Наскільки важливі акуратно виведені галочки навпроти кожного із завдань, якщо цей рік не приніс тобі бодай декілька вагомих духовних уроків?
Саме таким питанням я задалася днями, коли у соцмережах один за одним почали з’являтися фото із глянцевими посмішками та пунктами-переліками виконаного впродовж 2019. Як на мене, такі речі свідчать лише про одне – люди, які виставляють своє життя напоказ у такий спосіб, насправді прагнуть схвалення інших, бо самі не вірять у себе.
Тож як правильно підсумовувати свій рік і чи потрібно це робити?
Цьогоріч як ніколи мені важливо підвести підсумки не серед справ, які виконала, а найперше зрозуміти чого вдалося навчитися як особистості, як людині.
Які духовні уроки вдалося засвоїти? Чи стала я краще розуміти своє місце та призначення? Чи наблизилася до того ідеального образу людини, якою бачу себе в майбутньому?
Напевне, саме з таких питань слід розпочинати підводити підсумки. І як не дивно, чесно давши відповіді на них, ми починаємо розуміти, якими далекими від того, до чого нам справді слід прагнути є ті цілі, які ставили перед собою. Так, розпочавши із правильних питань, ти змінюєш свої пріоритети, а далі і свої цілі на рік прийдешній. Так цьогоріч було зі мною.
Тож чого вдалося навчитися?
Довіра – це прояв любові, а не слабкості.
З року в рік несемо у собі все більший тягар, щодня подумки повторюючи: «Я сильний і зможу справитися із усім сам». Та насправді ми не довіряємо іншим, бо боїмося, що нас образять чи зроблять боляче.
Довіра – це інструмент, що дозволяє справитися із страхом, відкритися йому і говорити собі, що ти можеш більше, не тому, що ти маєш бути сильним, а тому, що відчуваєш підтримку – довіру між друзями, рідними. Зрештою, тому що, довіряєш Богу своє життя.
Вчитися можна у кожного і щодня.
Чомусь прийнято у сучасному суспільстві, що за знання потрібно платити великі гроші. Ми ганяємося за новими професіями, стаючи все ширшими спеціалістами, та чомусь все менше розуміємо самі себе.
Одного разу я познайомилася із старшою жінкою, яка все життя прожила у своєму маленькому селі, де народилася. Вона немала вищої освіти і багато-багато років пропрацювала у колгоспі… Здавалося, що можна навчитися у цієї старої спрацьованої селянки?
Я саме переживала одну непросту ситуацію у своєму житті, коли доля звела нас знову. Тоді ця жінка мала серйозні проблеми зі здоров’ям. Здавалося, що кінець вже близько… Та у теплій розмові за чаєм я так і не почула від неї жодної скарги на своє життя, лише тихе і смиренне: «І так треба жити…». Тоді ця фраза вразила мене і тепер з відстані часу розумію, що це був важливий урок.
Ми можемо вчитися у будь-кого і будь-де. Все залежить від того, наскільки ми готові приймати уроки, які посилає нам Бог. Адже вустами таких (не)звичайних людей Він хоче достукатися до нас. Тож просто довірмося Йому та слухаймо. Сьогодні. Завтра. І увесь рік.
Мар’яна Зеленюк
Повязані записи
