З нагоди 100-річного ювілею від дня народження багатолітнього пароха храму святих мучеників Сергія і Вакха, отця-доктора Івана Музички публікуємо про нього спогади парафіянки Марії Говгери.
“Нині о.д-ру Іванові Музичці було б 100…
Дякую Богові, що випало на долю це щастя – багато років бути близько та працювати поряд із такою великою, світлою і кришталево чистою Людиною.
Бл.п. о.Іван у світлинах і спогадах:
“Постукавши в двері кімнати до о. Івана, гість завжди чув: “Прошу, заходьте”. Отець не запитував: “Хто там?”, бо двері його кімнати були завжди відчинені для всіх. Незважаючи на твердий характер і справедливу критичність, о. Іван водночас був люблячою та небайдужою людиною. Він не говорив занадто прихильно, але чуйний, зичливий погляд виказував його. І хто мав час призупинитися і заглянути у ці глибокі очі за великими окулярами, той не лише діставав нагоду почерпнути з глибокої криниці його знань і втішитись цікавими розповідями, вишуканами жартами, але й відчути на собі велику допомогу його постійних молитов.
Мої спогади – прості, із буденного спілкування.
Зберігаю в пам’яті дві надзвичайні риси о.Івана – працьовитість і скромність. Перша проявлялася у всьому, де він відчував обов’язок. А молитва була для отця першим обов’язком, бо часто – а у складних моментах навіть дуже часто – о.Іван ішов до собору Святої Софії і годинами там молився. А потім повертався і невпинно працював: редагував, дописував, писав доповіді, готував проповіді, відписував листи. І читав, читав, читав… І це – у віці понад 90 років! Не раз я робила знимки, як отець сидить за читанням, жартуючи, що колись буду писати спогади. Отець завжди мав на то гарну відповідь: “Хочу вірити й не можу!” А про скромність – що згадувати? Вона зрозуміла всім, хто хоч раз бачив о.Івана.
о. Д-р Іван Музичка дуже вболівав за розвиток Українського Католицького Університету у Львові та діяльність Інституту св. Климента Папи в Римі. При одній думці, що слід підготувати доповідь і виголосити її на конференції, отець позбувався будь-якої недуги. Жив отець Церквою і Україною, переживав за їхній розвиток. Їхня радість була його радістю, а біль – його болем.
Як священик, о.Іван завжди дбав, щоб церковний спів був не лише духовним, побожним, але й грамотним та мелодійним. Це тому, що він сам добре знав музичну грамоту, любив музику, шанував композиторів, диригентів. Не всім, напевне, відомо, що під натиском шанованого ним професора Угрина Безгрішного о.Іван, тоді ще молодий учитель музики і дириґент, пише мелодію на вірш професора “Дивізіє, гей, рідна мати”, який стає Маршем Дивізії Галичина. Згадуючи, отець розповідав, як після безсонної ночі професор різко розкритикував перший варіант як плаксивий і дав пораду “написати гідний марш, який би помагав воякам”. Друга мелодія написалася легко і тоді вже була схвалена. Вмів отець грати на скрипці, валторні, диригував хором, любив твори о.Остапа Нижанківського та інших.
Та найбільше спогадів про о.Івана залишилося мені від розмов, а часами і дискусій, про роль жінки у житті родини, церкви, суспільства. Отець глибоко, осмислено шанував високу гідність, якою наділив Господь Бог жінку. І тому хотів бачити маму люблячою, княгиню великою, їмость відповідальною… А всіх разом жінок – акуратними, з почуттям гідності та великим бажанням працювати і служити рідному краю. Мав гарні приклади такого служіння. Приємно згадую спогади отця, про чудового літератора, багатодітну маму, дружину його гімназійного товариша, про пані їмость Соловій, дружину священика у рідному Пукові, любов і щирість якої зародили в малому Івасьові бажання бути священиком, про відважну землячку “Гандзю” (Ганну Дмитерко), на яку могли “взоруватися всі жінки”, бо вона була не лише чудовою дружиною і ніжною мамою, але і великою українською патріоткою.
Сьогодні розумію, що отець не раз зазнавав несправедливого осуду за свою відверту критичність. І я, нарікаючи, не була винятком. Але коли зрозуміла, що критика о.Івана містить пошану до людини і до справи, тоді почала сприймати все, як науку, і багато з того скористала.
Пригадую, як о.Іван дуже не хотів, щоб українські жінки залишали родини і їхали “гарувати на чужинців”. Він як міг і як умів боровся, щоби заробітчанство не ширилося. Але коли зрозумів, що процес невідворотний, і як парох, мав жінок-заробітчан перед собою, то був з ними дуже прихильний, співчутливий, люблячий. І я переконана, що не забракне спогадів духовних дітей о.Івана про свого духовного батька.
Остання неділя в житті о.Івана залишила мені дивні спомини про дві зустрічі і дві недовершені справи. В цю неділю Службу Божу в соборі Святої Софії служив Митрополит Володимир (Війтишин). Після відправи ми разом з владикою пішли навідати хворого. о.Іван був утішений таким несподіваним високим гостем, гарно перемішував жартами серйозну розмову та всіляко дякував владиці Митрополитові за відвідини. Я й собі пожартувала, що “дякую” буде замало, і що отець обіцяв заспівати для запису на магнітофон його дивізійний марш. Зазвичай отець казав узгодити, коли це зробимо. А тут я здивувалася, що незважаючи на поважні гості, отець вирівнявся і по-військовому відповів: “То награвайте вже тепер”. Але на той момент у мене не було біля себе нічого, чим би могла записати, і я пообіцяла прийти пообіді. А пообіді у отця вже не було сили до співу. Наступного ж дня – вже було запізно…
Тієї неділі ми з приятелькою ще раз прийшли, щоб сказати: “На добраніч”. Отець лежав, дихав важко і видно було, що почувався не добре. Але не уникав спілкування. На звичайне запитання, що би він хотів, отець несподівано знову усміхнувся, звично змахнув рукою і сказав, що цього вже не можна здійснити. Ми присіли поруч. Слово за словом, о.Іван розповів, що мав давню мрію – поїхати літом від села до села тою далекою Україною: Правобережною, Лівобережною і навіть Слобідською. Далі, скільки міг говорити, роздумував уголос про ті краї, які він так добре знав із книжок, але не мав можливості побачити своїми очима. Про Суми, “тамтой Золочів, на річці Уди”, про Харків, про ріки Псло, Донець, Ворсклу, на яких побудовані міста, про перелази, про тамтешню гарну говірку та дивні звичаї. Хотів би побачити ті степи, що могилами всіяні; ліси, що ховали українців від нападу гунів, печенігів, татар. “Історичні Сіверські землі, та вся територія далекої України, і Золочів тамтой, не той ваш. Той, ваш-ваш-ваш, я видів” – і отець з іронічною посмішкою вказував на мене, повторюючи – “той, ваш-ваш, львівський”.
А наостанок сказав мені: “Ви любите подорожувати. З Вами, певне, добре би їхалося і не було би скучно”. Ми всі троє тоді щиро засміялися. Не знати, як багато інших мрій залишилися нездійсненими…
Безцінні знання незворотньо забрав з собою в могилу блаженної пам’яті о.Іван. Його інтелектуальний потенціал, багатогранність його талантів, мені здається, так і не були використані ані церковним, ані політичним середовищем”.
Фото із фб-сторінки Марії Говгери
Повязані записи
