«Будьте мужні…» (1Кор. 16:13)
«У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ів. 16.33)
Чеснота мужності – це одна із тих чеснот, які поважалися і вивищувалися всіма народами в усі часи впродовж їхньої історії. Люди сміливі і мужні були героями свого народу, незважаючи на часи, звичаї, вірування цих людей. Безліч хвалебних пісень, віршів, прози написано саме про тих людей, які вирізнялися своєю сміливістю і мужністю. Здавалося б, ця чеснота, її виконання, ставлення до неї повинні об’єднувати все людство планети, однак насправді все виглядає зовсім по-іншому. Так сталося тому, що розуміння мужності у людей зовсім різне; часто навіть серед християн побутують суперечливі думки.
Скажімо, древні язичники вважали мужністю войовничий дух і сміливість воїна, таким чином виправдовуючи жорстокість, захланність, жагу крові та загарбництво, адже все це, як вважалося тоді, є виправданими засобами задля добра власного племені чи народу. Частково такий вигляд мужності сприймали і безпосередньо наші предки, хоча своєрідним виправданням для них може служити те, що вони все ж таки були мирними землеробами і воювали переважно, захищаючись від загарбників, а не нападаючи на інших задля наживи.
Однак, цей вид мужності далекий від ідеалу, а саме – від християнського бачення цієї чесноти. Сучасне суспільство, попри всю свою освіченість і поінформованість, також має помилкове уявлення про мужність. А для того, щоб знати істинне значення чесноти мужності, потрібно всього лише звернутися до слів мудрих і досвідчених святих. Наприклад, святий Григорій Синайський говорить: «Мужність – це вміння керувати своїми почуттями».
Читаючи таке визначення мужності, з’являється враження, що це занадто легко, щоб бути правдою: невже це все – і не потрібно ні з ким боротися, нікого завойовувати, чинити героїчні подвиги, рятувати світ від загибелі? Але ж насправді бачимо, що християнська мужність не вимагає від людини всього цього. Йдеться лише про опанування і керування власними почуттями, а це, як виявляється на практиці, найважче, тому що немає боротьби складнішої від боротьби із самим собою. У цьому і полягає мужність – перебороти власне лінивство, байдужість, зарозумілість чи будь-яке інше негативне почуття, що в нас виникає і починає керувати нами.
Але ж як може керувати нами якесь почуття? Цілком звичайно: почуття, так само, як інстинкт чи потреба, виникають у людській свідомості і блокують всі інші думки і бажання крім того, через яке виникла ця потреба чи бажання. Так, наприклад, дуже спрагла людина не може думати чи робити щось інше, окрім того, що призведе до вгамування спраги; щось схоже відбувається і у інших випадках.
Подібно і Святі Отці говорять, що на людину, яка не керує власними почуттями, нападає великий незрозумілий внутрішній страх, породжений духом печалі. Він паралізує всі внутрішні сили людини, і людина втрачає всяку надію на краще. Людина втрачає розум. Це так званий час затемнення, коли людина не бачить навколо себе жодного світла, коли здатна зробити відчайдушні помилкові кроки.
Такий страх породжує відчай, а відчай – це той стан, у якому людина здатна на будь-які необдумані кроки. Відчай для людини – це один із найгірших станів, це відчуття безвиході і пустки. Тому віруючий християнин ніколи не повинен допускати своє серце до нього, а навпаки – у будь-якому становищі укріплюватися мужністю і заручатися Божою ласкою і підтримкою, тому що Господь створив людину, як істоту розумну, здатну до розсудливих, відповідальних, обґрунтованих та мудрих вчинків. Людина ж, яка перебуває на межі відчаю, перекреслює всі ці Божі сподівання своєю неадекватною, недостойною поведінкою, думками, словами і вчинками. Часто людина намагається виправдати себе, прикрашаючи ці вчинки, здійснені через брак мужності, благородними мотивами і цілями. Однак, подібними хитрощами можливо ввести в оману самого себе, оточуючих, але не Творця і Законодавця, Який створив людину і створив правила, згідно з якими вона повинна жити так, щоб для неї самої це було добре.
Отже, за християнським розумінням, мужність – це не просто зовнішній прояв фізичної сили, як прийнято думати, а щось набагато більше і глибше. Мається на увазі внутрішня мужність, тобто здатність вчасно зустрічати небезпеку й не нехтувати нею. Вона визначається як «золота середина між страхом і відчайдушною хоробрістю». До цієї чесноти приєднується невід’ємні й потенційні сторони. Невід’ємні – коли вони сприяють здійсненню справжнього акту мужності. Потенційні – коли йдеться про справи, які не вимагають героїзму (як мужність супроти небезпеки для життя). Отже, чеснота мужності охоплює дві форми діяльності: приймати рішення і бути стійким.
Із цього визначення можна зробити висновок, що християнська чеснота мужності – це не тимчасовий чи миттєвий випадок сміливості або рішучого вчинку. Чеснота мужності – це сталий динамічний стан, у якому людина перебуває постійно і якому у поєднанні з іншими чеснотами підпорядковується її щоденне життя. Вміння завжди чинити добре і правильно незалежно від обставин – це і є справжня мужність.
Якщо ж у житті настає момент якогось випробовування, то мужній людині «притаманно користуватися обставинами життя для майбутньої справи і зручним часом, щоб з відповідною витримкою і розсудливістю дивитися у обличчя небезпеки і знаходити у собі сили для того, щоб перенести біль». Із цього можемо зрозуміти, що мужність не є вродженою рисою; людина набуває її лише завдяки праці над собою і через досягнення ще багатьох інших чеснот. Також робимо висновок, що люди мужні є насамперед морально стійкими і сильними духовно, вони впевнені у собі, а також у Божій підтримці та схваленні, тому що чинять згідно зі Словом Божим.
Зрештою, кожен християнин повинен постійно пам’ятати про те, що втрата контролю над однією із ланок призводить до втрати інших. Наприклад, втрата мужності призводить до втрати надії, віри та інших необхідних чеснот, які є взаємопов’язаними.
Прот. Іван Голуб. м.Львів
Повязані записи
