Адміністратор Патріаршої Курії УГКЦ о. Андрій Максимович є одним з перших українців, який став випускником Папської дипломатичної академії. Екслюзивно отець розповів, чи правда, що дипломатія – це про інтриги, чому священик – це дипломат, а дипломат – священик, поділився секретами виживання у Африці та історією, коли від смерті врятувала комунікабельність і наголосив, що священик не повинен боятися змін. Також о. Андрій назвав Патріаршу Курію серцем Церкви і підкреслив, що хотів би щоб всі люди у цій структурі працювали “з вогником” і любов’ю розуміючи, що їхня праця, свідчення і служіння – це серцевий імпульс.
- Отче Андрію, Ви більш як 9 років служили у різних дипломатичних Ватиканських структурах по різних країнах світу. Останнім часом Ви живете на “два міста”. У Львові та Києві. Як Ви себе чуєте у рідній Україні, але після довгих років у інших країнах?
- Завжди себе відчував сином і дитиною своєї рідної землі. Ніколи не відчував себе відірваним, попри те, що довгі роки проводив у навчанні та служінні від імені Української Греко-Католицької Церкви Вселенській Церкві. Тому відчуття близькості, інтегрованості у нашу реальність.
- Отче, Папська дипломатична академія і дипломатична служба Ватикану. Є багато різних думок про це. Але і у масовій культурі, серіалах, деколи багато вигадують про це, всілякі інтриги плетуть довкола цього. Скажіть, Папська дипломатична служба пов’язана з інтригами, чи є частина того, про що пишуть у масовій культурі, правдою, чи неправдою?
- Папська дипломатія інституційно – це найстарша дипломатія світу. Вона розвивалася динамічно, цілі еволюційні процеси. Те що притаманно людині – плести інтриги, могло хочеш-не-хочеш проникати до такої струтури як Церква. Але найважливіше як Церква до цього ставилася.Вона завжди трактувала це не не як інструментарій, а як деструктивний вплив,намагалася у виважений спосіб, через мудрі рішення, на це реагувати здорово і конструктивно.
“Ставлення Ватикану до нашої Церкви еволюціонувало”
Отче, Ви були донедавна чи не єдиним українцем, який завершив навчання у Папській академії. Ви сказали мені, що є ще один вже випускник.Чому така невелика кількість українців-випускників дипломатичних студій?
- Ну це складне питання, на яке я відповідь не зможу дати. Це пов’язано з різними історичними обставинами, внутрішньоцерковними розумінням важливості цієї інституції. Саме ставлення Ватикану теж еволюціонувало у ставленні до нашої Церкви. Вселенська Церква зауважила ріст , розвиток наш і таким чином плоди: гарна і велика кількість якісних добрих покликань – все це спричинилося що ми можемо щось запропонувати від нашої Церкви, поділитися тими дарами із Вселенською Церквою. Наскільки я знаю розпочинали це служіння від нашої Церкви, але я був тим, хто вступив і закінчив ці дипломатичні студії.
“Курс молодого бійця” Ватиканської дипломатії починається зі складних країн
- Наскільки я розумію, більшість тих, хто йде працювати до Нунціатури – це представники Латинського обряду. Чи є і представники східих Церков?
- Впродовж століть це була певна монополія Римо-католицької Церкви на це служіння. Але з часом коли Церква стає наповнена більш таким глобальним виміром, коли я навчався у нас було 33 студенти і 14 національностей, і серед них були 4 представники Східних Церков. Майже 11% від студентів академії на той час.
Першим, що мені показали у Африці, був цвинтар із сотнями могил місіонарів…
- У яких країнах Вам довелося послужити упродовж років Нунціатури?
- Отже, “курс молодого бійця” у Ватиканській дипломатії починається зі складних країн. В основному це Африка. Таким чином серед 7 випускників мого року, 6 поїхало до Африки. Це був 2008 рік. Мені потрапила така країна Бенін і Того. Це країна у Гвінейській затоці. До 60 року ці країни були колоніями Франціями. Бенін це Батьківщина такого феномену як Вуду. Я потрапив у саму серцевину народження цього руху. Це місійні терени. 25% країни було електрифіковано, 30% вміли читати і писати. Понад 150 племен. Багато викликів, зокрема малярія, якою довелося перехворіти неодноразово. Перша малярія була така “добряча”. Був у комі півтори доби. Але загартовуємося. Перша річ,яку мені показали, коли приїхав до цієї країни, був цвинтар перших місонарів. Понад 700 могил. Молоді монахи і монахині, які приїздили. Там спеціально написано,який у них був вік і скільки часу провели вони у Африці. Хтось рік, хтось півтора, а хтось і місяць. Вони помирали молодими, гинули від малярії і тропічних хворіб. І я запитував священиків, які там живуть, що керувало цими монахами, які знали на які ризики себе наражають. Ними керувала ця місія, відкритість на зміни та оптимізацію. Чого я бажаю всім нам. Бо Церква без відкритості на місію, на оптимізацію, без відкритості на новизну і зміни, як каже, Папа Франциск, не зможе мати успіху. Ми маємо це передбачати у нашій діяльності. Ватиканська дипломатія має таке неписане гасло: ” Ніколи – байдужість завжди нейтральність”. Тому Нунціатура була пов,язана з представленням Католицької Церкви і водночас представництво держави, як Ватикану. Це два крила,якими Католицька Церква оперує.
У дипломатичному служінні Святому Престолу, ми є священиками і дипломатами водночас
- Як Вас сприймали у цій країні, як Ватиканських дипломатів? Чи більш як священиків, чи представників дипломатичної служби?
- Специфіка дипломатичного служіння Святому Престолу у тому й полягає,що це можливість поєднувати твоє священиче служіння: душпастирювання, опіка, Вділення Святих Тайн, і статус дипломата, який має ефективний інструмент проповідування Євангелія, там, де класично священик, чи місіонер не проникає. Комунікація з державними органами влади і так далі. Це дуже таке рафіноване, дуже делікатне поєднання, але воно можливе. Дипломат ніколи не перестає бути священиком, священик ніколи не перестає бути дипломатом. І це таке здорове балансування, тебе вишколює. І водночас розумієш, що представляєш цілу інституцію. І це балансування є дуже ефективним інструментом. 70% кадрового забезпечення Церкви відбувається через Нунціатури. Нунціатура забезпечує ріст Церкви, поділи, розподіли, згрупування.
- Чи була загроза для Вашого життя під час дипломатичного служіння у інших країнах?
- Був такий випадок, і один мій друг, поляк, врятував мене. У Беніні було дуже мало білих людей. На 10 мільйонів людей півтора тисячі білих. На білих можуть часто нападати. Асоціація – коли бачать білого, автоматично вважають, що це дуже заможна людина, незалежно від того, який статус мають у європейському розумінні. Я їхав автом, а ми користувалися броньованими автами. Але кримінальні угрупування вишукують такі машини, зрошують пісок, і в момент хтось приїздить і створює тобі аварійну ситуацію. А пісок зрошений і ти починаєш буксувати і тоді збігається група людей, які починають погрожувати і забирати всі речі, і машину, ключі, усе. І це були вихідні, я їхав без водія,хоча ми зазвичай із водіями офіціні візити маємо. Я їхав до сестер монахинь на річницю їхнього Згромадження. І злочинці почали розхитувати авто, потім облили авто бензином. Я позвонив своєму приятелеві, який мав приватну охоронну фірму.І він каже: “Твої координати”, я сказав, а він: “Протримайся 3 хвилини, 43 секунди, я зараз приїду”. Він каже: починай вести з ними діалог. Я трішки відволікав їхню увагу. І він прилетів на вертольоті та почав давати автоматні черги по піску, щоб їх розігнати. Вони трохи розійшлися і він їм сказав: “Якщо ви ще раз цього чоловіка запам,ятайте його лице, побачите”. І таким чином мені було врятоване життя, і я це завжди буду пам,ятати. Це було непросте переживання, яке коштувало не одного сивого волоска. Але цей досвід загартував. Це були неймовірні виклики. Врятувала комунікативність . Дипломат має бути комунікативним, бути відкритим на будь-яку форму діалогу.
Я служив у Бельгії, а це одна з перших країн, яка випробувала закон про евтаназію
- У яких ще країнах Ви здійснювали своє служіння?
- Також це було Королівство Бельгія, Люксембург. Інша специфіка служіння. Для мене це так природньо і звично, що священик відкритий на зміни, на нові виклики, що не є складно. Від моменту вступу у семінарію. Священик, який не передбачає своїх змін, відкритості на оптимізацію, а мохом приростає до свого місця служіння, і вважаєш, що будь-яка ініціатива єпископа, щодо його переведення на інше місце служіння, у інший географічний вимір, то це створює цілу драму, цілу депресію. То це не додає користі і ефективності. У Бельгії були виклики секуляризації. Адже це одна із перших країн, яка випробувала закон про евтаназію. Навіть у Церкві у Бельгії вважають, що семінарія себе вичерпала. Там заохочують працювати якомога довше, не спішать святити. Це цікава форма. Якщо у Африці я загартовував свою віру і покликання, то Бельгія і Люксембург змусили переосмислити віру, цінності. Чим старше я стаю, тим більше розумію, що у світі все відносно, окрім Бога і цінностей. Решта все можна піддавати аналізу, студіювати. В мене є улюблене визначення Бога. Бог є Педагогом, вихователем. Бог промовляє і вчить тебе кодами. Він не говорить тобі прямо. Ти вчишся відчитувати Його посили. За допомогою молитви, Дарів Святого Духа, ти неодмінно розкодуєш Його педагогічний вплив і хист, щодо тебе.
- Чи є щось таке, що лякає в Україні?
- Байдужість і інтерність. Навіть всередині Церкви. І суспільства саме собою. Ми частина суспільства.
- Ви мали нагоду й в мусульманській країні послужити. Це Кувейт був?
- Частина мого життя – Революція Гідності. У той час я був повіреним Ватикану при Євросоюзі. Тому що у Брюселі є дві Нунціатури. Це рідкість. Не часто буває, щоб два представництва Ватикану було у країні. У Кувейті я був у самому ядрі арабського світу. Коли триває війна у Ємені, якя розпочалася у той час, як Революція Гідності, мені довелося туди їхати забирати тіла 4-ьох монахинь , який згвалтували і забили до смерті монахинь. Ми забирали тіла тиї сестер.
- Як відкрити Коди Божі до людей?
- Настирливістю і наполегливістю в покорі і смиренності. Ці коди можна відчитати, коли є відкритість на Бога. Коли людина не просто споживає, а все, що трапляє дає плід і аналіз. Не відусутність помилок. Не робить помилок, хто нічого не робить. Дуже важливо шукати відповіді на помилки і виклики і добре аналізувати досягнення, щоб їх покращити. Це мистецтво напевно. Пробувати терпеливо відшуковувати ті коди.
Патріарша Курія – це місточок до глобального виміру нашої Церкви
- Як для Вас ці понад 2 роки на посаді адміністратора Патріаршої Курії? Щоб Ви сказали про підсумки року?
- Ці 2 роки були насправді часом великого збагачення. Я вважаю, що наша Патріарша Курія – чи не найвідповідніше місце, щоб зрозуміти справжню сутність Церкви у різних її вимірах. Можна сказати: “я знаю свою Церкву, бо я десь там у Торонто служив”, наприклад. Але сюди стікається все життя Церкви. Наша Патріарша Курія – це хороший інструментарій, місточок для глобального виміру нашої Церкви. Досить сильний центр, це ядро магнетичне, яке притягує у своїй материнській любові. І з цього ядра ідуть гарні теплі промені,як від сонця. Яке зігріває і освітлює. І будучи центральною структурою, може подавати якісь напрацювання. Є колообіг крові по організму, але є й капілярний рівень. І роль цієї структури у Церкві дійти і до того капілярного виміру. Я безмежено вдячний Богові за те, що цей досвід дав мені Бог. Бо можна було послужити Церкві у різних єпархіях. І мені як адміністраторові, імпонує що ми навчилися більше комунікувати. Наші дії стали більш скоординованими. Ми маємо і Секретаріат Блаженнішого у Римі, маємо Морський Апостолят в Оддесі, екобюро у Франківську, представників з різних єпархій.
- Що зараз хотілося б досягнути у Патріаршій Курії?
- Мені хотілося, щоб служіння у Курії було з “вогником”, з “іскоркою”. Бо мене покликали. Щоб люди відчували, що вони причетні до чогось великого, що саме тут б’ється серце Церкви. Тут воно може давати імпульси, їх випромінювати. І я можу своєю працею, своїм свідченням і служінням це підтримувати. І з іншого боку – любов у тій структурі, де працюєш. Бо важливо любити ту структуру, де працюєш. Багато людей ходять на роботу як на каторгу. Щоб загроза байдужості і інтерності вивітрилася. Тоді і структура буде жити повним життям, сповненим енергії. Блаженніший любить свою Патріаршу Курію і дуже цікавиться нею.
Записано з ефіру Радіо “Воскресіння” інтерв’ю журналіста Тараса Бабенчука із о. Андрієм Максимовичем