якось переночували, бо ніхто нічого не мав.
Потім нас поселили у колишній табір японських полонених. Їх знищили. Бо потім як діти почали бігати по сопках, то бачили зариті ніби могилки. Дали нам досить пристойний барак, а іншим не так пощастило, то жили у бараках як землянки. На той час, на засланні було багато львівських, еліта. Отців було чимало. Пам’ятаю як один отець завжди мене на руки брав, як була мала. Тато мій був музикант. Він до нас приїхав. Його звільнили з тюрми і він відразу приїхав до нас у Сибір. Бо мамі тяжко було: двоє дітей і двоє старих. Тяжко було мамі, тим паче, що вона ніколи не працювала, а тут треба було йти десь працювати. То мій батько оркестр організував, танці, а отець хор. Ми жили з тим, що то назавжди. Там я і до школи пішла. Але коли Сталін помер, багато змінилося. Пам’ятаю той день, була сильна завірюха. Ми у школу ходили разом із сусідськими дітьми. Школа була не дуже далеко, але щоб через завірюху нас не пороздувало, взялися ми за руки. Пройшли половину дороги, іде назустріч однокласниця і плаче – ой не йдіть до школи “У нас такое горе, Сталин умер”. А ми довго не думаючи, розвернулися і пішли додому. Потім коли його не стало, почалися амністії. Ми були одними з перших, хто зміг повернутися додому. Також родина отця Миколи Цегельського. Ми з його дітьми були. Дітей самих вивезли у Сибір, без батьків. Старший мав 19 років, наймолодша була моєю ровесницею. Їх вивезли взимку товарняком, я їм не заздрю, вони дуже намерзлися.
-Коли ви повернулися до Львова, як вдалося адаптуватися до нового життя?
-Повернувшись, я пішла у рідну школу. У Сибіру 7 класів закінчила, а тут прийшла до школи. Пішла до школи зі своєю сестрою двоюрідною до директора і питаю: “Чи могла би піти до школи?”. А він мені каже: “Чому ні? Підете”. А один недоброзичливець говорить йому: “Спитайте, звідки вона приїхала”. Досі пам’ятаю те обличчя.Я почала плакати. А директор каже: “Чекайте, до чого тут та дитина?”. Нехай, директор з Богом спочиває, то чудова була людина. Він так переживав за мене, взяв мене під опіку. Нічого, непогано я школу закінчила.
-У Вас були труднощі, щоб вступити в університет через “неідеальну” біографію?
-Я закінчила медичне училище. Працювала зубним лікарем усе життя. У виш я не могла піти, бо після Сибіру. А мій двоюрідний брат був медиком і сказав мені, що можу вчитися у медичному училищі. Він був обласний хірург, а раніше був головним хірургом Львова, помер у 36 років від інфаркту. Тому я до пенсії практично працювала по спеціальності. Вона мені підходила по характеру. Я завжди могла вмовити людину, щоб тихенько сиділа. А зараз коли приходжу до стоматологів, то просто милуюся сучасним оснащенням.
-А де Вам вдається брати позитивний підхід до життя, попри пережиті труднощі?
-Я напевно такою народилася. Я де не прийду, завжди посміхнуся і поговорю з людиною: чи то з продавцем, чи з будь-ким. Вчора прийшла у ЦНАП за карткою львів’янина. Всі надуті у черзі. А я прийшла і кажу працівникам: “ой, дівчатка, ви такі гарні”. Ми вже виходимо колежанки. Я не вмію бути інакшою. Я така є. Так легше жити і ти не гнітиш когось, а даєш людині свою любов, теплоту, позитив. А то ми всі ходимо нахнюплені. Не можна! Чому всі за кордоном посміхаються? Я мала честь бути і у Канаді, і у Америці. Нам бракує любові і поваги один до одного.
Фото із сайту https://www.memoryofnations.eu/
Повязані записи
