«Підставити другу щоку – це не про слабкість, не про пацифізм»
Війна стала особливим викликом для християн в Україні. Релігія, яка навчає любові до ворогів та прощення кривдникам, здається багатьом незручною та непрактичною. Що означає «підставити іншу щоку», як можна простити ворогу, де справедливість і як правильно зрозуміти, що говорить Папа Франциск… Про ці та інші питання, пов’язані церквою та війною, ненавистю та любов’ю в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів ієромонах, отець Климентій (Стасів) ЧСВВ.
Андрій Толстой: Отче Климентію, як виконати заповідь любові до ворогів на війні, особливо на фронті? Як зрозуміти та застосувати у воєнних умовах заповідь: «Хто вдарить тебе в праву щоку, підстав йому й другу»?
О. Климентій (Стасів): Цими євангельськими словами захоплювалося багато видатних людей, навіть ті, які були далекі від Церкви. Наприклад, Махатма Ганді, роздумуючи над ними, говорив: «Я ніколи не чув, щоб хтось із людей щось краще сказав! І водночас не бачив нікого, хто б цим жив до кінця».
Справді, за всю історію людства нічого кращого не сказано, що б містило у собі таку незміряну силу, мудрість і милосердя. Тому в усі часи була і зостається велика потреба у цих словах, особливо ‒ в час війни, бо, втілені в життя, вони притягають людей до Христа. В ІІ столітті Тертуліан казав: «Те, що відкривало людям очі і вуха, завдяки чому прагнули ввійти до християнської спільноти, це було, власне, захоплення і здивування поставою християн!». «Дивіться, як вони любляться», ‒ говорили інші.
Ми переживаємо страшну трагедію – війну, яка прийшла на нашу землю. Перед її жахіттям здригається і тремтить світ. Тому ці слова для нас – як ліки, вони рятують, дарують людському серцю мир, навіть якщо сприймаємо їх з нерозумінням й недовір’ям. Удар по щоці – це образа людини, приниження її гідності. Та підставити другу щоку – це не про слабкість, не про пацифізм. Це бажання не відповісти на зневагу злом, не множити у світі зла, дати кривдникові шанс опам’ятатися.
Так Євангеліє рятує нас упродовж тисячоліть, щоб ми не зійшли до тваринного рівня, воно самочинно скеровує очі нашого серця на Того, Хто є головною дійовою особою світу, історії і нашого життя. Бо ж є і слова, які на душі залишають синці, ранять до болю…
Та все ж – чи можливо тими словами жити? Любити ворогів – чи то тільки дивовижні слова, які захопливо звучать, а життя йде по-іншому?
Без сумніву, ці слова, з одно боку, нам важко зрозуміти, з іншого ‒ неможливо їх уникнути. Така любов виходить далеко поза межі того, що людина може зі своєї природи. Вона не зроджується в нас спонтанно і не дається легко.
Звісно, не можна йти до людей, які щоденно терплять смертоносні обстріли, чи до військових, які воюють на фронті, і казати: «Любіть ворогів ваших». Бо це було б моралізаторством і накладанням на них тягарів, які їм не під силу. Причому не всі люди можуть закликати до такої любові. Чому? Бо до такої любові може закликати лише той, хто має досвід такої любові. Тож хто тоді? Апостол Павло каже: «Христос помер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5:8). Отже, Він нас огортає любов’ю понад людські сили й можливості. Бог любить нас не тому, що ми навертаємося чи робимо добрі діла, але дуже часто навпаки. Він полюбив нас, незважаючи на наші гріхи, зради, нерозуміння тощо. І тому, що полюбив нас як своїх ворогів, каже нам: «Любіть ворогів ваших».
Якщо маємо досвід любові Господа, що полюбив нас як ворогів, то маємо відкритися на таку любов, яку Він готовий подарувати. Цей дар більший від того, що людина може дати від себе. Теоретично все виглядає просто, зрозуміло, та в реальному житті, особливо під час війни, важко зробити це, бо з християнського погляду війна ‒ це божевілля, трагедія, що не має виправдання. Чи таке чувано: християнські народи між собою воюють! Не азіатські чи язичницькі народи, але християнські.
Ми здатні прийняти дар любові, якщо відкриваємося на нього на молитві у храмі, бо саме молитва готує, перемінюючи, на прийняття тих дарів, які Господь нам хоче дати. І лишень маючи досвід такої любові, можемо говорити іншим про любов до ворогів, бо вона тоді не є приписом понад людські сили, який на нас наклали, а ми хочемо перекласти на інших, але досвідом ласки, до якого хочемо запросити інших.
І це не теорія. Мені не раз доводилося чути Зеновія Красівського ‒ українського поета, довголітнього в’язня радянських таборів (26 років!), що був ще й жертвою радянської каральної психіатрії. Яким благородним, по-християнськи мудрим і високодуховним був цей чоловік, що не проклинав своїх ворогів, хоча мав усі підстави це робити. А він ніколи не робив цього, бо злоба і потреба помсти не мали місця в його серці. Воістину велика людина в усіх сенсах цього слова!
Ми часто чуємо висловлювання Папи Франциска про те, що будь-яка війна є злочинною та невиправданою. Теперішній Папа щораз закликає припинити бойові дії, як ми це бачимо в Україні чи Ізраїлі, незалежно від того, які це матиме наслідки для того, хто був підданий агресії. На словах це звучить гарно, але багато людей вважає це зрівнянням агресора і жертви. Водночас ККЦ навчає про те, що є умови, в яких війна виправдана, так би мовити, справедлива, що заперечує твердження Папи. Через це одні обурюються, інші – почуваються розгубленими. Як бути в такій ситуації католику: слухати Папу чи Катехизм, який представляє в цьому питанні незмінну, багатовікову традицію Церкви?
Ми всі, як кажуть, на своїй шкірі відчуваємо наслідки війни. Перед цією трагедією ніхто не може залишитися байдужим. Порушується міжнародне право та основи гуманізму, і найстрашніше – це війна не за території та ресурси, це геноцид українців, як інструмент упокорення, та радше – знищення як нації. Таке вже було у 1932-1933 роках…
Все, що говорить Папа, є правильне і не підважує істини! Він як ніхто інший зі світових лідерів став в обороні нашого народу. Це, зокрема, підтверджує видана в грудні 2022 року «Енцикліка про мир в Україні», до якої ввійшли всі виступи Папи Франциска на тему війни в Україні, виголошені протягом перших дев’яти місяців повномасштабної російської агресії. Та біда в тому, що ми не доросли до розуміння глибини його думок.
Нічого проти віри чи Євангелії він не сказав, а ми чіпляємося до якихось окремих слів. Ба більше, маємо дивне відчуття і бажання пояснити Папі, що він не так робить, хоча самі часто двох слів не зв’яжемо докупи чи не можемо розібратись в якихось своїх елементарних справах. І що важливо: ми не тільки чуємо правильні слова про зупинення війни, але й бачимо великі справи! Папа Франциск висилав послів на перемовини з важливих гуманітарних питань. А скільки разів від нього передавали кошти, гуманітарну допомогу.
Папа не зрівнює жертву з агресором, це ми так відчитуємо. Він скеровує всіх до хреста, перед яким відбувається оцінка людських задумів, діянь тощо. Хрест – це знак примирення. І рано чи пізно ми всі під ним станемо: і жертва, і вбивця. Хрест – це знак перемоги, а не зброя. У міжнародному праві вживається термін «справедлива війна», а від Другого Ватиканського Собору у Церкві вживається термін «справедливий чи законний захист». Йдеться про одне й те ж. Сьогодні проблема класифікації війн не має значної наукової гостроти в теорії міжнародних відносин та широко практикованого поділу війн на справедливі та несправедливі. Тож насправді у словах Папи нема ніякого протиріччя.
Не забуваймо про те, що Папа молиться за Україну і до молитви закликає усіх людей. Його голос доходить до всього Божого люду. Дуже зворушує, коли не тільки в сусідніх країнах, але й у мексиканців чи африканців у Святій Літургії одне з перших прохань ‒ за мир в Україні.
На фронті людина є дуже близько смерті, каліцтву чи загрозі полону. Через це навіть християнин може впасти в спокусу почати, так би мовити, «брати від життя все» та легковажно переступати Божі заповіді, особливо, якщо цьому сприятиме середовище. Якщо військовий не міг подолати стан граничного стресу або вплив середовища і дуже низько впав з моральної точки зору, чи є надія для нього відновити в собі гідність дитини Божої?
Ця надія завжди залишається, бо Бог нікого не відкидає, навіть тоді, коли хтось скоїв найважчі провини, якщо, звісно, він щиро кається. Маємо чудовий приклад розбійника на хресті, який в останні хвилини свого життя покаявся (див. Лк. 23:42). Якщо б і Юда покаявся, то і йому Господь не відмовив би у прощенні.
Божі заповіді є нормою поведінки навіть під час війни. Вони зобов’язують людину завжди їх дотримуватися. Грабіжництво, мародерство, насильство на тимчасово окупованих територіях свідчать про нікчемність ідеології «руского міра», роздутого міфу про «великую русскую культуру», знелюднення цілого народу. До кого апелювали з моралізаторством їхні письменники, поети, режисери, чому вони не виховували свого народу, натомість претендуючи змінити світ? Ці істоти в людській подобі, що залишили по собі катівні та незліченну кількість невинних жертв у Бучі, Ірпені, Бородянці, інших містах, – чи читали вони свого письменника Федора Достоєвського – «скільки людини в людині і як цю людину всередині захистити?» Здається мені, ці тяжкі злочини, вчинені не від стресу чи впливу середовища, а від цілковитої втрати моральних основ. В кожній жертві вони розпинали Христа. Та знову ж повертаємось до надії. Милосердний Господь «наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних» (Мт. 5:45).
На початку широкомасштабного вторгнення московський патріарх Кирил (Гундяєв) заявив, що участь у війні – це відпущення гріхів людини, а смерть на війні ‒ це ніби як перепустка в Царство Боже.
Тут мені на думку спадають слова кардинала Курта Коха, який назвав цю позицію патріарха Кирила стосовно війни єрессю. Важко після цих слів щось додати, бо вони є влучними і вичерпними. Він називає позицію патріарха Кирила щодо війни в Україні неможливою, бо вона спричиняє тектонічні зрушення в світовому екуменічному русі. А кардинал Майкл Черні заявив, що війна Росії проти України, – це війна проти всього цивілізованого світу.
Ми знаємо, що існують військові злочини, злочини проти людяності, також існують міжнародні суди й трибунали, найбільш відомий суд в Гаазі. Але мало хто із військових злочинців постає перед земним судом. В Росії, навпаки, в’язнів, які відбували терміни за жахливі злочини, амністують за їхні нові злочини в Україні, які вони вже вчинили в складі російської армії чи так званих ПВК. Де справедливість? Вважається, що для того, щоб вижити чи перемогти всі засоби підходять. Чи існують навіть в час війни певні табу для солдата?
Для солдата існує не табу, а гуманітарне право, якого він повинен дотримуватися. І не тільки він, але й керівництво держави, яке розпочало війну чи яке захищає себе. Питання військових злочинів гостро турбувало людство ще в давні часи Середньовіччя. Яскравим прикладом цього є праці італійського вченого Альберіко Джентілі та його послідовників Гуго Гроція, Франциска Суареса та інших, що ввели чіткі норми в міжнародне право, яких потрібно дотримуватися в ході воєнних конфліктів чи війни. Вони чітко підкреслюють необхідність гуманного ставлення до ворогів, регулюють права біженців, заручників, військовополонених, право поховання тощо. Крім цього, в працях йдеться про умови ведення війни, про неправильну зброю, як, наприклад, використання сільськогосподарських інструментів чи отруйних звірів у війні, що береться ще з багатьох античних прикладів.
Велика увага присвячується охороні культових об’єктів, причому строго засуджуються варварські дії, що стосуються нищення не тільки храмів, але й пам’яток культури, мистецтва. Згадаймо, скільки пам’яток у нас в Україні пошкоджено чи зовсім знищено. Це храми, монастирі, музеї, театри, школи, які стали зумисною мішенню для ворожого удару. В деяких з них переховувалися діти й агресори про це знали.
Дослідники вказують, що полонених не треба вбивати, а поводження з ними не має бути жорстоким, окрім випадків, коли їх звинувачують у віроломстві чи порушенні законів війни. Військовим полоненим має бути збережено не тільки життя, але також їхні майнові права і можливість викупитися за розумну плату. В працях юристів міжнародників неодноразово підкреслено незмірну цінність людського життя, позбавлення якого може бути виправдане тільки відплатою за найважчі переступлення, але аж ніяк покаранням за матеріальну шкоду.
Побачивши, які скатовані і виснажені повертаються з полону наші воїни, можна зрозуміти, що гуманітарне право, основи якого були закладені ще в Середньовіччі, до росіян не дійшло. В реаліях війни з російськими агресорами українці очевидно демонструють милосердя. Російські військовополонені підтверджують гуманізм української сторони у поводженні з ними, врешті, це й без слів видно.
Та все ж таки далеко не всі військові злочинці відповідають перед судом чи трибуналом. Деякі не доживають до нього, інші — уникають в різний спосіб. А буває й таке, що замість ордеру на арешт отримують нагороди та міжнародні премії.
Бог є справедливий Суддя, який за добро нагороджує, а за зло карає. Це одна з шести катехизмових правд віри. Розуміти її потрібно з перспективи вічності — кожна добра справа буде помічена та винагороджена Богом, а кожне зло обов’язково буде покараним. Пригадуєте слова Христа з Нагірної проповіді, де Він каже про те, що Небесний Отець бачить навіть таємне — те, що ніхто інший не бачить. Далі Він додає, що людина може отримати нагороду або на землі, або на Небі (пор. Мт. 6:4, 8, 18). Теж саме стосується Божих судів: існують суди дочасні, а наприкінці віків буде загальний та остаточний Страшний Суд перед Божим Престолом, якого ніхто не уникне (див. Мт. 25:31-45). Йоан Золотоустий в одній зі своїх проповідей каже: «Багато хто грішить подібно до содомлян, але вогненний дощ не сходить на них, бо уготована річка вогненна». І в іншому місці додає: «Якщо ж грішимо і не караємося, то нам слід тремтіти ще більше». В Символі віри ми визнаємо, що Христос «знову прийде у славі судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця». Тому, які б війни сьогодні не велися за території чи за впливи, зрештою вони не матимуть сенсу, тому що «царство світу сталося Царством Господа нашого і Христа його, і він царюватиме на віки вічні» (Одкр. 11:15). Значення матиме лише те, по якій стороні ти опинишся перед судним Престолом Христа – праворуч, з Його вівцями, чи ліворуч – з козлами (пор. Мт. 25: 31-45).
В час війни багато моляться ‒ і в тилу, і на фронті ‒ моляться щиро. Здебільшого люди просять про Божий захист для себе, своїх рідних та близьких. Одні повертаються живі, інші гинуть, ще інші отримують важкі поранення або потрапляють в полон. За багатьох з цих людей молилися ‒ чому така різниця в їхній долі, як молитися так, щоб Бог почув?
За підрахунками вчених в історії людства було понад чотирнадцять з половиною тисяч воєнних конфліктів, які стали причиною смерті приблизно трьох з половиною мільярдів людей. І це питання вже неодноразово виринало. Молитва у важких та безнадійних ситуаціях – остання надія на Боже втручання.
Мене надзвичайно вразив щоденник Етті Гілессум, який вона вела в гетто у 1941-1943 рр., практично у пеклі. Ось її молитва: «Якщо Бог мені не допоможе, тоді я допоможу Богові». У розпал Голокосту в 1942 р. вона пише: «… І майже з кожним ударом мого серця росте певність: Ти не можеш допомогти нам, але нам треба допомогти Тобі, зберегти до останньої миті Твій дім у наших серцях». Від тих слів мороз йде по шкірі. Це її шлях від атеїстки до віруючої людини.
Інколи нас охоплює відчуття безсилля перед огромом зла, перед нашими обмеженими можливостями діяти. Та Ісус зробив найбільше тоді, коли не міг вже нічого учинити, – на хресті. Кажуть, що Папа св. Іван Павло ІІ за час свого понтифікату довершив багато справ, але найбільше зробив тоді, коли Бог вже не дозволив йому говорити: серце ще любить, а уста вже не промовляють. Ми також часом є розп’яті. Нічого вже не можемо зробити. Тоді можливо тільки одне: офірувати себе – за когось, для когось, за щось. Людина, яка не є сильною, насправді може багато.
Немає таких молитов, які би Бог не чув. Він не тільки чує, але й бачить наші добрі наміри, наші серця, наші сльози. В цьому можемо не сумніватися. Ба більше, Він з нами плаче, страждає, йде нашою юдоллю. Йому не байдуже, що людина гине, та понад усе Він прагне скерувати її до вічного життя – навіть через такі страшні випробовування, які приносить війна.
На фронті появилося багато неготових до цього людей: у когось взагалі немає військового досвіду, ще в когось для участі в бойових діях абсолютно не відповідає психотип. Ці люди можуть почувати себе розгубленими та зневіреними, хтось з них може навіть обізлитися з тих чи інших причин вже не на окупанта, а на власну державу та на її представників. Що робити таким людям? Закривати очі на жорстоку дійсність, всіх прощати і любити? Але на практиці це вже не реально.
Дуже шкода таких людей, але це війна на виживання. І якщо ми не зупинимо ворога – завтра нас не буде. Розуміння цього має перемогти і розгублення, і зневіру, а всі наші сили, емоції треба підпорядкувати боротьбі за перемогу. Насправді кожен з нас тепер почувається воїном, бо іншого не дано. Хтось стоїть на передовій із зброєю в руках, хтось у тиші молиться, хтось волонтерить. Когось війна вигнала з рідної домівки та з рідної землі. Ми всі зранені війною. Але у нас немає іншої дійсності, іншого життя, врешті, іншої Батьківщини. Треба приймати те, що є, і довіритися Богові.
З історії ми бачимо, що Церква канонізувала багатьох військових, здебільшого це були мученики за віру Христа в перших століттях християнства. Пізніше, коли християнство стало державною релігією, Церква стала впливовою інституцією і благословляла війни, які вели правителі. Мабуть, неможливо знайти історичного факту, коли Церква не підтримувала армію своєї країни, незалежно від того, справедлива ця війна чи агресивна та злочинна. Чому так відбувається?
Справді, образ святого воїна є одним зі знакових для християн ще у перших століттях. Архангела Михаїла, св. Юрія Змієборця, св. Теодора Стратилата, святих Димитрія, Нестора та інших в іконописі та в літературі зображали згідно з історичними епохами. Що цікаво – св. Юрій не завжди вбиває змія списом. У багатьох іконографічних сюжетах можна побачити, що він перемагає силою віри, це не мілітарна сила, а мужність у духовній боротьбі і цілковите віддання Богові.
Місія Церкви ‒ бути зі своїм народом, допомагати йому, освячувати його і бути з ним до кінця, коли він страждає. Церква не благословляла війн, але виступала проти них. Теперішній Папа Франциск, Папа Іван Павло ІІ, а також Папа Пій ХІI виступали проти жахливих війн, які тривали у ХХ столітті. Маємо чимало прикладів, як наша Церква це робила і продовжує робити тепер в особі Глав УГКЦ Святослава та ПЦУ Епіфанія .
Теперішня російсько-українська війна чітко розмежовує жертву і агресора. І Церква твердо стоїть на боці покривджених, переслідуваних, молиться за військо, бо сам Ісус сказав: «Всі ж бо, що за меч беруться, від меча погинуть» (Мт. 26:52).
В автобіографічному романі «Третя рота» В. Сосюра написав такі слова про початок війни у 1941 році: «Почався бій людей з машинами і машин з машинами». Війна як суспільне явище завжди розвивалась і видозмінювалась. Жоден міжнародний конфлікт у світовій історії не був точною копією іншого, але мав певні особливості як щодо причин виникнення, засобів, складу конфліктуючих сторін, так і за специфікою перебігу подій. І ця війна не подібна на жодну зі світових воєн. Ці смертоносні машини вдосконалили, щоб ще більше сіяти смерть, а глава РПЦ щедро окроплює їх перед вторгненням до чужої країни, щоб руйнувати українські міста і вбивати людей.
В Євангелії великий наголос робиться на тому, щоб прощати інших. Ми знаємо слова молитви «Отче наш»: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Також ми знаємо застереження Христа: «А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших». Що таке прощення? Як прощати в час війни: ворогу, насильнику, вбивці, мародеру, злодію (корупціонеру) чи зраднику?
Любов і ненависть живуть в одному серці. Усвідомлюючи це чи на пораду інших, що з тим щось треба робити, відповідаємо: це неможливо, я не можу. Як пробачити? Адже нас зранили. Хочемо забути, але той жаль повертається і ми неспроможні любити і приймати того, хто нам приніс горе.
І справді, кожне зранення болить. Болить несправедливий осуд, невідповідне слово, рішення, а що вже казати про втрату найрідніших на війні. Найважливіше те, щоб колись могти сказати самому собі: прощаю. Чи це можливо? Що робити, коли крапля ненависті отруює нам серце? В Євангелії часто зустрічаємо науки про прощення. Та всі злочинці мають відповідати перед законом. Якщо ми їм прощаємо, то це не означає, що ми їх звільняємо від відповідальності перед судом. Всі вони мають понести кару за свої вчинки.
Як пробачити тим, хто нас скривдив? Можна дивитися на хрест і просити про такий стан душі, який дозволить сказати: прощаю в ім’я Ісуса. І тоді наші очі наповняться знову любов’ю. Бо коли з хреста спливає любов, то в серці людини зроджується прощення. Може, на ту благодатну хвилину треба буде чекати декілька років, щоб висловити те, що сталося у нашому серці, хоча це не важливо. Найважливіше, щоб серце позбулося ненависті. Бо ненависть і любов не можуть жити разом. Серце є місцем любові. І тому його слід очистити молитвою за тих, які нас кривдять.
Як це зробити? З пробаченням не можна довго зволікати. По-перше, можна не встигнути пробачити. Адже не знаємо ні дня, ні години нашої смерті. По-друге, затримана ненависть нищить людину, і ми часто навіть не знаємо, чому ми злі, недобрі, цинічні, зверхньо ставимося до інших, можемо їх легко зранити. Затриману ненависть важко приховати.
Ми даємо іншим те, ким ми є. Бути ненавистю – душа холоне, бути любов’ю ‒ це небо. Так небагато треба, щоби клякнути перед Ісусом і сказати: прощаю. Коли зроджується пробачення, тоді кам’яне серце перемінюється. Ісус нікому не відмовляє в прощенні. Ми, люди зранені, закриваємо своє серце і тоді воно стає наче кам’яне і холодне. Зовсім по-іншому – з серцем Бога. Коли воно зранене, то, навпаки, відкривається, і з нього виливається любов. І таке людське серце, в якому замешкає Божа любов, ніколи не скам’яніє і не знатиме ненависті.
Климентій Стасів, ЧСВВ (хресне ім’я Василь); нар. 1 січня 1973, Церківна) — церковний діяч, священник УГКЦ, василіянин, письменник, перекладач, есеїст. Член Національної спілки письменників України.
Спілкувався Андрій Толстой
Основне зображення фрагмент з картини J. KIRK RICHARDS
Також читайте:
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Над Кристинопольською землею сяє ореол святості»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Святий Йосафат здатний об’єднувати людей мислячих»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Правдива переміна світу походить не від революцій, але від святих»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «У своїх книгах Папа Бенедикт XVI говорить Божою мовою»
Повязані записи
