Днями відомого православного священника Андрія Пінчука, який служить в селі Волоське Дніпровського району, заборонили у священнослужінні. Залишаючись кліриком УПЦ МП, отець Андрій активно боровся з проросійською позицією ієрархії цієї церкви. Завдяки своїй медійній та суспільній діяльності священник виносить на загальноукраїнський рівень обговорення важливих і болючих питань, які стосуються всього Православ’я в Україні.
Ми вирішили дізнатись про духовний шлях опального священника, а також про його плани на майбутнє. Виявилось, що за медійною постаттю «Веселого попа» стоїть не лише ревний душпастир та палкий патріот, але й успішний лідер територіальної громади та батько 14 дітей, 11 із яких –прийомні.
Я тоді нахилився до однієї жінки і питаю: «А що таке ваше алілуя?»
Потяг до віри в Бога, до церкви був у вас із дитинства чи з’явився у більш дорослому віці?
З 13-ти років почав замислюватися, а з 14-ти – ходити до церкви.
Що стало поштовхом для цього?
Таке відчуття, що Господь просто вів. У мене з цим пов’язано три історії з дитинства. Перша історія: коли я був у першому класі, бабуся вела мене за руку і розказувала про Бога. Вона не була церковна чи дуже віруюча. А я, радянський школяр, їй кажу: «Бабушка, Бога нєт». І в ту мить я відчув якусь густу, ледь не відчутну на дотик, темряву, яка мене накрила.
Близько того місця, де ми говорили, метрів за 100, є дитяча лікарня. І коли мені було років 11, я лежав там на лікуванні. В лікарні була спеціальна кімната для ігор, там стояв телевізор і показували фільм «Звєробой», який щойно вийшов на екрани. Друга серія фільму починається зі зйомок з повітря дуже красивого лісу, і головна героїня читає незрозумілі, незвичні слова. Але коли я їх почув, у мене всередині горіло серце, відбувалось щось незрозуміле. І лише через багато років я згадав, що це були слова з Нагірної проповіді Ісуса Христа. Це була моя друга зустріч із Богом.
А третій раз, коли вже ходив у храм, і буквально на тому ж місці, де колись сказав: «Бабушка, Бога нєт», поруч із тією ж лікарнею, я йшов у храм в неділю, читав про себе якісь молитви і внутрішньо відчув «Царство Боже, яке прийшло у силі». Це був особливий раз у моєму житті, коли Господь дав відчути таку велику благодать, яке мене потім зігрівала все життя. Я навіть, коли прийшов після храму додому, це все змалював, цей малюнок досі в мене на горищі.
В якому місті ви жили?
Дніпро.
А чому ви саме в церкву пішли? Що цьому сприяло? Ці роздуми, відчуття?
Це було так, ніби тебе хтось гукав.
А чому саме в православну церкву? Тоді ж, напевно, в Дніпрі було багато різних проповідників, місіонерів.
Це ціла історія. Спочатку я потрапив до якихось харизматів. Я побачив оголошення, що в ДК «Шинник» буде богослужіння, буде проповідник. Я пішов і був так вражений: вони всі поруч сиділи, і час від часу кричали: «Алілуя!» Я тоді нахилився до однієї жінки і питаю: «А що таке ваше “алілуя”?» А вона мені відповідає так піднесено: «Це найвища слава Богу!» Але було цікаво, вони навіть бісів на сцені виганяли, і люди там падали – їх штабелями розкладали.
Опісля я пішов до свого друга, його звати Сергій, він, до речі, зараз у Львові живе, програміст. І кажу йому: «Я таке місце знайшов, там нам все про Бога розкажуть». Він, між іншим, вважає себе тепер атеїстом. Його одного разу запросили бути хресним батьком, то він мене запитав, чи можна. Я йому кажу: «Куди тобі? Чого ти навчиш дитину? Що не можна в Бога вірити? Не лізь!» Але тоді він пішов зі мною до харизматів, а його мама ходила в православну церкву. І коли ми повернулись, вона каже нам: «Хлопці, тут щось не так. Андрію, так не можна. Ось є церква, туди і ходи». Вона мала на увазі православну церкву. І я вирішив почати ходити у звичний храм, і це мені запало до серця.
Якими були перші враження?
Я перший раз прийшов, трохи постояв – і в мене так стали ноги боліти! Я думав, що зараз впаду. І чекав, що Служба ось-ось закінчиться, не можна ж вічно молитися. А я простояв усього 15 хвилин. І коли вперше перехрестився, то здавалось, що на мене дивиться вся церква. Я до сусідньої бабусі нахилився і питаю, через скільки Служба закінчиться, з надією, що через хвилину-дві. А вона каже: «Ще годину, синку». Я тоді подумав: «Боже, які дурні, які дурні», і пішов додому. Наступного разу я вже 25 хвилин помолився, потім 35, а вже на четвертий чи п’ятий раз всю Службу був.
А ви розуміли, що відбувається на Службі?
Звідкіля? Як я міг зрозуміти церковнослов’янську мову? А хор складався з бабусь із шамкаючими ротами. Вони з любов’ю співали, але ж я тих слів не міг розрізнити. «Господи помилуй» я розумів, і ще сенс єктеній, а ось вже «Іже хєрувіми», «Отложим по пєчєнію» не розумів, тільки пізніше дізнавався – допомогло, коли став ходити в недільну школу.
Ви мало розуміли, але все ж таки вистоювали, що вас тримало?
Мені подобалось. Я відчував Божий подих.
«Скерування в семінарію я взяв хитрістю, як біблійний Яків»
Як ви задумались стати священником?
Це була справжня детективна історія.
Розкажіть.
Я не задумувався про служіння священником, бо вважав себе недостойним, так би мовити, «не по синку свитка». Я планував поступити на факультет, пов’язаний із фізикою. Я навчався у фізико-математичному класі і гарно вчився. І священники в тій церкві, де я ходив, запримітили мене, і коли я вже закінчував 11-ий клас, покликали мене і кажуть: «Андрію, ми тут про тебе з митрополитом говорили, ти так добре вчишся. Йди в семінарію». Я відповів: «Я не можу ось так відразу відповісти вам, мені потрібно порадитись зі старцями». Їх це чомусь дуже розізлило і вони почали мене сварити, мовляв, які старці, а ми тобі чим не старці?
Але я поїхав у Лавру, походив по печерах, помолився. І там сидів монах, я порадився з ним, розповів про свої сумніви, і він сказав: «Йди і вчись!» Я повернувся, але ті священники вже не хотіли, щоб я йшов у семінарію, бо їм здалося, що я їх принизив тим, що не послухав їх, а поїхав радитися в Лавру. Але це не означало, що я їм не довіряв – просто я мав у серці страх.
Насправді дивна їхня реакція.
І тоді я хитрістю, як біблійний Яків, взяв у митрополита скерування на навчання. Я сказав митрополиту, що є два священники, які готові дати мені рекомендацію, але вони дуже зайняті, що їх годі спіймати. А часу немає. Тоді він каже – ну візьми там, де можеш. Рекомендацію я взяв, а ті священники не знали, що я поступив, і парафіяни мене не видали, хоча навіть мені гроші збирали. Священники дізнались про те лише через кілька місяців, дуже розлютилися і зі мною не розмовляли років десять.
Читайте також: Львівський історик Данило Кравець про Православний Львів та церкву «на Короленка»
«Ректором семінарії став церковний “фрік”, який ненавидів українців»
Ви поступили в Київ?
Через те, що я добре вчився, закінчив школу лише з «п’ятірками» (на той час існувала п’ятибальна система, ДВЛ), мені дозволили вступити в Санкт-Петербурзьку Духовну семінарію. Це була середина 1990-х, конкурс був великий, але я успішно здав іспити і поступив.
Хто тоді був там ректором?
Ректором у мене спочатку був отець Василій Стойков (родом з Кіровоградської області, прожив 91 рік, помер в 2020, ДВЛ), літній, поважний, був гарний священник. А потім його замінив такий собі, якби то культурно сказати, церковний «фрік», єпископ Костянтин Горянов. У нього в житті було три ненависті. Він ненавидів студентів, так і казав: «Я єпіскоп – ви нічто». Він ненавидів будь-які прояви свободи. І третє – він страшно ненавидів українців. Це була головна ненависть його життя.
Його всі боялися, і якось під час однієї лекції з нього вкотре полізла українофобія. На цей раз дісталось греко-католикам. Я запитав у нього при всіх: «А що вам поганого зробили греко-католики?» А він каже: «Забрали у нас дві тисячі парафій». А я йому кажу: «Російська церква двічі приходила за XX століття на Західну Україну і двічі приносила православ’я на штиках – під час Першої світової війни, і після Другої світової. Греко-католиків репресували. Як ви думаєте, яке відношення до Російської церкви там буде?» Цим я підписав собі вирок. Пізніше цей ректор навіть у інтерв’ю якомусь назвав мене прихованим уніатом.
На той час ви, досить молодий хлопець, перебуваєте ще в процесі формування, але стикаєтесь з руйнівними явищами від людей, які мають бути для вас прикладом. Як це вплинуло на вашу віру та церковність?
Це гарне питання. Мабуть, знаєте, що відбулося? Я дуже рано став відрізняти Церкву як Божу установу, Церкву як скарбницю та хранительку Євангелія, традиції, духових настанов, від церкви як інституції, яка складається інколи не з дуже розумних людей, а інколи – навіть невіруючих людей з-поміж єпископів і так далі. Мій погляд на Церкву сформували певні книги. Насамперед це книга «Хресний шлях Іоанна Златоуста». З неї ми бачимо, що церква як інституція часто поборює свободу та прояви справжньої віри.
То чому ви все ж таки вирішили стати священником?
Ні, я вирішив покинути духовну семінарію та поступити в медичну академію.
Через «детективну історію» про ваш шлях в семінарію ми трохи упустили, чому ви все ж таки вирішили туди поступити? І чому, як ви кажете, пізніше передумали?
Господь проявляє свою волю трьома способами: або безпосередньо відкриває її людині, або через інших людей, або через життєві обставини. І ось другий і третій пункти певним чином підвели мене до навчання в семінарії. Пізніше я хотів полишити семінарію і не вступати в духовну академію, але мене зупинили священники, які були дуже важливими у моєму житті, яких я поважаю і на яких рівняюся. Вони не те що відговорили, а суворо зупинили мене. Тому по завершенні семінарії я продовжив навчання в духовній академії, але там у мене стався конфлікт з вищезгаданим ректором. Це вилилось у жорстке протистояння між ректором і студентами – до української теми додалася ще місіонерська тема, а закінчилось тим, що мене після третього курсу академії відрахували, не дали довчитись ще рік.
Читайте також: О. Михайло Сивак: «Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший»
«Мене висунули на посаду старости і я переміг, набравши понад 90% голосів»
І ви повернулись в Україну?
Я повернувся в Дніпро, пішов у звичайний храм, працював там викладачем недільної школи, займався місією серед дітей, і через три роки митрополит Іриней мене рукопоклав у священники і направив у парафію села Волоське, Дніпровського району. Це була пустеля. В єпархії казали, що це найбідніша парафія.
То скільки років Ви вже служите священником?
Дев’ятнадцять. Всі ці роки я служив лише у Волоському.
Дев’ятнадцять років у селі при тому, що ви самі – «дитя асфальту» – з великого міста.
Я абсолютне дитя асфальту. Я взагалі не знав що таке город чи сад. І це була катастрофа. В селі все на виду: чи в тебе все покошене, чи доглянуте, а я можу тільки кадилом махати і головою працювати, і трохи серцем. Тому мені було дуже складно.
По-друге, наша церква – це колишня баня, дах протікав, підлога з дощок різної довжини та ширини, і коли на тижні дощ заливав церкву, то в неділю там вже колихалася трава між дошками. В церкву ходило в кращому випадку три людини. І коли мене призначили в це село, там ще існувала «ячейка» комуністичної партії, для мене це було щось неймовірне. Ми відкрили недільну школу, зробили в селі перші гуртки, почали їздити з дітьми по Україні, об’їхали багато країн Європи. І тепер кістяк нашого храму – це батьки дітей, які колись прийшли до недільної школи.
Як тільки мене призначили, я пішов познайомитись із директором місцевої школи, він категорично відмовився зі мною співпрацювати. Я вийшов від нього пригнічений і бачу – діти в коридорі грають у теніс. Я поклав хрест в кишеньку на грудях підрясника, взяв ракетку і всіх обставив, і в найближчу неділю в мене вже було три пономарі.
Читайте також: Семюел Тоттен: «Це не Бог творить геноциди, їх вчиняють люди»
Можете книгу написати з назвою «Як швидко знайти пономаря?»
Пізніше ми насадили громадський сад – там і різні сорти бузку, і троянди. Це перше місце в селі, де з’явився безкоштовний Wi-Fi і вуличне освітлення. А в 2014 році на базі нашої школи ми створили шелтер для переселенців. Ми тоді приймали їх вперше зі Слов’янська, Краматорська. У тому ж році у нас в селі пройшло торнадо – шириною 100 метрів, висотою кілометр. Це торнадо рухалось по Дніпру, воно було таке біле, красиве. В ютубі є відео. Після того воно увірвалося в село, почавкало дві вулиці, машини піднімало, дахи зносило, газові магістральні труби поскручувало у вузли, і в селі випав рибний дощ. Люди сиділи і плакали, не знали, що робити.
Місцева влада нічого не могла зробити, то ми з друзями організували штаб. Збирали кошти, зверталися на різні підприємства, допомагали парафії УПЦ. А щоб знати, що кому потрібно, ми залучили кілька конструкторських фірм, які заїхали в село, обстежили і написали перелік необхідних для відновлення матеріалів. Люди це оцінили. Через півроку наша громада була з-поміж перших, які долучилися до децентралізації. Тому спільнота вчителів, спільнота фермерів і рада ветеранів села висунули мене на посаду старости і я переміг на виборах, набравши понад 90% голосів.
До духовного служіння додались господарські клопоти?
Не полишаючи священство, я чотири з половиною роки був старостою у громаді. І проводив радикальні реформи: водну, сміттєву, шкільну, благоустрою і туристичну. Загалом в той період ми залучили на територію нашого села 4 млн доларів інвестицій – була збудована нова триповерхова школа з ліфтом і обсерваторією, зробили повністю нові водогони, так що Швейцарська урядова агенція визнала водну реформу в нашому селі найкращою в сільській місцевості в Україні. У нас чотири села в громаді – ми всюди дали воду, яка пропала ще за генсеків Черненка і Горбачова. У нас промислові лічильники, які рахують, скільки води зайшло, передають інформацію GPS, насосна станція взагалі без людей працює і також передає інформацію через GPS.
Що допомагало вам пройти через оті всі торнадо і в церковному житті, і в житті громади?
Перш за все – родина, у мене 14 дітей. З них 11 – прийомні. З нами живе троє, вони зараз із дружиною в евакуації за кордоном. А також друзі, які були тобі по духу близькими. Ну і молитва, звісно.
Читайте також: Брат Бенуа: «Щоб помітити дію Бога у своєму житті потрібно бути уважним»
«УПЦ – це не десять парафій»
За цей час в Україні відбулось багато подій, в тому числі і в церковному житті. Весь цей час ви перебували в УПЦ МП. Яке у вас було ставлення до УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ?
Подібно до багатьох інших людей, я був під впливом певної пропаганди і ніяк не сприймав ні УАПЦ, ні УПЦ КП. Я сприймав греко-католиків, сприймав римо-католиків, у нас уже понад 10 років католики викладають при храмі англійську мову. А коли я возив дітей до Львова, то ми зупинялися тоді ще в богословській академії, тепер це УКУ. А УАПЦ і УПЦ КП я почав сприймати лише з 2018 року, після їхнього об’єднання та надання Томосу. З того часу у мене до їхньої канонічності жодних питань вже не виникало.
Ви доволі сильно критикуєте позицію єпископату УПЦ МП, але залишаєтесь в цій церкві, розуміючи всю гибельність ситуації, в якій вона свідомо опинилися. Чому ви не залишили цієї структури?
УПЦ – це дуже строката організація. В УПЦ є невеличке проукраїнське крило, і воно теж впливове. Але не таке впливове, як велике промосковське крило. А є ще «центристи», їхній рівень – це «молитися, поститися, не все так однозначно» за принципом «чья власть, того і вєра». Тому для мене було важливо, щоб змінилася сама УПЦ, щоб вона провела роботу над помилками. УПЦ – це не десять парафій. Це величезна релігійна структура, нещодавно найбільша в Україні, і для мене було дуже важливим виконати, як мені здавалося, свій обов’язок щодо церкви, якій я присвятив 30 років свого життя – допомогти їй повернутися на євангельські засади, а не стати монолітом «руского міра».
Як ви думаєте, вам вдалося, частково принаймні, це зробити?
Ні, не вдалося. Але інколи, щоб перемогти, потрібно бути готовим до того, що ти не переможеш, а програєш. Це ж Христос казав, що зерно, якщо не помре, то не принесе плоду (пор. Івана 12:24). Інколи ти маєш просто казати те, що бачиш, те, в що віриш, не зважаючи на загрози і на те, чи це принесе швидкий результат. Зерно, вкинуте в ґрунт, колись обов’язково проросте. Це мій шлях. Я мав це зробити, я це відчував. Взагалі, це мав хтось робити.
Читайте також: О. Ігор Гнюс: «В старі добрі часи Папа оголосив би Хрестовий похід»
«Як писав, так і буду писати»
В медійному просторі Ви обрали для себе формат, не зовсім звичний для церковного середовища – телеграм-канал «Веселий піп»; відверта, часом сатирична манера висловлювати свою думку – у фейсбуці. Чому ви обрали саме такий стиль?
Все дуже просто – це євангельський формат. Нещодавно мені один священник каже: «Навіщо ти спокушаєш людей форматом свого спілкування. Він же має бути більш християнським». Я кажу: «Я це розумію, але я тобі розповім, що таке християнський формат спілкування. Коли Христос не міг достукатися до розбещених та ошалілих керівників храму в Єрусалимі, і вже не міг пояснити їм словами, то просто взяв батога та поперевертав столи. То ти мене штовхаєш, щоб я поступав по-євангельськи, взяв батога і прийшов на засідання Священного Синоду?» Він замовчав та відповів: «Я все зрозумів».
Ми бачимо і в історії Церкви, і в Святому Письмі, що, крім служіння слова, є ще служіння пророче. Пророче служіння – це не тільки тоді, коли людина провіщає майбутнє: така людина перебуває, як би зараз сказали, «на межі фолу», а в церковній традиції це називається юродство. Така людина сповіщає речі, які вже неможливо сповістити звичайними словами. Бо від звичайних слів оскомина, і вони проходять повз тих, до кого скеровані.
Проєкт «Веселий піп» виявився доволі успішним у медійному плані – люди з різними позиціями активно беруть участь в обговоренні. Ви об’єднали в дискусії і своїх однодумців, і своїх критиків. Як ви бачите надалі своє пастирське служіння та свою активність в медіапросторі, враховуючи, що днями ваш керуючий єпископ Іриней заборонив Вас у священнослужінні.
В медіапросторі нічого не зміниться, як писав, так і буду писати. А в просторі свого священничого служіння – ми будемо оскаржувати в єпархії указ митрополита Іринея, також будемо подавати до загальноцерковного суду на Сарненського митрополита Анатолія, який поширив щодо мене наклепницькі звинувачення. Якщо митрополит Іриней не відновить мене у священнослужінні, то це його рішення ми теж оскаржуватимемо в загальноцерковному суді.
Спілкувався Андрій Толстой
Світлини отця Андрія Пінчука
Також читайте: Митрополит Макарій (Малетич): Мені казали, що я перевертатимусь в труні
Митрополит Нестор: «Важливо, щó ми розуміємо під Почаївською Лаврою»
Митрополит Філарет (Кучеров): «В Україні більше немає УПЦ Московського патріархату»
Повязані записи
