О. Іван Городицький, який проміняв Париж на Ладанці: “Всі зміни треба починати із себе”

Взимку пресу сколихнула історія священника УГКЦ о. Івана Городицького, який переїхав із Парижу у село Ладанці на служіння і своєю ініціативністю за короткий час цілковито змінив громаду на краще. Отець власноруч шиє ризи, заснував із мешканців села хор, який представляє Україну на міжнародних конкурсах, а головне, надихнув людей довкола змінювати світ на краще. Як йому це вдалося і чому у житті варто не боятися змін? Про це ексклюзивно розповів о. Іван у інтерв’ю директору видавництва “Старого Лева”, Мар’яні Савці. 

-Отче, наскільки я розумію, у Вас була можливість вибору. Що Ви могли ще обрати, окрім села Ладанці?

-Свого часу, коли я був висвячений на священника, мені владика Тарас Сеньків запропонував поїхати до Франції, оскільки там була потреба у священнослужителях. Я погодився і був там рік та 8 місяців. І у принципі міг продовжувати своє служіння у Парижі.  Я вирішив змінити середовища. Думав про варіанти служіння десьінде за теренами Парижу, можливо, у французькому селі або селищі. І вирішив повертатися до України і застосовувати той досвід, який маю.  Коли я повернувся, наш єпископ, був здивований, чому я приїхав. Я сказав, що мені непотрібні гроші, Франція, Париж, а мені потрібен духовний спокій і можливість працювати з людьми. Тоді мене відправили у монастир. Це був час для роздумів, переосмислення. І після тижня часу, приїхав за мною і кудись мене віз на машині. Була тоді негода, було дуже багато болота. І ми приїхали в одне село. Я побачив гурт людей, які стояли поруч і єпископ покликав мене з собою. Коли я вийшов з машини, то почув слова що людям дають нового священника, який навчить шити і говорити французькою мовою, я зрозумів, що то … про мене. 

-Напевно люди були здивовані, що у них буде парох із Франції?

-Коли я вже місяць прожив у селі, то до мене дійшли чутки, що вони шукали по районах, звідки я є. Але мій дім розташований за багато кілометрів від Перемишлянщини і вони нічого довідатися не змогли. Тільки знали, що я приїхав із Франції. Люди були повні переживань. Вони не знали,  чого очікувати від священника, який у нього характер. Пригадую, я зробив фуршет для людей. А вони боялися торкатися канапок, були здивовані. Їхнє основне було питання: “Що ви хочете від нас?”. Я їм сказав, що він нього нічого не вимагаю, але моя стратегія – це запрошувати багато людей за-кордону, моїх друзів, щоб вони подивилися, де я є, можливо щось перейняли від нас, і ми б у них чогось навчилися. Принципом було те, що я хотів побудувати родинну атмосферу. Коли я мав перше Богослужіння, то сказав їм фразу: “я боюся більше, ніж ви”.

-Мені здається, що ви прийняли на себе місію, яку хотілося б бачити у багатьох містечках і селах України. Бо у 30-х роках священство і мало таку місію культурницьку…. Це село маленьке, всього 300 людей. Чи ви шукали лідерів громади, щоб впровадити якісь ідеї і сконсолідувати парафію?

-300 людей це дуже багато. З тих 300 є і діти, і пенсіонери. І є десь 60-70 людей, які готові працювати на благо села і вдень і вночі. Так було не відразу. Селяни звикли до того, що хтось мусить керувати і не було єдності. Частина селян бували за кордоном, наприклад, у Польщі. І коли я казав, що хочу запровадити якусь річ у селі, то вони це підтримували, хоча для решти це був шок. Коли я стояв біля храму і вітався з усіма за руку, то частина людей були здивовані, а хтось був радий. Хребтом нашої активної діяльності став хор.

-Знаю, що ви парафіянок навчили співати надзвичайно гарно. Вам вдалося людям показати їхню цінність.

-Людям дуже важливо сказати: “ти зможеш”. Я запросив охочих навчитися співати приходити до парафіяльного будинку. Їм показав партитуру. І вони кажуть: “Ви жартуєте з нас?”. І так сталося, що з лютого до березня вони мали репетиції по 4-5 годин двічі на тиждень. Для жінки, яка має господарку, має родину,  це нереально.  Вони до кінця не вірили, що зможуть. Коли вони заспівали пасхальні Богослужіння, то люди плакали у храмі. І мені теж хотілося плакати, бо вони повірили у себе. У житті завжди потрібно бути в русі. Бо людина, яка звикає до одного середовища, вона сформує собі атмосферу, яка їй приємна і нічого не хоче змінювати.  Але слід. Потрібно весь час щось змінювати. Треба подорожувати, щоби навчитися чогось більше і потім ламати ці стереотипи, які панують дуже часто в нас. 

-Чи почувають Ваші парафіяни себе обраними? 

-Я не знаю чи це на жаль, чи на щастя, але мабуть частково так. Коли ми сидимо у неофіційній атмосфері, вони кажуть мені: “Може ми собі такого душпастиря вимолили?”. Але я їм кажу: “Почекайте, бо Бог також має почуття гумору. Тобто це ще питання чи це вони вимолили собі чи щось інше. Але я завжди стимулюю їх розуміти, що все добре колись завершується.Сьогодні я є тут, а завтра там. Я молю Бога і заохочую своїх парафіян, щоб вони продовжували ідеї, які ми разом розпочинали.  Бо проблемою для священника є, коли він є ініціатором, але все згасає з його відходом.

Фото: Суспільне

Записано за матеріалами https://www.youtube.com/watch?v=mAA63vuCKyA