Пропонуємо вашій увазі перше інтерв’ю нового протоігумена Провінції Найсвятішого Спасителя Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) о. Йосифа Кральки, яке він дав сайту «Духовна велич Львова». В інтерв’ю ієромонах розповів про те, що допомогло йому прийняти нове призначення, чому він вирішив стати священником і про що мріють монахи. Також протоігумен розказав, що саме потребуватиме його першочергової уваги, та поділився своїми міркуваннями про те, чи назріла реформа Василіянського Чину.
«Я помолився і кинув жереб»
Андрій Толстой: Отче Йосифе, існує приказка, що поганий той солдат, який не хоче стати генералом. Скажіть чесно, чи мріяли Ви колись, можливо, на новіціяті, стати протоігуменом?
О. Йосиф Кралька ЧСВВ: Правду кажучи, ніколи. Не те, що не мріяв, навіть не хотів. Звичайно, як і перед будь-якими виборами, ширилися поголоски про мою кандидатуру, але я це сприймав напівжартома. І я до кінця вірив, що, навіть якщо мене оберуть, то я відмовлюся. Я був радником отця протоігумена в попередній каденції і бачив, наскільки це непросто і відповідально. Також я розумів, що ченці мають великі очікування від новообраного протоігумена, які не завжди можливо виправдати. Монастир – це ж не фірма, куди ти набираєш працівників або команду під себе: ми творимо спільноту і працюємо з тими, кого Бог нам послав, покликавши до монашого життя. Тому я надіявся, що за мене не проголосують…
Однак Вас обрали – і Ви не відмовились?
Я скажу таку річ, яку не думав говорити. Коли на капітулі повідомили, що більшістю голосів мене вибрали, я попросив дати час подумати 10-15 хвилин. Запитав у нашого отця ректора (семінарії отців Василіян в Брюховичах, ред.), що він мені порадить, тому що я вагався, яке рішення прийняти. Він відповів, що інколи бере приклад з апостолів, які, стоячи перед складним вибором, кинули жереб (див. Діян. 1,23-26). Я, чесно кажучи, так і зробив — помолився і кинув жереб, який випав так, щоби я прийняв цей уряд, місію і покликання від Бога. Я так і зробив, хоча, думаючи по-людськи, волів би його уникнути.
А взагалі про що мріє монах?
Особисто я завжди мріяв про гармонійну спільноту, де ми всі живемо, задоволені тим, що робимо для людей. А люди, які приходять до нас, отримують те, що вони очікують і потребують. Людина, яка живе в світі, зазвичай мріє про гарну сім’ю: про добру дружину чи чоловіка, гарних вихованих дітей. В подібному ключі ми, монахи, теж мріємо, щоб наші чернечі спільноти могли гармонійно проживати: щоб віднаходили спільну мову, щоб могли якнайшвидше знайти порозуміння між собою, якщо виникають суперечки, примиритися. І також щоб ми могли спільно молитися перед Богом.
І це не залежить від монастиря – чи то у Львові, чи будь-якому іншому місці. Важливо, щоби людина відчувала, що де би вона не була, вона завжди в себе вдома, що її потребують. Після Вечірні і вечері у наших монастирях часто відбувається спільна рекреація — ми збираємося, можемо й футбол подивитися, чи якийсь фільм, або просто сидимо й розмовляємо. Така родинна атмосфера є для нас щастям.
Також хочеться, щоб у спільноті, в якій ти проживаєш, кожен міг реалізувати таланти чи харизми, які йому Бог дарував. Тому я прагну, щоби кожен чернець в монастирі мав можливість виконувати те, до чого його серце лежить: чи катехизувати маленьких дітей, чи працювати зі старшими, займатися видавничою діяльністю, чи що інше. Тоді людина вповні себе розкриває і перед Богом в молитві відчуває себе щасливою.
«Якщо служити Богові, то цілком»
Отче, а чому Ви вирішили стати священником, ще й монахом?
Я походжу з релігійної сім’ї. В мене дідусь із бабусею теж були релігійні, вони завжди були греко-католиками. По маминій лінії нашим родичем був отець Зіновій Монастирський, який мене і хрестив. Він працював у сусідньому селі в колгоспі, а по суті все життя трудився у підпільній Церкві. Мама також розповідала, що теперішній владика Тарас Сеньків у часи підпілля служив у нас в хаті Божественну Літургію. Тому ми завжди перебували в греко-католицькій вірі, яка традиційно передавалась з покоління в покоління. Я ходив з братом на катехизацію, а потім, після дев’ятого класу, вступив до Ліцею св. Йосафата в Бучачі. Впродовж двох років навчання у мене було певне сум’яття — з однієї сторони хотілося йти до монастиря, а з іншої — ні. Вже після вступу у Тернопільську академію народного господарства влітку із одним моїм другом ми поїхали на облечини* до отців Редемптористів в село Кохавина, де я мав можливість перебувати впродовж тижня. Дивно, але тоді там в мене і зродилося покликання. З’явилося бажання, коли приїду додому, сказати мамі і татові, що я хочу вступити в монастир.
Скільки Вам тоді було років?
Я мав 17 років. Опісля я звернувся до директора ліцею в Бучачі, отця Івана Майковича, і він повідомив, що за кілька днів буде їхати до Крехова**, то завезе і мене туди. Я сказав мамі, що треба купити велику сумку, бо в монастирі треба буде часто переїжджати з місця на місце… така уява у мене була про монастир тоді.
Чи було щось конкретне, що спонукало Вас зробити такий вибір?
Чогось конкретного не було, я внутрішньо відчув, що це мій шлях, це моє життя. Я ніколи не хотів бути єпархіальним священником. У мене було таке уявлення: якщо служити Богові, то цілком. І, звичайно, що на мене мали вплив ченці в Бучачі. Мені подобалося, коли вони молилися Утреню, Вечірню, вервицю. Звичайно, що були вагання — це не так, що зробив вибір і ніколи вже в тому не сумніваєшся. Але Бог мав свій план. І, що важливо, я завжди був задоволений у монастирі, мені все підходило, все подобалось. Я ніколи не мав на що нарікати — незалежно від того, де я був, міг знайти спільну мову зі всіма. Чому я пішов у монастир? Я внутрішньо відчував, що Бог мене кличе.
Чому саме Василіяни?
Виключно через те, що я знав про Василіян, бо саме вони провадять ліцей при монастирі святого Хреста Господнього в Бучачі, в якому я навчався.
«В Україні проживає близько 250 Василіян»
Наскільки велика влада протоігумена?
Протоігумен зі своєю радою обирає кандидатуру кожного ігумена монастиря. Після чого її подають на затвердження до Рима. Крім того, протоігумен координує діяльність всієї провінції — це стосується будь-якої діяльності, в тому числі того, якого ченця куди перемістити на служіння. Для цього він бере до уваги багато різних факторів. Також протоігумен разом із своєю радою, за погодженням протоархимандрита, може засновувати нові монастирі чи резиденції, погоджуючи це з місцевим єпископом. Протоігумен також є представником провінції — я би сказав, голосом провінції, і від імені всіх ченців він є речником перед церковною і державною владою. Протоігумен теж має право, наприклад, затверджувати видання книг, написаних василіянськими ченцями, після того, як вони пройшли так званий imprimatur.
Також він може зі свою радою закрити монастир або надати його під якийсь соціальний проєкт, що ми також маємо в планах зробити. Ось, припустімо, є приміщення монастиря, але там уже ніхто не проживає, тоді протоігумен може разом зі своєю радою з погодженням протоархимандрита та місцевого ієрарха спрямувати ці приміщення на якесь соціальне служіння.
Насправді це великі повноваження.
Так, але хочу ще раз зазначити, що коли ми призначаємо ігумена до монастиря у певне місто, то права публічного служіння — бути парохом чи адміністратором парафії — йому надає місцевий ієрарх. Він ігумен суто для спільноти ченців, а вже як парох може служити через повноваження від єпископа.
Хтось підрахував, що василіяни становлять 52% від кількості монашества в УГКЦ в Україні.
Можливо, це разом зі сестрами Василіянками. Достовірно я можу сказати, що до нашої провінції належить 296 осіб, і з них близько 40 живуть поза межами України — навчаються за кордоном, перебувають на служінні в Польщі, у Вільнюсі або в іншій країні. Тож в Україні проживає близько 250 василіян. І це крім Закарпаття, яке творить окрему провінцію святого Миколая.
У будь-якому випадку, це велика провінція. І як протоігумен Ви вже, мабуть, думали, в якому напрямку її поведете. Уточню запитання: що станом на сьогоднішній день потребує особливої – або першочергової – уваги протоігумена?
Ми, ченці, належимо до народу України. І ми теж глибоко переживаємо сьогоднішні виклики, на яких постійно наголошує Блаженніший Святослав — це «рани війни». Вже найближчим часом ми хочемо створити психологічно-духовний реабілітаційний центр для військових, а також для сімей загиблих чи пропалих безвісти, де б надавалась перша допомога. Ми координуємось із військовими, які мають досвід у цій роботі, а також зі структурами нашої Церкви, хочемо також мати контакт з «Лицарями Колумба»***, щоб нам допомогли створити такий центр. Наша мета – насамперед допомогти людям, які мають велику потребу інтегруватися в суспільство. Часто під час війни ми чуємо від людей, ніби Бог забув про нас… Ми хочемо відкрити наново для них, що Бог все ж таки присутній, і часто Він на відстані витягнутої руки, попри те зло, яке бачимо навколо себе.
Певного переформатування також потребує наше видавництво і друкарня. Хочеться показати людям той духовний світ, який дає внутрішню силу, бо гармонія з Богом піднімає людину вище, ніж ми це деколи розуміємо. Хочеться вести просвітницьку діяльність різного характеру.
І, звичайно, сьогодні для нас є викликом питання Ліцею в Бучачі, де навчається понад 120 молодих хлопців, тому що держава провадить політику оптимізації навчальних закладів із подальшим закриттям частини шкіл.
Ліцей в Бучачі стоїть перед загрозою закриття?
Такої загрози нема сьогодні, але мені довели до відома, що до 2027 року держава ще ніби дає фінансування, а як далі – невідомо. Якщо цей заклад буде повністю перетворено на приватну школу, це стане великим фінансовим навантаженням на кожного студента… Тому вже тепер треба шукати варіанти, як вийти з цієї ситуації. Також маємо в планах більше йти на Схід.
Якраз хотів про це у Вас запитати.
Не хочемо суто концентруватись на Галичині, але вважаємо за необхідне йти на Схід, бо і там люди очікують правдивих священників, сильних вірою і словом, здатних відкривати людям світло Євангелія. А також священників-волонтерів у соціальному служінні. Хоча дехто заявляє, ніби це не наше завдання, волонтерство належить комусь іншому, але насправді сьогодні ми несемо обличчя Бога саме через волонтерство. Завдяки ньому ми відкриваємо людям, що милосердя і доброта – це не лише слова і моральна підтримка, але й матеріальна допомога. Важливо, щоб наша віра була реалізована в конкретних ділах, а не тільки на словах (пор. Якова 2, 14-16).
«Ми даємо хлопцям можливість пожити тиждень у Крехові з ченцями»
Який середній вік монаха-василіянина в Україні?
Правдоподібно це мій вік, 42-46 років.
Я запитую, бо в багатьох чинах та згромадженнях у світі помітна криза покликань. Як Ви бачите вирішення цього питання у Василіянському Чині?
Завжди, коли ми згадуємо про розвиток, то в першу чергу говоримо про покликання до посвяченого життя. І, звичайно, що ми зауважуємо їхнє зменшення. На цей час у Крехові перебуває двоє новиків і сім кандидатів, а 25 років тому, коли я прийшов на новіціят, нас було близько 20 кандидатів і 20 новиків. Війна ще більше ускладнила це питання, бо під час війни діти, які закінчуватимуть школу, разом з матерями масово виїхали за кордон. Також на кількість покликань вплинула пандемія. Всі виклики, з якими стикається суспільство, ми теж відчуваємо, бо ми в ньому живемо.
Але все ж деякі кроки, щоб показати привабливість духовного покликання, ми робимо. Наприклад, організовуємо тиждень формації, який можуть відвідати особи, що хочуть розпізнати своє покликання або вагаються, чи вступати їм до монастиря. Ми даємо хлопцям можливість пожити тиждень у Крехові з ченцями — їм розповідають про чернецтво: який це стиль життя, чим монахи займаються, які правила в монастирі… І тоді вони мають можливість більше з цим познайомитись. Після чого дуже часто з’являються нові покликання. Також маємо покликання з Ліцею св. Йосафата в Бучачі.
Як молодій людині дізнатися, коли цей тиждень формації відбувається?
Ми оголошуємо про це на провінційній фейсбук-сторінці, на наших інтернет-ресурсах, не тільки провінції, але також по різних монастирях, де ми виконуємо служіння, на парафіях…
«Василіянський Чин не є Церквою в Церкві»
З історії ми знаємо, що в минулому монашество мало дуже великий вплив на життя Церкви і суспільства. Спадає на думку образ ядерного ядра, яке має в собі надпотужну енергію, і щоб її вивільнити, це ядро потрібно розщепити. На Вашу думку, як можна «розщепити ядро» Василіянського Чину — бо інколи здається, що потенціал Василіян в Україні більший, ніж ми бачимо.
Як на мене, існує кілька факторів, які впливають на це. Перший — це провід Святого Духа. Що це означає на практиці? Перед тим, як приймати важливі рішення, мені з моєю радою необхідно молитися, щоби Бог просвітив нас мудрістю Соломона, щоб кожен василіянин в нашій провінції служив відповідно до своєї харизми і дарувань.
Ще один фактор, який впливає на розкриття потенціалу нас як ченців – це співпраця з іншими. Бо Василіянський Чин не є Церквою в Церкві, як деякі нас трактують через те, що ми – велика потуга, до якої часто тягнуться люди. Ми усвідомлюємо, що повинні діяти координовано зі загальною структурою нашої Церкви, тобто бути відкритими на пропозиції єпископів і людей. Бо часто люди мають не лише гарні ідеї, але й спосіб їхньої реалізації. Ось така відкритість ченця і може принести плоди, чи, як ви кажете, розщеплення того атома.
Мені здається, що сьогодні людям не вистачає просвіти і несення живого слова. В Церкві тепер стало трендом називати це «новою євангелізацією», але це не відкривання нового Христа – це той самий Христос, але представлений іншими методами. Яке піднесення ми відчували, коли наша Церква в 1990-их роках вийшла з підпілля — у всіх людей очі горіли, наскільки люди були спраглі Слова Божого! Але вони й сьогодні спраглі. Коли люди відчувають, що ви говорите від імені Бога, а не від себе, якщо ви дасте їм правдиве слово, вони завжди будуть відкриті, не важливо де – бо на Сході України люди бувають більш відкриті та щирі, ніж у Галичині. Але для цього необхідно повернутися до особистої молитви, мати новий досвід з Богом. Цього нам справді сьогодні бракує, не вистачає. Але я вірю, що Святий Дух нас і надалі провадить, опікується нами і не залишає нас. Бо ми як структура, по-світськи говорячи, могли би вже давно розпастися, чесно вам скажу. Але, попри все, Бог нас провадить, я в це насправді вірю і в цьому не сумніваюся.
«Є такі, хто за реформу»
Українські василіяни пережили за свою історію дві великих реформи: митрополита Велямина Рутського на початку XVII ст. і Добромильську реформу кінця XIX ст., яку провели отці Єзуїти. Чи відчуваєте Ви необхідність подібної реорганізації, реформи Чину в наш час?
Такі поголоски, думки звучали не один раз, навіть з уст наших ченців: що, можливо, нам необхідно в чомусь переосмислити нашу діяльність, нашу працю серед людей, навіть нашу харизму — чи займаємось ми тим, до чого нас покликали св. Василій Великий і св. Йосафат… Є такі, хто за реформу – на їхню думку, її потрібно закликати виключно ззовні; а є такі, що вважають, що ми ще до неї не дозріли.
Закликати ззовні – це когось покликати реформувати Чин, як колись це зробили єзуїти?
Так.
А кого пропонують закликати на цей раз?
Таких пропозицій немає, бо питання початку реформи – це багатоступеневий, довготривалий та складний процес. І остаточне рішення щодо її необхідності приймає не Чин, а Апостольська Столиця.
Але що мають на увазі ченці, які вважають реформу необхідною? Які саме зміни, на їхню думку, необхідні?
Ми всі свідомі того, що колись монастирі провадили більш ригористичне життя, була строгіша карність. Сьогодні ми живемо в більш ліберальному світі. Із таким світоглядом ми живемо зараз і в монастирях. І тієї гостроти карності часто не вистачає, через це дисципліна кульгає. І ось ці ченці вважають, що повинно бути все так, як написано за буквою закону. Я б назвав цей підхід дуже легалістичним. Але саме в цьому вони вбачають досконалість життя монаха.
Іншими словами, вони прагнуть максимально буквального дотримання Конституції Чину?
Не тільки Чину, а взагалі строгості монашого життя. Але ми свідомі того, що в цій свободі, яка дається ченцеві тепер, людина більше переосмислює своє завдання і реалізацію перед Богом. Бо коли ти свобідніший, тоді більше відчуваєш свою відповідальність, ніж тоді, коли тебе хтось контролює. Бо ти в монастирі ніби добровільно, але водночас тебе контролюють. А кожна людина хоче відчувати, що вона живе за покликом свого серця, а не тому, що вона під наглядом.
Тобто має бути рівновага між зовнішніми дисциплінарними заходами і власною внутрішньою відповідальністю?
Так. Але якраз ось цю золоту середину чи рівновагу не завжди просто знайти.
Це й зрозуміло, бо свобода завжди передбачає ризик.
Завжди буде ризик, це правда. Коли ви більше відкриті зрозуміти когось, або не караєте за провину так, як людина цього заслужила, то завжди буде ризик, що цим знехтують і цього не оцінять.
Мабуть, у цьому різниця між монастирем і в’язницею: у монастирі люди добровільно, а у в’язниці – під охороною.
Різниця не тільки в цьому, тут взагалі не до порівняння (сміється). Але, знову ж таки, коли ми говоримо про реформу, то відразу виникають думки про великий занепад, якого немає у Василіянському Чині. Маємо певні сторони життя, над якими потрібно більше працювати, але чи для цього потрібна аж реформа?
Минуло два тижні з часу Вашого обрання, Ви вже встигли побувати в Києві, де зустрічались із Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом і з Папським нунцієм в Україні архиєпископом Вісвальдасом Кульбокасом. Ці зустрічі були більш формальними, чи Ви щось для себе з них взяли?
Особисто дуже багато для себе відкрив. По-перше, як сказав Блаженніший, ми такими зустрічами показуємо, що живемо в сопричасті, що ми відкриті до діалогу, що ми є одною Церквою і що ми хочемо разом працювати та служити Богові. Крім цього, Блаженніший запевнив мене, що він завжди відкритий на будь-які потреби — щоб не вагатись телефонувати чи звертатись іншими способами у разі необхідності. Також Блаженніший сказав, що готовий підтримувати всі наші добрі ініціативи, і він теж хоче нам допомогти загальноцерковними структурами. Ми вже навіть домовились про перші практичні кроки в цьому напрямку.
Так само і нунцій. Він дуже простий і знає чудово українську мову, що стало для нас несподіванкою. Він наголосив на терпеливості щодо тих ченців, які в чомусь провинились. Сказав, що до таких треба бути терпеливими і давати їм шанс на навернення і покаяння, не бути до них надмірно ригористичними і суворими. Він теж цікавився нами Василіянським Чином в Україні, викликами, які перед нами стоять, кількістю ченців і покликаннями.
Отже, Ви відчули, що ви не одні.
Абсолютно – для мене особисто це була підтримка. Я відчув, що ми одна єдина Церква. Хочеться відчувати, що наші здобутки є здобутками всієї Церкви, а в наших упадках відчувати підтримку.
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой
*обле́чини — церк. обряд посвячення в монахи, під час якого кандидата одягають –облекають – у монаший одяг.
**Крехів — село за 36 км на північний захід від Львова, на околиці якого розташований монастир, де відбувають свою першу формацію (кандидатуру і новіціят) майбутні ченці-василіяни.
***«Лицарі Колумба» (англ. Knights of Columbus)— велика міжнародно організація, яка об’єднує чоловіків-католиків. Заснована преподобним отцем Майклом Джозефом Макґівні в Нью-Гейвені (США) в 1882 році. Названа на честь мореплавця Христофора Колумба. В Україні «Лицарі Колумба» представлені як в УГКЦ, так і в РКЦ.
Також читайте: Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
Ігумен Йона: «Одним зі завдань студитів у свій час є піти на Схід»
О. Володимир (Борейко): «Життя вартує того, щоб жити ним вповні і не шкодувати»
Повязані записи
