Зараз все частіше можна почути про те, що молодь віддаляється від Церкви. Однак, як і у всі часи, є ті молоді люди, як вирішують назавжди пов’язати своє життя з церковним. Як це— обрати священиче покликання у ХХІ столітті і де знаходити сили бути витривалим на цьому шляху? Про це та більше ми поспілкувалися зі священником Михайлом Дорошем, сотрудником парафії Воздвиження Животворчого і Чесного Хреста Господнього ПЦУ, що у селі Ожидів.
-Отче, розкажіть, будь ласка, про свій шлях священичого покликання.
–Я походжу зі священичої родини. Звичайно, завершуючи 11 клас, замислився над питанням вибору майбутнього. І, вважаючи себе ще надто юним для стін семінарії, обрав світський навчальний заклад. Однак, обміркувавши згодом ті чи інші речі, все ж поповнив лави семінаристів Львівської православної богословської академії.
Це покликання було в мені з дитинства. У Писанні є такі слова, коли Господь каже: “Не ви мене вибрали, а я вас вибрав”. Але потрібен час, аби прийти до цього. Так я зрозумів, що ніким иншим я, апріорі, бути не можу. Для розуміння вибору священичого життєвого шляху завжди потрібна жертва. Мені було вдвічі важче починати навчання в уже зрілому віці, знову сідати за парту. Але також вдвічі більше почав цінувати можливості, які Господь відкривав мені.
-На Ваш погляд, чому для молодої людини сьогодні священиче покликання і духовне життя є актуальними? Адже серед молоді зараз чимало поглядів атеїстичних, антицерковних.
–Для сучасної молоді Церква часто є нецікавою, так би мовити, зайвий баласт. За словами Блаженнішого Епіфанія, якого називають Предстоятелем молоді, на жаль, за останні 10 років кількість молоді у Церкві зменшилася на 15%. Чому так відбувається? Найчастіше причини беруть свій початок ще в ранньому віці. Усе більше батьків не заохочують дітей до церковного життя, не розуміючи в такий спосіб, що самі є апостолами для своїх дітей власним прикладом показують як жити. Сім’я – це також Храм – і в суспільстві людина буде реалізовувати надбання саме ті, які отримала в цьому сімейному Храмі. Дуже часто, вже до моменту першої зустрічі зі священником, діти душевно травмовані, і скільки ж праці необхідно для допомоги.
В цьому випадку дуже важливим є духовне наставництво та підтримка, яку вони мають отримати від священнослужителів. Правильний підхід до людей з боку священників, жага до змін з боку батьків, бажання самовдосконалитись змінюватись і втілити в собі найкращі риси – це шлях до успішного християнського виховання наших діток.
Часто від молоді можна почути про те, що вони не йдуть до храму, бо там потрібно довго стояти, або ж їм не подобається поведінка священників. Щоб осягнути духовне життя, потрібна праця, яку молоді люди не хочуть докладати. А більше приділяють увагу розвитку фахових здібностей, зароблянню коштів. Певною мірою це потрібно, бо коли ми любимо, ми намагаємось максимально віддати частину себе і своїх досягнень, але не можна уникати духовного життя, без якого все це втрачає сенс.
-Від багатьох знайомих я чула про те, що вони “мріють”, аби через 50 років храмів не залишилося, а там були спортзали і галереї. Як ставитися до таких заяв? І що робити, щоб молодь справді зацікавити духовним життям?
-Неодноразово спілкуючись з молоддю, чув від них такі твердження: “Навіщо Церква?”, “У мене є Бог у душі”. Церква – це наша ЄДНІСТЬ в любові до Бога і людей, і навпаки. Навіщо потрібна реальна присутність у храмі? Насамперед, для СПІЛЬНОЇ молитви. Також Церква – це місце нашого Спасіння, адже Тіло і Кров Христові – це надоб’єктивний і над єдиний шлях до цього ж спасіння. Можна провести таку паралель: коли ми молимося вдома – іскра, коли молимося у храмі – вогонь. Одного разу, спілкуючись з лікарем, почув: “Чим довше ви хворієте, тим більше часу потрібно на лікування”. Так само і тут, наші гріхи – це найважча хвороба у нашому житті, яка віддаляє нас від Бога. І до покаяння ми ідемо все життя. Приходячи до Сповіді, ми отримуємо від священника ті ліки, те напутнє слово, яке нас лікує.
-Митрополит Антоній Сурозький акцентує на тому, що кожна людина у своєму житті переживає зустріч з Богом.
-Кожна людина, без винятку, зустрічається з Богом. Бо Він завжди є поряд з нами. У кожного цей досвід індивідуальний. Однак, не завжди люди вміють це побачити, відчути або знайти. Тут необхідно також мати певне застереження і не впадати у містицизм. Пережити особистий досвід зустрічі з Богом —це невимовна радість. Розповім про одного богослова. Він навчався у світському виші. То були радянські часи. Його спеціальність стосувалася атеїзму. І він розповів, що чим більше заглиблювався в історію атеїзму, вчення, яке абсолютно суперечить релігії, то тим більше розумів, що є у цьому щось дуже нелогічне. І… вирішив охреститися. Втім, при Таїнстві Хрещення нічого особливого не відчув. Та пізніше, після повернення додому, його осінила така невимовна радість, якої раніше у своєму житті не знав. Він каже, що за відчуттями, буквально був на небесах, це неможливо передати. Він зрозумів, що якби це відчуття пережив у церкві, то він, як потенційний атеїст списав би це все на містику, на особливість церковного простору. А так Господь дав зрозуміти, чим насправді є Таїнство Хрещення.
Доповню про особистий досвід. Коли під час дияконської хіротонії, я, як ставленик, вперше зайшов у Царські ворота, особливо, коли архиєрей читав молитву наді мною, то я пережив особливі відчуття. Дияконська хіротонія була тривожною і радісною для мене. Цей момент, коли сходить благодать Святого Духа, його не можна передати і порівняти ні з чим, що відбувається з нами у повсякденному житті.
– Отче, триває Великий піст — весна духовна, що б Ви порадили нашим читачам, аби якось неформально провести цей час, по-новому відчути його і удосконалитися у духовному житті?
– Велика Чотиридесятниця, Страсний тиждень —це час духовної радості для кожної людини. Це шанс змінити свій спосіб життя. Слово “метаноя” з грецької означає процес зміни життя. Період Великого посту — благодатний час, яким потрібно скористатися сповна, аби зцілити свою душу і направити на правильну дорогу. Що я хочу порадити людям, які хочуть змінити своє життя саме у цьому часі? Найперше, варто намагатися відвідувати Богослужіння. Тексти, які ми читаємо на вечірніх Службах, на Ранніх, Велике Повечір’я, мають закладено дуже багато любові і повчань для нас, щодо власних вчинків. Неділі, які передують Великому посту, готують нас зростати у великих чеснотах: неділя про митаря та фарисея, неділя про блудного сина, про Страшний суд. Але пам’ятаймо, що головне – почуття любові. Коли у світі вирує пандемія коронавірусу, нам потрібно виявляти цю любов до ближнього. Якщо ми бачимо, що у нас є певні симптоми хвороби, залишімося вдома, проявивши у такий спосіб найвищу чесноту. Якщо ж симптомів немає, все одно зберігаємо дистанцію чи то у храмі, чи в інших місцях. Проте хочу зазначити, не потрібно шукати в складних умовах сьогодення причин для виправдання своїх небажань, чи до молитви, чи праці, чи іншої жертви! Ви тільки любіть і вчіться цьому – інше відкриється і саме Вас знайде.
Повязані записи
