Нині багато людей говорять про отця Івана Городицького як суперсвященника, культурного діяча й усе таке. Про священника, який проміняв Париж на село. Однак варто зазначити, що кожен юнак чи чоловік, приймаючи священство, обирає Бога, а не місце, де він у перспективі служитиме. А Бог є всюди, а люди від одного й до іншого кінця світу є не що, як Його образ. Можливо, деякі ладанчани чи пнятинчани гордо зізнаються, що вони з тих сіл, де я служу, їдучи до Перемишлян, проте не забуваймо, що все починалося з молитви у храмі, а інколи з молитви у домівках наших парафіян.
Я б хотів сьогодні говорити про тих людей, які, можливо, залишилися за кадрами журналістів. Про тих людей, з якими пліч-о-пліч ми прибирали біля храму, сортували сміття, робили ремонти, вишивали чи співали, подорожували і багато іншого. Про людей, які, попри свої власні справи, намагалися викроїти хвильку часу, щоб допомогти. Про людей, які не побоялися вийти зі своєї зони комфорту. Про тих людей, які мало-помалу доходять до розуміння, що правдиве християнство і віра в Бога не може бути просто у серцях, але мусить віддзеркалюватися у житті кожного зокрема і спільноти парафіяльної чи селищної загалом.
Одне запитання ставлю собі та заохочую всіх також замислитися. Якби я не був священником, а лише хлопцем, який прагне змін, чи тоді хтось би відгукнувся на цей заклик до перемін? Сумніваюся. Майже у всіх селах, та й у місті постала б та сама картина. Молодий, неотесаний, – та що він там знає?! Ми не віримо у молодих людей, ба більше – ламаємо крила, перш ніж вони спробують злетіти.
Знаю молодих запальних людей, які прагнули змінювати щось у нас на Перемишлянщині, та через «добрих селян» чи представників певних інституцій це бажання було вбито ще у зародку. Перш ніж шукати єдности між сходом та заходом України, нам варто навчитися шукати єдности у наших селах між конфесіями, сусідами, селянами. Щоби дійти до неї, потрібно навчитися слухати, підтримувати та іноді повірити один у одного, а потім у щось більше. «Царство, поділене у собі, не встоїться», – читаємо у Святому Письмі. Потрібно усвідомити, що світ – це не тільки Галичина. Що не завжди все тільки чорне і біле, що не завжди все було так, як за наших батьків чи дідів, що люди особливі кожен по своєму, а наша пиха та погордливість ніколи не допоможуть збудувати щось міцне. Ми всі хочемо змін, проте не хочемо змінюватися самі.
Скільки мені доводилося зустрічати людей, що вважають єдиною слушною думкою саме свою і через неготовність до відкриття «нового, що є нічим іншим, як забутим старим» зазнавали невдач.
Не дивімося на отця як на зірку, бо рано чи пізно зірки падають. Дивімося радше вбік Бога й тих людей, хто, вірячи в Нього, не можуть жити так, як ми звикли, але намагаються змінювати щось довкола себе, починаючи з малого.
З тими дарами, які свого часу в нас усіх заклав Бог, ми могли б гори перевертати, однак багато з нас про ці дари й не чули, не відвідуючи храму. Великою мірою винуватцями нашого зубожіння є самі ми, позаяк не хочемо повірити у себе та інших.
Вміймо вірити у людей, бо Бог вірить у нас.
Фото і текст із фб-сторінки о.Івана Городицького
Повязані записи
