Непроста штука – життя. І кожен проживає його як уміє, як вдається. Поки молоді – ми у пошуку, старіємо – заспокоюємось. Однак, життя нас не відпускає. З роками ми більше аналізуємо і починаємо розуміти, що якраз воно – наше життя – нас поважно втомлює.
Як не парадоксально, але найбільше ми втомлюємось від самих себе. Від своїх переживань, страхів, домислів і тривог. Від почуття провини і спроб все контролювати. Від неможливості хоч якийсь час не забігати наперед і не озиратися назад. Ми втомлюємось від непотрібних порівнянь себе з іншими, ми втомлюємось від нездійсненних ілюзій, ми втомлюємось від зайвих діалогів у власній голові, ми втомлюємось від видуманих страхів. Ми просто втомлюємось від порожнечі. Від порожнечі у світі, у котрім живемо. Цей світ не впускає у своє існування Бога і нав’язує нам такий самий спосіб життя – життя без Бога. І ця постійна спокуса відступити від Божої присутності втомлює нас найбільше.
«Прокинься, о сплячий, і встань із мертвих, а Христос освітить тебе!» (Еф. 5,14) – саме ці слова читаємо у апостола Павла. А Сам Господь повчає і запевняє: «У світі страждатимете. Та бадьоріться! Я переміг світ» (Ів. 16:33). У цих словах – надія. У цих словах – радість. У цих словах – спасіння.
Адміністратор храму святих Ольги і Єлизавети Львівської Архиєпархії УГКЦ отець Іван Галімурка
Повязані записи
